Якими є психологічні наслідки Голодомору в повсякденному житті українців

21730
31 липня 2017

Подружжя науковців та психотерапевтів Віталія Климчука та Вікторії Горбунової вже понад 10 років займаються індивідуальною психотерапією та дослідженнями у сфері психології.

У минулому році ми розмовляли з ними про подружню дистанцію, вікову різницю, модель щасливої сім'ї та вміння долати кризу стосунків. Саме про це був їх спеціалізований курс "Майстерня подружніх стосунків" в Українському Католицькому Університеті.

Зараз тема нашої розмови інша – Климчук та Горбунова завершили психологічне дослідження "Голодомор 33: Розбити тишу", в якому вивчали психологічні наслідки трансгенераційної травми поколінь на прикладі Голодомору.

В опитуванні взяли участь понад 1000 нащадків родин, які пережили Голодомор.

Серед опитаних – жителі України, також українці з діаспори Канади, Польщі….Найбільша кількість опитаних з Києва - 64,7%, Харкова – 9,4%, Дніпра – 3%.

З’ясувалося, що звички і переконання, які колись були симптомами посттравматичного розладу, механізмами психологічного захисту та стратегіями вижити в умовах тоталітарного режиму – сьогодні мають відлуння у повсякденному житті українців і подекуди знижують його якість.

Як проявляється травма поколінь у повсякденному житті українців?

Чому ми досі загодовуємо своїх дітей і пов’язуємо худорлявість з хворобою, а ще хочемо шукати кращої долі за кордоном?

Про це далі у розмові із докторами психологічних наук, працівниками Інституту психічного здоров’я УКУ.

Подружжя науковців та психотерапевтів Віталія Климчука та Вікторії Горбунової взялося досліджувати психологічні наслідки Голодомору

"З ІНДИВІДУАЛЬНИХ ІСТОРІЙ – ЗАГАЛЬНУ ІСТОРІЮ ПОДІЙ"

– Розкажіть детально, як саме ви проводили це дослідження.

Вікторія: Людей, які пережили Голодомор, лишилося дуже мало. Тож ми зосередилися на нащадках.

Наше дослідження проводилося в три етапи.

Перший етап – пошук нащадків родин, які пережили Голодомор, проведення фокус-груп, щоб зібрати матеріал.

Другий етап – створення анкети і поширення в мережі. Анкета із запитаннями набрала в мережі близько 1000 поширювань. Ми навіть не сподівалися на таку кількість зацікавлених людей.

Третій етап – збір і, власне, аналіз матеріалу.

Як інструмент і метод у роботі ми використовували психодраму і соціодраму, за допомогою яких з індивідуальних історій людей вдалося сформувати загальну історію подій очима українців.

Загалом ці методи використовуються не лише в психотерапії, але й як інструменти аналізу соціокультурних змін, їх впливу на ментальність, також для розв’язання міжетнічних конфліктів. Під час розпаду Югославії, з людьми працювали таким же методом.

Ми провели фокус-групи у Києві, Житомирі і Львові. Ще плануємо поїхати в Харків, Дніпро і Полтаву, хоча і звідти багато людей приїхало до Києва. Кожна група тривала два дні.

Перший день був психодраматичний – одні учасники ділилися історіями своїх родин та мали можливість винести їх на зовні, програти.

Інші члени групи – задіювались в цих драмах.

Оповідач обирав їх на ролі своїх предків, інших людей з минулого, це могли бути і ролі предметів або почуттів, наприклад, роль печі, яка стояла в хаті, бачила голод своїх господарів, але не могла їх нагодувати, або роль розпачу, який переживали батьки від незмоги врятувати власних дітей.

Віталій: На другий день ми працювали за методом соціодрами, який дає можливість учасникам групи побути по різну сторону барикад, приміряти невластиву для себе роль і відчути, які почуття це викликає, відчути біль іншого на собі, а потім з цим знанням знову повернутися у свою роль.

Соціодрама допомагає вирішувати групові конфлікти, коли сторони на деякий час пробують зайняти позицію противника.

Обов’язковим елементом соціодрами є обмін ролями. Учасники наших груп могли спробувати себе в різній ролі, які тільки існували під час Голодомору – люди, які страждали, люди, які віддавали накази, люди, які намагалися захиститися від тих, хто страждав, невинні діти, люди із системи, які розуміли, що відбувається, але не могли нічим зарадити, бо захищали свої родини.

З індивідуальних історій людей вдалося сформувати загальну історію подій очима українців. Фото mirumisiura/Depositphotos

Були й ролі тих, хто не страждав під час Голодомору – дружини військових, які просто спостерігали за процесом.

Ролі тих, хто намагався прикрити правду про Голодомор, викривити дискурс, хтось з підкупу, хтось під тиском і страхом смерті.

Для наших груп було важливим не лише зібрати інформацію про події, їх переживання та наслідки, а й дати відчути учасникам неоднозначність мотивації, почуттів та вчинків тогочасних очевидців Голодомору. Ми спостерігали, як після груп люди переоцінюють події Голодомору.

На сході та півдні України, які найбільше постраждали від Голодомору, дуже мало про це говорять так, наче це було не з ними.

Натомість західна Україна щороку відзначає роковини, аби ці події не були стерті з історичної пам’яті. Як ви це пояснюєте?

Вікторія: Одним із діагностичних критеріїв посттравматичного стресового розладу є уникання. Людина уникає будь-яких спогадів, пов’язаних з ситуацією травми і, водночас, має інтрузії – спогади, сни, видіння – в яких ця заборонена пам'ять втручається у повсякденне життя.

Раніше інтрузії розглядали лише як діагностичний критерій, а потім зрозуміли, що водночас це є природній механізм зцілення. Мозок змушує людину згадувати травмуючу подію, щоб інтегрувати травматичну пам’ять, зробити висновки та жити далі.

В ході опитування, зокрема, вдалося встановити той факт, що якщо люди мали травмуючі історії у родині і не говорили про них, то психологічні наслідки травми більші, ніж у тих, хто ці історії переповідав.

У цьому контексті цікавою є відмінність між жителями сходу і заходу України.

На сході уникання розмов про Голодомор було не лише одним з нейробіологічних механізмів захисту психіки очевидців, яке як стратегія передалося нащадкам, але й страхом перед радянською владою, яка могла через згадки про Голодомор навіть ув’язнити когось із родини.

На заході України немає уникання і про Голодомор говорили, по-перше, через відсутність особистих переживань, по-друге, через специфіку культурного середовища.

Так, коли ми проводили психодраматичні групи учасники зі сходу України виплакували і проговорювали свій біль, а учасники із заходу, зокрема, зі Львова ділилися знаннями. Мовляв, ми знаємо, як це відбувалося в деталях, хоча самі цього не переживали.

До того ж деталей в цих історіях було навіть більше ніж в жителів Житомирщини чи Київщини.

Цікава закономірність – історична травма не має показових психологічних наслідків у свідомості осіб, які знали про Голодомор з історії, але не переживали в родині.

Одна з наших учасниць, яка є істориком, зауважила, що знання про Голодомор ще не дають змоги зануритися у переживання тих подій.

Нам пощастило, що у наших групах на заході були особи, чиї родини мешкали на територіях, де був Голодомор – вони запалювали цей вогник переживань своїми індивідуальними історіями, власне були осердям груп.

 Віталій Климчук та Вікторія Горбунова у роботі над дослідженням

"ЧАС ЗМІНЮЄТЬСЯ, А ПЕРЕКОНАННЯ ПРОДОВЖУЮТЬ ЖИТИ"

Що показало дослідження? Як проявляється травма поколінь на побутовому рівні та чи завжди є видимою?

Вікторія: Одним з проявів може бути блокування емоцій, уникання розмов і спогадів.

Дистанціювання від приурочених до роковин заходів, запалювання свічок і оплакування.

Також психологічні наслідки Голодомору проявляються у світогляді, переконаннях, поведінці, когнітивних установках, які провокувалися травматичними подіями і передавалися з покоління в покоління.

Власне, вони передаються і лишаються у дискурсі родини. Ніхто не з’ясовує, звідки походять такі переконання, і вони існують як реальність, незважаючи на зміну часу. Час змінюється, а установки продовжують жити.

До прикладу, наслідком травми, пов’язаної з Голодомором (тісний кореляційний зв'язок між досвідом пережиття Голодомору та правдивістю тверджень для опитуваних) є такі переконання в свідомості українців: "Звідси треба тікати, бо нічого доброго тут не буде", "Нікому не можна довіряти, особливо владі", "Кращої долі треба шукати в інших країнах".

Звісно ми розуміємо, що не лише Голодомор, а й інший несприятливий досвід, яким так багата наша країна доклався до формування подібних переконань.

Цікавим фактом є значні показники щодо тверджень: "Крадіжка – це погано, але якщо на роботі чи в державі, то не викликає у мене такого сильного опору", "Повідомити керівництву про колегу, який вкрав на роботі щось незначне – не є добрим вчинком" та "Краще не втручатися у справи, які тебе особисто не стосуються, навіть коли йдеться про злочини або не доброчесність".

Усе це відлуння радянської ментальності, яка диктувала – щоб вижити, треба красти в держави.

Максимальні показники кореляції з досвідом пережиття Голодомору в родині мають такі твердження: "Діти завжди мають бути добре нагодовані", "Якщо дитина худа, то, напевне, вона погано почувається або хвора – її треба краще годувати", "Якщо почуваєшся втомленим, слабким або маєш запаморочення – це тривожні симптоми, які потребують ретельного обстеження", "Худнути та сидіти на дієті є неправильним і небезпечним", "Хліб та інші залишки їжі не можна викидати", "Треба робити заготівлі та консервації, в домі завжди має бути запас їжі", "Треба мати підсобне господарство, дачу, займатись садівництвом та городництвом".

Навряд чи такі дані когось здивували, адже основне завдання тих часів було – вижити.

Цікавими є й інші переконання: "Не варто йти проти влади, рішень тих, хто вищий за тебе в службовій ієрархії", "Не варто висловлювати свою думку, якщо вона може бути не схвалена більшістю", "Не варто занадто радіти життю, краще ділитись з іншими негараздами, ніж радостями".

Власне, будь-що, що вибивалося з загальної картини та мало бодай натяк на супротив владі привертало увагу і могло наразити на негаразди. А вища якість життя могла спровокувати те, що позаздрять, прийдуть, відберуть, з’їдять.

Приїхавши на захід, ми були здивовані кількістю дітей у родинах.

На сході здебільшого одна дитини в родині, три – це рідкість. Я розумію, що з одного боку це зв’язано з вищим рівнем релігійності, але також, я думаю, це корелює з пережиттям Голодомору.

Принаймні високу кореляцію із досвідом Голодомору мають твердження: "Варто насамперед дбати про добробут своєї родини", "Не варто народжувати дітей більше, ніж можеш прогодувати".

Основне завдання тих часів було – вижити. Фото Hyser

Що стало поштовхом до проведення такого дослідження? Чому ви взялися за цей проект?

Вікторія: Передумов було декілька. Сама ідея психологічних наслідків історичних подій не є новою. Є дослідження щодо Голокосту, Хіросіми і Нагасакі, рабства в Америці та інші.

Власне, один з наших вчителів Павло Горностай, завідувач лабораторії психології малих груп та міжгрупових відносин Інституту соціальної та політичної психології багато працює в межах цієї теми, аналізуючи такі травми як Чорнобильська катастрофа, Велика Вітчизняна війна, колективізація, розкуркулювання, репресії 30–40-х років, Голодомор та інші.

Він звернув увагу на важливість вибачення заради зцілення від колективної травми. До прикладу, німці розробили спеціальні терапевтичні напрямки, в рамках яких нащадки нацистів, які вбивали людей, мали навчитися прощати своїх батьків за їх помилки під час Другої Світової війни.

Що важливо, усе це поширювали в суспільному дискурсі. Фактично нація вибачилася за скоєне.

У контексті актуальної війни на сході України Павло зауважив, що росіяни таких кампаній не проводять, а отже, чи не є агресивна і загарбницька політика Росії результатом невивчених уроків історії?

Навчаючись травмо-фокусованій когнітивно-поведінковій терапії, ми також захопилися ідеями Олега Романчука (психотерапевта, нашого вчителя і друга) щодо колективних травм та шляху їх зцілення.

Олег провадив паралелі між переживанням травматичних подій окремою людиною та українською нацією. Міркував, що традиції, сімейні історії, народні пісні та іншу творчість, яка несе в собі згадки про біль як засоби опрацювання травми.

Власне, ці думки та ідеї і стали поштовхом дослідити, чи справді драматичні події Голодомору і досі мають психологічний вплив на нащадків, а також створили простір, в якому люди могли б пережити національну історію через низку індивідуальних історій людей.

Ми хотіли показати, наскільки неоднобокою є історія, наскільки неоднозначними є долі. Врахувати усі нюанси, не звинувачувати у всьому лише одну сторону, але створити середовище діалогу для різних сторін.  

Ви хотіли зібрати фактаж, який стане теоретичним матеріалом, чи закласти основу для зцілення українців від травми Голодомору?

Віталій: Дослідження цієї теми – це один із перших кроків до зцілення від травми.

По-перше, про це треба почати говорити. Для цього – усвідомити факт існування психологічних наслідків травми та їхню важливість. Власне для цього і варто було проводити дослідження.

Ми стикнулися, наприклад, з тим, що були не лише люди, які долучалися, давали конструктивну критику та пропозиції, а й ті, хто відверто знецінював нашу роботу, мовляв, ніякого Голодомору не було, ви займаєтеся грантоїдством і навіть якщо це було, то про це треба забути і жити далі.

Вікторія: Місія нашого проекту в його ж назві "Голодомор 33: Розбити тишу".

Ця назва – ідея воркшопу ізраїльського психодраматиста Якова Наора. Він займається психотерапією зцілення від травми Голокосту, проводить психодраматичні групи у Бабиному Яру.

У нас є мрія зробити велику групу з 100-200 осіб, які взяли участь у соціоісторичній реконструкції.

Щоб розбити тишу, треба говорити. Травму не вилікувати, якщо про неї не говорити. Нас цікавило, чи справді це актуально, чи зберемо ми людей, чи справді є історії минулого, які досі відлунюють?

Ми сформулювали гіпотезу, яка наразі підтверджується. Історична подія дійсно живе в свідомості нащадків і має психологічні наслідки у повсякденному житті. Аби зцілити травму, треба шукати дієві методи, формальні заходи лише дистанціюють.

Наш кінцевий матеріал стане інструментом, який допоможе аналізувати травматичний досвід поколінь і допоможе нащадкам його перепроживати, щоб послабити вплив негативних наслідків, які знижують якість життя людей.

Необов’язково цим методом має стати психодрама. Це може бути серія театральних, мистецьких проектів, які проводилися б у школах, навчальних закладах, загалом у публічному просторі.

Історична подія дійсно живе в свідомості нащадків і має психологічні наслідки у повсякденному житті. Фото Nik_Merkulov/Depositphotos

Ви першими провели дослідження чи вже були подібні, на які можна було б посилатися? 

Віталій: Дослідження були, але в більшій мірі культурно-історичні, а не психологічні. Ми вивчали, як історичний досвід впливає на сучасних українців.

На жаль, український народ має багато травматичного досвіду, тому не завжди легко відокремити вплив Голодомору від впливу, скажімо, воєнних подій.

Перед нами постало нелегке завдання, бо хотіли провести якісне наукове дослідження, яке мало б концептуальну базу.

Вікторія: В індивідуальній травмотерапії одним із симптомів травми є уникання спогадів, забуття. Травма є настільки сильною, що мозок відмовляється її пам’ятати.

У цьому випадку найефективнішою психотерапевтичною методикою є інтеграція травматичної пам’яті. У розмовах з травмованою людиною ми вибудовуємо наратив – обговорюємо період до травми, детально аналізуємо травму і завершуємо періодом після неї. Так відбувається поступова інтеграція болючих спогадів у людську пам'ять.

У момент травми людина може по-різному оцінювати те, що відбувається. Відомий феномен, коли жертва відчуває почуття провини за те, що над нею чинять насилля.

Жінки, яких зґвалтували, можуть шукати причину в собі, а не в ґвалтівнику.

Люди, які вижили, можуть картати себе за те, що інші – загинули.

Діти, яких жорстоко б’ють батьки, виношують у собі подвійну біль – фізичну наругу і моральні терзання. 

Відтак, у психотерапії ми не просто будуємо наратив, але й допомагаємо клієнтам надати травмі нових значень. Не вигадувати, а поглянути на ситуацію під ширшим кутом зору.

Так, ця людина загинула, але якби ти її врятував, що було б з тобою? Що доброго ти можеш зробити зараз? Чи можеш потурбуватися про її родину? Так ми розширюємо поле значень – поле можливостей для дій і переконань. Індивідуальні історії, як пазлики однієї картини, показують цілісну ситуацію.

Ми простежили, що сам феномен трансгенераційної травми дуже міфологізований, його часто пов’язують з кармою, яка передається з покоління у покоління. Нам же хотілося розвіяти таку містичність і пошукати доказовості цього феномену.

"ТРЕБА ВИВЧАТИ ІСТОРІЮ КРАЇНИ ЧЕРЕЗ ІНДИВІДУАЛЬНІ ЖИВІ ІСТОРІЇ У НЮАНСАХ"

Першим кроком до зцілення від травми є проговорення травмуючих спогадів. З ваших спостережень, чи готові люди до конструктивної дискусії та що треба зробити, щоб вона відбулася?

Вікторія: Через мовчання у людей заблоковані емоції, процес пережиття.

За часів Радянського Союзу це підсилювалося табуюванням теми Голодомору. Відтак, наслідки травми перейшли з покоління в покоління.

У свідків Голодомору це були посттравматичні симптоми (зокрема уникання), у нас – переконання та поведінкові стратегії.

Цікавим є встановлений зв’язок між родинним досвідом пережиття Голодомору і стратегією уникання.

Так, 38% респондентів, чиї родини зазнали травматичного досвіду дають ствердні відповіді на твердження "Я не відвідую заходів присвячених подіям Голодомору".

 Наслідки травми перейшли з покоління в покоління

При цьому мало ствердних відповідей на твердження: "Я вільно говорю про події Голодомору, включаюсь у обговорення цієї теми, згадую історії своєї родини", "Я вшановую загиблих в часи Голодомору, намагаюсь дотримуватись традицій такого вшанування".

Водночас найбільше ствердних відповідей отримало твердження "Я цілком справляюсь з почуттями, які виникають у мене при обговоренні подій Голодомору та згадуванні про них".

Віталій: В індивідуальній травмотерапії ми відразу попереджаємо, що буде непросто, що зцілення, яке відбувається під час згадування неможливе під анестезією. Але ми підготуємо вас до цього болю, допоможемо справитись з ним.

Ви маєте в деталях згадати все, що відбулося (авіакатастрофу, скривдження, бомбардування). Що більше ви розповідатимете, то більше розширюватимете поле значень, зменшуватимете поріг болісності почуттів.

Те саме і за колективної травми – зцілення через пам’ять, через історії, традиції, вшанування.

Наслідки травми є невідворотними чи все-таки є фактори, які могли б їх відвернути?

Вікторія: Психологічні наслідки подолали б швидше, якби не дії режиму.

Табуювання теми Голодомору лише поглиблювало травму. Людям треба було дати можливість виговоритися, але цього не сталось.

Подивіться, як євреї багато говорять і оплакують Голокост. Вони не соромляться свого болю і своїх сліз. Вони не вважають це своєю провиною.

Німці визнають свою провину і просять вибачення. До Бабиного Яру приїздять старенькі німці плачуть, каються і спокутують вину своїх батьків.

 Плакати про людей, які поширювали інформацію про Голодомор в Україні попри усі ризики для себе. Для збільшення натиcніть на світлину

Люди говорять про наслідки, про відповідальність, як цьому зарадити в майбутньому.

Перш за все треба вивчати історію країни через індивідуальні живі історії нюансах. Це те, що ми робимо в індивідуальній травмотерапії – спонукаємо клієнтів розширити фокус травматичної події, змінити погляд на неї, перепрожити, переосмислити.

Лише тоді відбувається посттравматичне зростання, відбувається трансформація цінностей. Зараз дуже активно досліджується цей феномен посттравматичного зростання.

Тобто людина може перетворити наслідки травми в ресурс? Яким може бути цей ресурс?

Віталій: Людина стає більш толерантною, мудрішою і досвідченою. Якщо людина відкрито говорить про наслідки – що ми не дбаємо про сусідів, що не гуртуємося в команди і замикаємося в своїх родинах, це вже є ознакою ресурсу.

Усвідомлення цих речей і обговорювання спонукало б до іншого способу суспільної взаємодії і можливості розвиватися, ставати більш відкритими.

Так, в одній історії прадід оповідача був десятитисячником, яких найбільше звинувачували у сприянні продуктовим зборам, розкуркуленню і організації Голодомору. Він був головою колгоспу. Цікаво, що під час Голодомору в тому селі ніхто не помер. Під час репресій нікого не ув’язнили. Сільський колгосп входив у десятку кращих, але не дотягував до мільйонера і тому його не зачіпали. Навіть люди з міста йшли в це село за їжею. Чому так? Звідки їжа, якщо в ближніх селах помирали?

Стовідсоткової правди не дізнатися, але є історії і є запитання, які сприяють осмисленню. А ще сумніви і почуття, яких не варто ховати.

Скільки часу потрібно, щоб викорінити зі свідомості негативні переконання, породжені травмою?

Вікторія: Певні наслідки ще будуть відлунюватися у кількох поколіннях.

Але вже зараз можна побачити, як все швидко змінюється. Якщо раніше родини довго жили разом, то з кожним роком діти все швидше стають самостійними і роз’їжджаються.

Коли відкриються кордони, цей процес прискориться.

Треба пам’ятати, що травма має ще й природній механізм зцілення.

Треба пам’ятати про уроки минулого і створювати дискурс в максимальній кількості нюансів.

Треба дивитися на кризу в усьому спектрі кольорів, не тільки в чорно-білій палітрі. Інакше можна стати на шлях, яким йде Росія, де одна правда і один дискурс.

А що може бути показником того, що ми позбулися травми поколінь?

Віталій: Коли ми будемо проводити опитування, в якому не буде жодної кореляції, це буде найвищим показником.

Загалом на суспільному рівні маркером стане те, що ми перестанемо звинувачувати когось у своїх проблемах і почнемо їх вирішувати разом, перестанемо перекладати відповідальність на владу.

Фокусуватимемося не на проблемах, а на рішеннях. Ми не будемо застрягати в болі і проблемах. Почнемо слухати одне одного.

Ми нещодавно працювали в комісії, яка розробляє концепцію охорони психічного здоров’я. Серед нас був колега з США, який має потужний досвід створення таких систем у 20 країнах.

За його словами, на початках роботи комісії люди лише говорили і не слухали одне одного, ефективно запрацювали тоді, коли почали прислухатися.

Ми помітили, що не слухаємо одне одного, підозрюємо одне одного в прихованих інтересах, сфокусовані на просуванні своїх ідей. Якщо ми почнемо думати про вирішення, довіряти одне одному і не боятимемося заявляти про порушення своїх прав, про хабарництво, академічний плагіат, несправедливе ставлення, тоді суспільство буде оздоровлюватися. Це буде маркером.

Вікторія: Одна з проблем, яка резонує в усіх реформах – це те, що реформатори не дивляться далі свого життя та приватних інтересів.

Думаю, це цілком може бути пов’язано з травматичним досвідом, бо треба було в першу чергу берегти своє життя і своєї родини. Але ж реформи починають працювати через покоління. Зараз вони важко йдуть.

Заради результату багато чим треба пожертвувати. Старі схеми перестають працювати, а нові ще не є ефективними.

Для декого зі старої системи зміни – це крах їх політичної чи професійної кар’єри, тому вони не погоджують їх.

Думаю, перші значні результати побачимо через 5-10 років. Щоб просуватися вперед, треба будувати мости, а не стіни.

Ірина Наумець, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті