Усім тут місце. Як в школах уживаються особливі діти

11-річний Максим з переможним "ура" біжить відкривати двері гостям.

На ньому злегка розтягнуті штани зі знаком Супермена та червона футболка.

Рухається він трішки незграбно, адже одна його нога коротша за іншу.

Хлопчик намагається сфокусувати погляд. Та очі дивляться десь вгору. На його обличчі широченна посмішка:

– Ці всі подарунки мені? – тамуючи подих запитує Максим й перебирає вміст пакету. – О, мандарини, я так їх хотів! Сік, цукерки… Невже це квиток до цирку? Я що, побачу виступ тюленів?

Радості хлопця немає меж. Він розводить руки для обіймів і міцно притискає до себе малознайому людину й цілує обличчя.

– Я теж вам маю щось подарувати! – промовляє Максим і хутко, наскільки дозволяють його не по віку маленькі ніжки, та біжить у свою кімнату.

За хвилину він виносить власноруч намальовану картину з видом на сонячну систему та колекцію пластилінових фігурок.

11-річний Максим рухається він трішки незграбно, адже одна його нога коротша за іншу

Мама Максима, Ольга Шевченко, худенька, вродлива, але стомлена білявка. Люблячим поглядом вона спостерігає за кожним рухом своєї дитини.

Хлопчик народився недоношеним, на восьмому місяці вагітності. Йому поставили безліч страшних діагнозів, серед яких ДЦП та гідроцефалія четвертої стадії – в голові у дитини була велика кількість рідини, що в майбутньому заважала би розвиватися і жити повноцінним життям.

Медики говорили, що шансів на те, що Максим буде ходити чи говорити – нема.

– На четвертий день після пологів, коли вже був зрозумілий діагноз Максима, чоловік заявив, що не зможе тягнути такий тягар все життя і покинув нас, – пригадує Ольга.

Того ж дня до жінки зайшла лікарка і запропонувала залишити дитину в лікарні чи віддати його в дитячий будинок "Сонечко". Казала, що ніхто її не осудить, адже тягнути на собі "овоча" матері-одиначці буде надто складно.

– Тоді я була близька до самогубства… Але я взяла себе в руки. Адже це була моя дитина і я їй була потрібна.

Більшу частину дитинства Максима вони провели у лікарнях.

Ольга змогла зробити для свого сина неможливе – вона навчила його ходити, говорити, малювати і жити майже повноцінним життям.

– Я навчилась бути для нього не лише мамою, а й неврологом, психологом, масажистом, реаніматором, вчителем, – розповідає вона і показує товстезну картку з історією хвороби хлопця. – Я хотіла, щоб він міг бути повноцінним. При всьому бажанні, мама не вічна. Тому він просто мусить вчитися всьому.

Ольга змогла зробити для свого сина неможливе – вона навчила його ходити, говорити, малювати і жити майже повноцінним життям

Спочатку Ольга намагалась віддати дитину до садочка. Вона об’їздила безліч дитсадків в Запоріжжі, але вихователі дивились на неї збентеженим поглядом. Вони не розуміли, як їм вести себе з дитиною, що ледь розмовляє, погано бачить, має приступи головного болю та роздратування, швидше за інших втомлюється.

Поки мама шукала, куди б його влаштувати, Максиму прийшов час йти до школи.

– В школах мені відверто казали, що моя дитина не може навчатися серед нормальних дітей, що він не освоїть програму, буде затримувати інших. Тим паче вчителі не мають досвіду роботи з такими дітьми, – стомлено промовляє Оля.

Того року Максим так і не пішов до школи.

РІК ОСОБЛИВОЇ ДИТИНИ

У вересні 2016-го року в Запоріжжі стартував рік дитини з особливими потребами.

В області проводиться експеримент з впровадження інклюзивної освіти. Регіон, який займає третє місце в Україні за кількістю дітей з особливими потребами – більше 35 тисяч малюків мають психологічно-фізичні вади, першим в країні здійснить масовий набір таких учнів до звичайних шкіл.

До цього року лише півтори тисячі дітей мали змогу навчатися індивідуально і тільки 28 особливих учнів відвідували школи, нарівні з іншими дітьми.

У 2016-му в Запорізькій області у 47 загальноосвітніх навчальних закладах буде відкрито 78 інклюзивних класів для 154 дітей шкільного віку з особливими освітніми потребами та 20 дошкільних груп з інклюзивною формою навчання.

Загалом в Україні вже до 2020 року всі українські діти, які навчаються в спеціальних школах (школах-інтернатах) для дітей із затримкою психічного розвитку, поступово перейдуть на навчання до загальноосвітніх навчальних закладів.

– Дитина з особливими потребами має право навчатися в будь-якій школі, – каже начальник департаменту освіти та науки Запорізької області Тетяна Озерова. – Інша справа, що не всі загальноосвітні школи на сьогодні мають змогу прийняти таких дітей.

У вересні 2016-го року в Запоріжжі стартував рік дитини з особливими потребами

Для цього необхідно технічно підготувати клас, знайти асистента для вчителя, та й самому викладачу необхідно підготуватися та навчитися працювати з такими дітьми.

За словами Озерової, процес введення даної освіти надзвичайно важкий. Ні діти, ні батьки, ні вчителі ще не готові до такого переходу.

Вона розповідає, що у деяких інтернатних закладах вже припинили набір дітей на наступні роки (з 1 вересня 2017 року припиниться набір учнів до підготовчих та перших класів спеціальних шкіл по всій Україні).

– Багатьох батьків це обурило, оскільки вони прагнуть аби діти знаходилися в навчальному закладі цілодобово, п’ять днів на тиждень, отримували там не лише знання, а й необхідну медичну допомогу та повноцінне харчування, – пояснює чиновниця.

Наразі експеримент ставить на меті виявити з якими категоріями дітей будуть працювати конкретні школи, щоб створити підходящі умови для інклюзивного навчання.

Скажімо, можна підготувати клас для дітей з вадами опорно-рухової системи, а до тієї школи не прийде жодної дитини з подібними проблемами, але будуть діти з вадами розвитку, слуху чи зору. А може взагалі не прийде жодна дитина.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ БЕЗ ДРУЖБИ

Запорізька загальноосвітня школа №3 стала однією з перших, де була впроваджена системі інклюзивної освіти. Тут у класах зі звичайними дітьми, навчаються діти в інвалідних візках, з аутизмом, ДЦП та іншими розладами.

Тут дітей у візках є спеціальні пандуси та поручні у туалетах.

– Плануємо ще зробити їх і в коридорах, як того потребують правила. Але поки що на це немає коштів, – каже директор школи Ольга Магльована.

За її словами, вчителі школи пройшли безліч курсів і знають, як їм поводитись з особливими дітьми. Але час від часу їм необхідна допомога батьків, для цього деякі мами перебувають на уроках.

– Вони допомагають їм, скажімо, справитись зі стресовою ситуацією або пройти до туалету, – пояснює Ольга Павлівна.

Час від часу вчителям необхідна допомога батьків, для цього деякі мами перебувають на уроках

Багато чого для дітей з особливими потребами робиться за рахунок коштів батьків. Наприклад, в школі був відведений спеціальний клас для занять з лікувальної фізкультури. Всі необхідні обладнання та тренажери були закуплені з пожертв батьків.

На питання, чи дружать звичайні діти зі своїми однокласниками, які мають, наприклад, розрад мовлення чи проблеми з опорно-руховою системою, директор відповідає тривалим мовчанням.

– В нас немає випадків знущання над такими дітьми, – пояснює Ольга Магльована. – Батьки і діти ставляться до них з великим розумінням та толерантністю. Але дружби як такої між дітьми поки що нема.

Діти з особливими потребами не можуть на перервах носитись коридорами чи грати в футбол, тому вони зазвичай складають пазли, малюють або відпочивають на спеціальних м’яких ковриках для релаксації.

МРІЇ ПРО РІВНІСТЬ

Діанці – 12 років. Дівчинка народилась зі спастичним парапарезом нижніх кінцівок. Це неврологічний синдром, який ослаблює м’язи ніг, тому дитині складно самостійно пересуватись. Все своє життя Діанка мріє танцювати.

– Якщо ми присутні на якомусь заході де є танці, – розповідає мама дівчинки Анжеліка Віхляєва, – то Діана плаче і просить, щоб я її звідти забрала. Дочці боляче дивитись на те, що для неї лише нездійсненні мрії.

З першого класу Діанка навчалась у звичайному класі разом з іншими дітьми. Але через рік навчання мати вирішила, що інклюзивна освіта не для її дитини.

– Я зрозуміла, що така практика не дала моїй дитині нічого, окрім стресу, – пояснює свою позицію Анжеліка. – Вчителі не знали, як поводитись з дитиною, яка потребує особливого підходу, однолітки її передражнювали, знущались. Дочка дуже страждала.

Незважаючи на те, що цього року в Запорізькій області пропагують інклюзивну освіту, а чиновники заговорили про закриття інтернатних закладів, мама Діанки вирішила перевести її до навчання до спецзакладу.

– Перебуваючи серед таких дітей як вона сама, дочка стала більш спокійнішою, її не мучать комплекси, вона дуже добре здала вступні іспити. Адже, не зважаючи на те, що вона в інвалідному візку, інтелектуально вона розвинена.

Мама Діанки вирішила перевести її до навчання до спецзакладу

Анжеліка вважає, що створювати інклюзивні класи, де з тридцяти учнів двоє-троє будуть з якимись розумово-фізичними проблемами – дуже жорстоко.

Жінка переконана, що наше суспільство поки не готове до подібного експерименту.

– Коли я почитала, що люди пишуть про інклюзивну освіту на форумах, коли мені в обличчя інші батьки заявляють, що їхня дитина ні за яких умов не буде сидіти поруч з Діаною – мені не хочеться, щоб моя дочка навчалась в подібному класі.

При цьому вона зазначає, що якщо дорослі не надто толерантні та етичні, то підлітки взагалі жорстокі: нещодавно мама і донька прогулювались по парку і якийсь хлопчик почав показувати на них пальцем і кричати на весь парк, чому це така доросла дівчинка у візку.

– Мати не тільки не пояснила цій дитині нічого, а навпаки, відсмикнула його від нас якнайдалі, ніби від якоїсь прокази і голосно та презирливо наказала не підходити до нас. Дочка моя проплакала всю дорогу додому.

На запорізьких форумах та в приватних розмовах багато батьків і справді висловлюються про інклюзивну освіту досить категорично та несхвально.

Навіть деякі вчителі не під запис зізнаються, що не тільки не мають уявлення, як їм працювати з особливими дітьми, а й не бажають цього.

ІДЕАЛЬНА ШКОЛА

Після року пошуків Ольга Шевченко таки знайшла для свого сина ідеальний варіант для навчання.

Через знайомих жінка довідалась, що у Запоріжжі діє загальноосвітня школа "Основа". Там почали впроваджувати інклюзивну освіту ще кілька років тому, але в дещо іншому виді.

– Це не зовсім така програма, яку впроваджують зараз, – каже Оля. – В нашій школі діти з особливими потребами не навчаються в одному класі зі здоровими дітьми, а мають окремі класи. Але вони мають змогу вільно спілкуватися під час перерви, на фізкультурі, на всіляких шкільних святах.

Нещодавно Максим сам, без чиєїсь допомоги, познайомився у шкільній їдальні з дівчинкою зі "здорового" класу. Між ними зав’язалась дружба.

– Це перше коханням мого Сіми, – з гордою посмішкою промовляє Оля.

У школі Максима діти з особливими потребами не навчаються в одному класі зі здоровими дітьми, а мають окремі класи

У школі, де вчиться Максим, можуть навчатися діти з різними психологічно-фізичними вадами нарівні з іншими дітьми. Але всі вони мають індивідуальну програму, яка підбирається для кожної дитини, в залежності від її особливостей. З дітьми працюють також дефектологи, логопеди та психологи.

Після першого року навчання, виявилось що у Максима дисграфія – абсолютна нездатність запам’ятовувати літери. При такому розладі вчитись важко, але вчителі знаходять форми, в яких можна донести навчальну програму до дитини.

На думку Ольги, інклюзивне навчання, яке намагаються ввести зараз має трішки неправильну форму.

Вона погоджується, що кожній дитині необхідна соціалізація, спілкування з однолітками.

– Наші діти, в свою чергу, навчають здорових розумінню та толерантності.

Але треба бути чесними. Є діти з проблемами опоно-рухової системи зі збереженим інтелектом. І якщо створити всі умови, вони зможуть навчатися з іншими дітьми за однією програмою, не уступаючи їм в інтелектуальному розвитку.

[L]Але не всі діти з психоневрологічними розладами зможуть навчатися в звичайних класах, на рівні зі здоровими дітьми. Більше того, вони будуть тягнути за собою вниз інших дітей.

На думку мами Максима, в Україні варто запровадити частково-змішане інклюзивне навчання: "Це ідеальний варіант, який не нашкодить ні тим, ні іншим дітям".

Яна Міланова, спеціально для УП.Життя