Сон душі

Про сон душі можна вифантазувати страховиська...

Простіше було, коли "душа наїлася і бреше", як зауважив ще Микола Вінграновський. Але романтикові Вінграновському і не снилося те, що бачить наяву земний реаліст Володимир Цибулько. І прямо пише про це в журналі "Кур'єр Кривбасу" за вересень 2008 року.

Відомо, що з перепою розпадається свідомість. Про це гарно написав Єсенін: "И как рощу сентябрь осыпает мозги алкоголь".

Прострація - то ще не найгірший стан. Тоді ще можна писати на вічну тему вірші. Наприклад, у Цибулька є вірш про поета:

Поет не може
бути бідним,
бо бідність
виштовха на підлість.

Тут загадки нема. Залишається загадкою, що думають редактори, коли таке друкують в поважному журналі, де публікуються і шановані автори, яких треба поважати...

Мабуть, тут діє закон пастки, яка поступово притупляє свідомість жертви. Скажімо, після "поезії" про поета вже нічого не чекаєш і нічого вже не боїшся. Сон душі не здається страшним. Справді, далі йде "Тринадцять", але автор заспокоює, що то не поема і не Блок.

Справді, то лінива балачка про лінивого хлопчика в лінивому часі і в лінивій державі. Йому минає тринадцятий, який "дістався задарма".

І коли бідний редактор вже ошелешено натрапляє на вірш про Христа, де так і написано:

затягне хлопчину у постіль Христос,
хто він після того -
то він вже все розуміє: після перепою буде ригання, а воно ж не розрізняє образу й унітазу.

Після такого "очищення" в поетичній голові починає бродити ерудиція на літературні теми:

Толстій Толстоєвьским
Дурній Дурноєвьским і т.д.

"Може, так і треба?" - якось заволав про такий стан свідомости Тарас Шевченко...

Учасники бойових дій обурюються: об чім думає власть!? Ліберали відповідають їм, що в делікатний літературний процес втручатися не можна. А приватизований сектор будує мур, щоб той тринадцятилітній не понаносив у двір усякого такого...

Але є у Цибулька одне резонне питання до нього ж: "Хто він після того?" І воно ж повертається до нас: "Хто ми після того? Надрукували. Прочитали. І мовчимо?"

А хтось же приречений нагадувати, що ми - люди. За Цибульком -"зграя людин". Адже домовчалися до того, що в скриньку вам кидають "Киевские ведомости" і "2000", а в коридорі скидають шприци та інші атрибути сексуальної революції. А на вулиці дівчата кидають недопалки собі під ноги...

Домовчалися до того, що журналісти спокійно обіцяють манекенові посаду президента, а раби, втомлені від демократії, мріють про фельдфебеля в ролі Вольтера.

А я все думаю про оспіваного Цибульком тринадцятилітнього, який дивись - і надумається плювати дорослим літературним дядям у вічі - просто на вулиці.

- Вовчик, що ти робиш? Так же негарно!
- Я хочу, щоб ви промили свої баньки. А то заплили жиром - і зовсім вже мене не бачите!
- Вовчик, так же нізя! Хто тебе навчив?
- Та ви ж, пофіговці, і навчили. У вас поряд і дім спокус, і церква, і джек пот! Ви плюєте один одному в вічі і кажете, що то дощ. Ви друкуєте в одному ряду і ікони, і богохульство. І все це у вас називається плюралізм. А мій одвертий плю - ралізм - то вже тільки крапка над "і".

При такому розвитку подій вже не скажеш "в тринадцятім мене нема"... Але ж читач розуміє, що вся ця пласка філософія є алюзією до глибокої шевченківської "Мені тринадцятий минало".

Ким був шевченківський хлопчик, який пас чужих овець? За ним не було нічого, а попереду не світило нічого.

Яким же чином зумів поет з того тьмяного камінця створити поетичний діамант? Як він створив дивну метаморфозу перетворення пастушка - в щасливого - "мені так любо, любо стало, неначе в Бога". Потім раптом наринула сіра реальність, від якої дівоча усмішка любови знов піднесла хлопчика до неба -

"Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї сади!..

Дві великі сили творять метаморфозу у Шевченка: Бог і любов. Ті дві великі сили і живлять справжню поезію.

Спроба дискредитації тих сил дає "політичну поезію" з густим запахом тих слів, що їх пишуть на стінах громадського туалету. Майже усі вони у циклі з книги "Політиком" Цибулька.

Звичайно, туалети треба чистити, білити. І тьотя Маша знає, як це робити за допомогою щітки і швабри. Але хто буде чистити "поезію", яка множить сміття на тому місці, де колись геній витворював диво любови під вічним небом?

Автор - Євген Сверстюк