Світанок без ГМО

11
13 січня 2011

Я прокинувся, по гірським міркам, пізно. Вуйка в хаті вже не було, тож довелось снідати самому.

Вийшовши на ґанок, я завмер від несподіваної картини. Мене, ще сонного, приголомшив краєвид, а радше не сам він, а дія, яка впроваджувалась навколо мене. Зимовий ранок вирував.

Щойно сонце піднялось над горами і важке, холодне повітря ночі почало свій рух у долину, яри і рівчаки. Натомість, неначе невпинний ураган, повсюди впроваджувалось світло.

Воно було легким, яскравим, голодним і ненаситним. Віддзеркалюючись від снігу, це світло добиралось у всі закутки, воно шматувало і пожирало світанкові тіні та темряву зимової ночі.

Лише сичі та сови поховали собі під крила залишки темряви, щоб ввечері, коли зайде сонце, златати собі з цих клаптів нову ніч.

Я зачаровано спостерігав на цей двобій і прислухався, як у мені формується особливе відчуття присутності у всьому.

Коло вуйкової хати, в магазині на Перевалі, на Лікті - скрізь у Карпатах, зараз різні краєвиди, вони неповторні і унікальні. Але, де б ти не перебував, тебе захоплювало єдине - співучасть у цій феєрії сонця і світла.

У такі моменти приходить розуміння, що ти перебуваєш у втіленні великого замислу, і він не відштовхує тебе, а радо бере до гурту. Поодинокі покупці в магазині, діти у Вижниці, вівці у кошарах, миші під поликом і ворона на хвіртці - всі являли собою єдність величного руху нового дня.

Ця картина зачарувала мене і виступила дисонансом, але й підтвердженням, вчорашньої бесіди з Дезийдерієм Васильовичем. Ввечері наша розмова обернулась таким чином, що я почав розповідати вуйкові про сучасні здобутки генетики. А почалось все від пачки солі з відміткою "Без ГМО".

Вуйко про генетику уяву мав, від вчених гостей Перевалу чув деталі, тож мені залишалось зосередитись на останніх новинках і їх можливих наслідках.

Я переповідав вуйкові про те, що створена картопля, яка не боїться жука, що можна вирощувати бактерії, які будуть перетворювати на паливо всі відходи, відтак вирішується і проблема засмічення, і енергетична проблема. Гарні перспективи у створенні ліків нової якості, нових тканин організму людини на заміну ушкодженим.

Але чим більше я переповідав вуйкові про досягнення генетиків, тим більше помічав, що його це вже мало цікавить. Мені стало зрозуміло, що у Дезийдерія Васильовича вже сформована оцінка.

Щоб її почути, я припинив наводити приклади і пожартував: "Уявляєте, вуйку, таке село, де однаковими будуть всі чоловіки і однаковими будуть всі жінки. Як вони будуть розрізняти, де чия дружина?".

Але вуйко Дезьо не підтримав мій іронічний настрій і серйозно зазначив: "У матеріальному світі нічого однакового бути не може, бо він не існує сам по собі, а є лише продуктом світу духовного".

І вуйко Дезьо нагадав мені нашу недавню розмову про лондонських дослідників, коли ми погодились, що кожна частка є витвором поля Духу. Тому, навіть якщо вона подібна до такої ж за складом, є іншою по своїй духовній природі: рівність не означає тотожність.

"Біда не в тому, що все може стати однаковим, біда в тому, що все стане інакшим", - сказав Дезийдерій Васильович незрозумілу мені фразу. Я попросив його пояснити мені її зміст.

І він почав, як мені здалося, здалеку: "До нас в гори приїжджає багато поважних вчених. Вони цікавляться і побутом, і писанками, і рушниками, і обрядами, і вбранням... Деякі з них так гарно знають справу, що наші люди вже про те й забули. То ж вони вже горянам переповідають звідки взявся той хрестик на вишивці, або той півник на рушнику. Так от, вони, вчені, як і ти, часто вживають слово "сакральне". Але в усіх вас є одна вада: сакральне ви пов'язуєте з минулим".

Вуйко зупинився, а я чекав. Аж ось він мовив: "А що, якщо воно, те сакральне, - у майбутньому!".

Дезийдерій Васильович помітив, що я його не розумію, тому уточнив: "Майбутнє - це не те, що настане, а те, до чого потрібно прагнути".

І поки я усвідомлював нове вуйкове одкровення, він продовжив: "Просто, у давнину, люди були ближчими до свого майбутнього, ніж зараз. Люди вже давно збились на манівці. Те до чого вони прагнуть, дуже далеке від майбутнього, яке би мало бути у людини".

"Та замість шукати правдивої дороги, вони починають підлаштовувати своє майбутнє, те до чого варто прагнути, під ці манівці. Своїми забавами з генами ви не просто забезпечуєте наше нині, ви вже змінюєте справжнє, вартісне майбутнє на удаване, штучне і пусте".

Помітивши мій розпач, через хвилю вуйко додав: "Може в цьому і не буде чогось трагічного, і вчені не переступлять фатальної межі. Хотілося б сподіватися... Але, що можна сказати напевно і вже зараз, так це те, що це майбутнє буде яким завгодно, але не людським".

Зараз, пригадуючи вчорашню бесіду, я намагаюсь уявити собі це "майбутнє". Навряд чи в ньому відбудуться якісь фундаментальні матеріальні зміни. Але тут на ґанку вуйкової хати я вже не буду пити чай з духмяних карпатських трав.

Швидше за все, я жуватиму якусь пігулку і рахуватиму скільки калорій витратив на те, щоб відчинити вікно. І особливо мене тішитиме опція в калькуляторі, яка дасть змогу врахувати при цьому мою висоту перебування над рівнем моря, координати, швидкість вітру, вологість і тиск. А те, що буде за вікном залишиться для мене непомітним і не вартим уваги.

Вуйко - правий, щось та буде. Але, навряд чи, - це буде "майбутнє людини".

У цей момент мені на коліна скочив кіт вуйка Дезя. Рука гойднулась, і ще гарячий чай хлюпнув на руку та обпік її. Я зрозумів це як знак, що мене занесло десь вже в дуже далекий асоціативний ряд. Тому на кота не нагнівався, а навпаки, вдячно попестив вільною рукою.

Настрій у мене повернувся до втіхи від ранкового краєвиду, і я жартома спитав у кота: "Ну що, котяра, ти хотів би жити у "пластмасовому" світі, пити "пластмасове" молоко, ловити "пластмасових" мишей і полювати за "пластмасовими" горобцями?".

На мою спробу перекласти на нього свої "гмо-заморочки", кіт лише потягнувся, повернувся на інший бік, муркнув і заплющив очі. І мені здалося, що я зрозумів його мудрість: "Масти цим собі голову сам, а я ціную те, що маю".

З вуйком ми розпрощались біля магазину, і я пішов у долину. Вся дорога до Чернівців, несподівано для мене, склалась у полеміку з котом. Чим більше я шукав йому заперечень, тим глибше поринав у історію: от якби тоді - не так, от якби тоді - інакше.

Я уявляв собі, що було б, якби люди не придумали колесо, якби вони не вигадали гроші, якби вони... І перед самим містом, я капітулював: "Якби ж то твоя мудрість, муркотику, та й Адаму і Єві".

Власне, все залишиться: і Перевал, і магазин, і вівці в кошарі, і миші під поликом, і ворона на хвіртці. Сонце і світло ганятимуть темряву, а сніг тріщатиме від нічних морозів. Вони просто обійдуться без нас.

І я згадую слова Мартіна Хайдеггера: "Людство ще може врятувати лише Бог". Але це, в першу чергу, залежить від самих людей: вони повинні жити і творити у вірі і настановах, що Він є!

 
Валентин Ткач, Чернівці

powered by lun.ua