"Давай, нарешті вигадаємо: у що нам вірити?.."

10929
2 листопада 2016

"У нас досі нема спільної картинки, ніхто ж не знає, що саме варто зробити з Донбасом – повернути, віддати, заморозити…" – говорить молодий підприємець з Донецька, який вже встиг стати доволі успішним у Маріуполі.

"Мені здається, нам треба працювати тут, аби Україна нарешті вийшла з кризи – і ті, хто лишився на окупованих територіях, самі захотіли повернення. Захотіли б так сильно, що почали би щось робити для цього", – каже дизайнер з Алчевська, який виїхав до Києва й за два роки став досить затребуваним у столиці.

"Я не можу навіть думати про виїзд. У мене стара мати, дружина й донька. І крім того, я дуже люблю своє село. Це не квартира в будинку. Це щось рідне, в яке вкладені сили й любов, – пояснює лікар з Сартани. – Найстрашніше було, коли ще не існувало лінії розмежування. Тоді був повний хаос, і це було по-справжньому страшно".

...Думаю про цю лінію весь час, блукаючи осіннім Маріуполем, точніше – про відносну випадковість цієї лінії.

Чому грецька Сартана на території України, а чимало інших, таких самих грецьких з типовою архітектурою, музикою й танцями, святами – зараз під окупацією?

Як сталося, що Маріуполь наш, а Луганськ – ні?

Чому село, де жив і працював Борис Грінченко, тепер на території так званої ЛНР?

І чому хтось дозволяє собі стверджувати, що "вони самі так вирішили"? І хто такі "вони"?

Відсутність відповідей змушує знову й знову ставити запитання. І в першу чергу, варто, мабуть, запитати у колишніх жителів окупованих територій і нинішніх мешканців прифронтових зон.

І нарешті почути Донбас. Як би іронічно це зараз не прозвучало.

БОГДАН ЧАБАН
Підприємець з Донецька, учасник партизанського руху "Равлики", у складі добровольчих батальйонів брав участь у зачистці селища Пески та в штурмі Іловайська

В Донецьку у мене була "Ізба-Читальня" – щось типу кав'ярні-книгарні або, краще сказати, інтелектуальний бар. А потім у 2014-му в місті почалися проросійські рухи – виникли нізвідки і нікому не були зрозумілі.

Усі бачили щось абсолютно нелогічне, і всередині з'являлося почуття спротиву. Мені запропонували тоді вийти на проукраїнський мітинг, і це здалося доречним, бо я не міг більше просто спостерігати.

Ми проводили заходи, флешмоби, акції протесту, бігали з балончиками й писати, що Донецьк – це Україна, розгортали прапори, працювали з дітьми... і постійно стикалися з агресією. А коли весь час отримуєш удари, теж стаєш агресивним.

Так культурна боротьба через певний час перейшла в боротьбу озброєну. Почався партизанський рух – його заснували звичайні донецькі хлопці.

Богдан Чабан: "Усі бачили щось абсолютно нелогічне, і всередині з'являлося почуття спротиву"

Усе розвивалося аж до липня, коли в місто заїхав Стрєлков-Гіркін.

Я знав, що за мною прийдуть, але якось вдалося втекти з міста.

Після цього були добровольчі батальйони, гарячі точки.

Потім, після других Мінських домовленостей, багато донецьких хлопців, які були не згодні, пішли зі Збройних сил та добровольчих підрозділів – і знову почали створюватися партизанські групи. Ми комунікували з офіційними спецслужбами, а їм було зручно використовувати нас, хоча нам не могли надати жодного офіційного статусу і якось забезпечити.

Тоді виник наш партизанський загін "Равлики". Ми живемо в час війни, але за мирних законів – і в травні 2015-го року сталося так, що я разом зі своїми хлопцями потрапив до Маріупольського СІЗО, нас звинувачували в незаконному зберіганні зброї.

Півтора місяці я провів в камері з трьома сепаратистами. Потім депутати ВР взяли нас на поруки й витягли з в'язниці.

Поки сидів у камері, у якийсь момент було навіть усвідомлення того, що наші погляди з сусідами на деякі речі збігаються. Найяскравіший момент – коли по телевізору показують щось про ОБСЄ, вони кажуть: "ОБСЄшники, тільки-но приїжджають до нас на позиції, все тихо, як виїжджають – нас починають обстрілювати".

А я сиджу і думаю: десь я це вже чув, просто слово в слово. Було й багато моментів підтвердження того, наскільки люди зашорені.

Але в тюрмі, насправді, ніхто не живе політикою – усіх цікавить побут. Тобі треба помитися, аби відчувати себе людиною. Потрібна нормальна їжа. І всі мають до цього докластися: обговорюють, як затягнути сюди заборонену картоплю, як провезти електричну пічку, як приготувати вночі, щоб ніхто не помітив.

Я свідомо залишився в Маріуполі, бо хотів продовжувати боротьбу. Не зі зброєю, а вже по-іншому, в економічному, культурному напрямку – робити мистецькі івенти, яких тут не вистачало, комунікувати, створювати спільноту.

Вдалося виграти грант від ПРООН на допомогу переселенцям – на відкриття або відновлення малого та середнього бізнесу. Чотири місяці я витратив на те, аби побудувати нову "Ізбу-Читальню". І от вже кілька місяців ми відкриті.

Я відчуваю відповідальність, тому завжди буду повертатися до Маріуполя. Тут я більш потрібний, ніж в Києві, Одесі, Львові, бо можу зробити щось, чого не зробить ніхто інший.

За роки війни я так і не збагнув, що таке страх. Занадто велике поняття.

Коли я вперше переступав поріг бази в Дніпропетровську, де набирали добровольців – ніби, що тут такого? Ти просто відкриваєш двері й робиш крок – навіть не отримуєш зброю, це ще не фронт. Просто на внутрішньому рівні виникла межа – настільки чітка, що я відчув, як вона пройшла крізь мене.

Богдан Чабан: "За роки війни я так і не збагнув, що таке страх. Занадто велике поняття"

Ще одна історія вже в Іловайську: снаряди літають, свистять кулі, бій йде безперервно, поранені, ти постійно сконцентрований і в той же час всередині маєш одне-єдине бажання – щоб це скоріше закінчилося.

І ще одна – коли сидиш під жорстким обстрілом, а в тебе день народження через два тижні, і ти думаєш – а було б непогано дожити (сміється).

Чи, наприклад, везуть тебе в автозаку в маріупольське СІЗО, і ти не розумієш, що там відбуватиметься. Потім живеш там місяць, і інколи раптом: а що далі? якщо це надовго, якщо дійсно осудять?

Нещодавно я освідчувався в коханні своїй дівчині, і в мене тремтіли руки. Я не знаю, що це. Може, теж страх.

Боротьба в Донецьку теж була іноді зі зброєю й, можливо, ще небезпечніша. Але було розуміння, що в будь-який момент ти можеш піти, виїхати з Донецька й далі собі – виживати у Львів.

А тут стало ясно, що просто так вже не підеш, будеш робити те, що тобі казатимуть, що ти фактично віддаєш своє життя, примиряєшся з тим, що...

Це був час, коли ніхто ще не вмів воювати, і все було реально на рівні самопожертви.

Люди, які туди йшли, жертвували своїм життям; вірогідність того, що вони можуть загинути, була набагато більша, ніж зараз.

Шанс, що ця війна незабаром закінчиться, завжди є. Проблема в тому, що ми не знаємо, чого насправді хочемо.

Ми маємо намалювати собі спільну картинку: так, "Донецьк має бути українським містом, виключно українським". Усе, прийняли це за основу. Отже, ми повинні до цього рухатися і щось для цього робити. У військовому чи невійськовому плані – це вже наступне питання.

Інше – ми прийняли, що "Донецьк – це автономія, але так чи інакше українська".

Чи – "заморозили/залишили".

Чи – "віддали Росії".

Неможливо рухатися, не знаючи напрямку. Без цієї спільної картинки ми зараз виглядаємо так само, як "ДНР/ЛНР". Хто вони – Новоросія? Частина Росії? Чи федеральна частина України? І вони також не можуть зробити нічого конкретного.

В будь-якому разі у нас має бути професійна добровільна армія, але її треба довго формувати. А до того часу – призов. Багато добровольців йдуть за призовом, вони просто приходять під час призову й говорять: я хочу. В мене багато товаришів так служить.

Нам дуже не вистачає досвіду Ізраїлю. Яка військова доктрина Ізраїлю? Ми не можемо перемогти свого ворога, але можемо оборонятися. У них зараз найпотужніша система оборони в світі. І в нас дуже схожі історії. Там молода країна – тут молода країна. І ворог абсолютно шалений, який набагато переважає чисельністю.

У цій війні не шкода творця ситуації – людину, яка свідомо йде на фронт, зі зброєю, він має захист. Шкода тварин. Бабусь-дідусів, які не те що про цей референдум не чули, вони телевізора не мають – вони беззахисні. Їх дуже шкода.

Я вважаю, що держава має брати на себе зобов'язання щодо них. Бо як можна боротися за людей по той бік, якщо ми нічого не можемо зробити тут?

Богдан Чабан: "У цій війні не шкода творця ситуації – людину, яка свідомо йде на фронт, зі зброєю, він має захист"

В нашій країні поки не сформовані цінності – починаючи з відношення людини до людини, до пам'яті, до історії, до незахищених, до політичних процесів. Вони тільки-но формуються – цей от ідеал Майдану починає в кожному приживатися.

Переважно в молодих людях.

Деякі моменти я усвідомив тільки через півроку... Чому мій дід не розповідав про війну? Казав: було, воювали. Але нічого конкретного... Я тільки зараз розумію.

Я воював задля того, аби решта людей взагалі про це не знали й ніколи цього не бачили. Навіщо занурювати їх в той світ? Навіщо той хардкор?

Я втрачав близьких людей. Причому і з цього боку, і з того.

Бармен, з яким ми працювали півтора роки і були добрими друзями – в 2011-му він витатуював мені герб України на спині – пішов в "Оплот". Загинув в серпні 2014-го, саме в той час, коли ми робили зачистку Мар'їнки. Дивним чином він загинув не там. Я про це дізнався через місяць. І весь місяць про це думав.

Товариші. Друзі. Загалом двадцять чотири людини за час війни. Вони пішли в якісь "кімнати" моїй пам'яті. Я люблю цих людей, поважаю. Не можу сказати, що згадую постійно. Але не можу й сказати, що мені не болить. Взагалі не можу це описати.

Пам'ять про них – це те, що я роблю кожного дня. Навіть коли я намагаюся робити добру каву у себе в кав'ярні – для мене це якась частинка пам'яті про того мого бармена, він був фанатом кави.

ОЛЕГ БОЖКО
Ландшафтний дизайнер з Алчевська, співорганізатор Artpole.lu, міжнародної творчої лабораторії, що відбулася на початку травня'2014 в садибі Мсциховського неподалік Алчевська

В Києві займаюся тим самим – висаджую рослини. Я ландшафтний дизайнер і сам собі заздрю: працюю з рослинами, з людьми, з землею.

Нещодавно закінчив роботу, яка називається "Степ" – в ній багато степових трав. Замовники теж звідти, пам'ятають з дитинства ці трави, відчувають їх.

У такий спосіб продовжую підтримувати зв'язок з домом.

Жодного дня не було, щоб я не думав про повернення. Більшість тих, хто поїхав з Луганської/Донецької областей, вже впевнено кажуть, що не повернуться, не дозволять знову вирвати їх з корінням і перенести на інше місце.

Звісно, мені це сумно чути. Переважно це молоді люди з дітьми, і вони говорять, що їх діти – не повернуться. Моя донька назад не збирається, у неї погані спогади з останніх років.

Я би поїхав з радістю, знайшов би собі справу... Але поки неможливо – неможливо розмовляти з людьми, які не розуміють жодної мови. Просто шкода людей, що там лишилися.

Олег Божко: "Більшість тих, хто поїхав, вже впевнено кажуть, що не повернуться, не дозволять знову вирвати їх з корінням і перенести на інше місце"

Тільки потрапивши в екстремальну ситуацію, я зрозумів, які різні люди мене оточують, і себе зрозумів по-новому.

Мій батько завжди був патріотом і ним лишається. Тато з мамою живуть в центрі окупованої території, але вважають, що там їхня Україна – їхня батьківщина. А якби в мене був інший батько, може, в мене й думки були б інші.

Якби люди, яких я зустрічаю в Києві чи в Одесі, жили б там...

Зараз я можу сказати, хто я, або хто той мій знайомий, що лишився в Алчевську. Але я нічого не знаю про людину, що йде поруч зі мною Хрещатиком чи Дерибасівською, як вона відреагувала б, і в якому би таборі вона опинилася.

Після Artpole.lu в мене з'явилася необхідність робити більше. Почав планувати якісь цікаві речі, про які раніше не думав.

Я не був на Майдані, але всю енергію вкладав у нашу спільну справу і сподівався, що ми будемо далі працювати... І зараз вірю. Просто трохи переносяться плани.

Ось за цим сумую.

Страшно було, коли ми робили Artpole.lu. Відчував відповідальність за всіх, хто приїхав до нас в Алчевськ з різних міст. В останні дні, чесно кажучи, вже хотів, щоб швидше наша лабораторія закінчилася й не трапилося нічого поганого.

Коли відправив всіх гостей, мене запросили на розмову ополченці. І ось там був момент, коли я говорив з людьми, а вони мене не розуміли. Йшлося про наш арт-об'єкт на териконі – вони вперто вважали, що це військовий об'єкт.

...Інколи починаєш говорити з собакою, і вона тебе розуміє, а буває така, що кинеться й ніякі слова не допоможуть.

Хоча варто згадати Німеччину: у НДР усі виростали під комуністичними гаслами, але тим не менш все розуміли й чекали. Мені як людині, що жила на Сході й хоче повернутися, звичайно, страшно думати, що так багато часу потрібно.

Я думав, все швидше стане очевидним.

Але ми маємо працювати над тим, щоб тут було добре, і з того боку самі дуже захотіли об'єднання.

Ми багато говоримо, хто винний там, і не помічаємо тих, хто був винний тут усі ці 25 років.

Не треба забувати, що багато хто там і зараз хотів би бути в Україні, але, маючи певні життєві обставини, не може виїхати. Шкода, що є люди, яким доводиться страждати – які бачать все, розуміють, що відбувається, але мусять мовчати.

Ми ж усі звикли до свободи, зокрема, висловлення. Добре, хоч по телефону тепер говорять, що думають. Раніше були суцільні паузи.

Олег Божок: "Є люди, яким доводиться страждати – які бачать все, розуміють, що відбувається, але мусять мовчати"

Кажуть, що людей в Алчевську знову багато, але всі посіріли – звикають бути постійно сумними. Всюди порядок. Багато пенсіонерів.

Люди повертаються, бо дехто помандрував, але не зміг застосувати себе в іншому місці, та й відчувають вони себе там трохи безпечніше.

Комбінат ледь жевріє, але не закритий. Він і далі функціонує за українським календарем, тобто в День Незалежності всі відпочивають.

Новий бізнес з'явився – війна. Ті самі підприємці, тільки торгівля нецивілізована, є сірі зони, через які вони отримують товар. І всі знають про вугілля, що і надалі вивозиться із зони.

Мій знайомий лікар пояснював, що не може поїхати навіть не через майно, а через клієнтів. Він хвилюється, що тут буде ніким. Отже, поки не падають гранати, він продовжує жити, як жив до цього.

Люди бояться, що не зможуть тут стати на ноги, що вся їхня власність – магазини, підприємства – буде втрачена. Залишатися на місці комфортніше. Але вони вірять в Україну, в те, що все повернеться і (сміється) "стане ще комфортніше".

Ми разом із моїм хорошим товаришем Сергієм до війни займалися садибою Мсциховського – мріяли заснувати там культурний центр. Нам допомагав голова місцевої райради, потім його зняли за наказом з Києва.

Але вже більше року Сергій знову працює – під новою владою.

Завдяки йому людям, які доглядають за садибою, платять зарплати. Виділили гроші на матеріали для ремонту даху та обігрівачі, бо сторожі тепер там кожну ніч. А Сергій, при тому, що отримує зарплату від нової влади, все одно залишається українцем – читає, дивиться, комунікує з нами. Чекає.

Я не хочу нікого звинувачувати. І чи сильно відрізняюся я від них – від тих, хто робить свою роботу, але живе там?..

Батько, як і брат, каже: я живу тут у себе, в Україні. Брат якось їздив з Алчевська в Харків, дружині треба було в лікарню. Я казав: "Ну, ти хоч свіжим повітрям подихаєш". А він мені:

"Ти знаєш, як до нас ставляться на кордонах? Неважливо, з якого боку, але це знущання. До того ж, побачити світ, в якому люди живуть так само як до війни, й повернутися – це шок".

Татові передаю книжки. Ось, купив "Чому нації занепадають?", за тиждень їдуть знайомі – відправлю. Поки скільки відправляли, ніхто не перевіряв, якою мовою книжки.

Ця війна дуже сильно відб'ється на екосистемі. Зміниться форма дерев, які були "поранені" – в які потрапили снаряди чи кулі. Якщо раніше вони вільно росли, в різні боки, то тепер у них змінюється крона. Зрізано точку росту – дерево раніше постійно тягнулося до сонця, а тепер більш притримується землі, стає обережнішим, не вистрибує вгору.

Можна подивитися в Google поля під Дебальцевим, Авдієвкою – земля вся в дірках. Метал ми не бачимо, але, думаю, він не зможе сильно вплинути. Наші вівсяниця й чебрець будуть рости. І природа буде все загоювати.

Важливо, щоб ми змогли все пам'ятати, але й прагнути примирення. Прийде час, коли доведеться спілкуватися й загоювати рани й розриви в людських стосунках.

Ми зараз на мирній території, поступово зникають асоціації щодо тих картинок і звуків. Може, завдяки тому, що я весь час з рослинами, вже не згадую страшні речі.

Але для мене нагадування – це будь-які розмови по телефону з батьками, братом, друзями.

Я спілкуюся з людьми, які там – абсолютно безпорадні.

Ольга Михайлюк, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua