Звернення зрадливого інтелектуала не з трибуни на тему мови

5
11 липня 2012

Шановні друзі!

І справжні – ті, що погодяться із закликами про те, що українське – це сильно й стильно й підхоплять їх зі сльозами на очах, і ті, хто тільки задумається над ними, і ті друзі, які нам зовсім не друзі!

Спробуймо відкинути кон'юнктуру дня, як би це важко не давалося, адже за нею – люди, що страждають від спеки й голоду під Українським домом у Києві.

Спробуймо все-таки тверезо поміркувати на тему української мови.

Уявити себе тим критикованим усіма в останні дні українським інтелектуалом, який не виявляє, не проявляє, не бореться – врешті, не готовий на самопожертву. У цих закидах, даруйте, навіть із вуст тих, хто особисто зараз перебуває на передовій у Києві чи нещодавно там перебував, вчувається "мычанье стада" і більшовицьке невдоволення інтелігенцією, що все ніяк не визначиться: ставати на бік революції чи ні.

Що ж, кожен вільний думати як хоче.

Я ж вважаю, що саме ті люди, які спочатку думають, аналізують, а потім чинять – і становлять своєрідний фонд порятунку й рештки ще не до кінця пропитого мозку нації. Може, саме на них і потрібно орієнтуватися, пам'ятаючи, що найвищу цінність людського життя навіть у нашому паханаті ще офіційно не відміняли.

Усі ми, громадяни українці, чиїсь батьки, діти, внуки, дідусі й бабусі. Усі страждаємо від безгрошів'я, від усіляких недуг. Чому не мусимо пам'ятати, що не маємо права перед рідними тратити здоров'я на спеці? Завтра тебе не буде – хіба це не важливіше за все інше? Після всіх бур і поразок, і краху надій?

Хоча якщо хтось хоче померти або себе спалити – цього теж не заборонено. Будь ласка, Володимир Михайлович Литвин буде вам вдячний. Він пошле вам вінок і по-українськи виступить на вашому похороні. Отже, думаємо.

Не потрібно зайве казати, що мова – це душа народу, наша честь і гідність, наша сила й слава, наша творчість і наше майбутнє. Усі ці речі пригадали нам в останні дні шановні гості радіо- і телеефірів, що масово присвячені важливій темі.

Так, мова – частина нашого насущного життя. І той факт, що в Харкові за час незалежності жінки свобідної професії так і не заговорили українською, Хвильовий потрактував би як те, що й українська державність не до кінця відбулася або й не відбулася зовсім.

І тому сьогодні боротьба за мову – це боротьба за державність, справжню, а не половинчасту, боротьба за гідне життя в країні Україна.

Саме так чи не вперше постало питання: мова як частина боротьби за людську гідність, за людину та її право такою вважатися. Адже із цим в ареалі "Русского міра", як би ми не заперечували свою приналежність до нього, як би не пручалися, – завжди було складно.

Отже, те, що висловив ще наприкінці 19 століття Іван Франко як теорію, нарешті на теренах України наблизилося до свого практичного втілення: мова як частина ширшої боротьби за гуманність, а не як самоціль.

Упродовж історії було не так: через відсутність державності або постійну її втрату йшлося в першу чергу про державу бодай якусь – аби свою.

Тепер питання мови звучить як нагальна потреба покращення країни для людей.

Мовне питання можна трактувати й інакше – ставити його в центрі Всесвіту. Так роблять "праві". Їхня боротьба за мову робить їх своєрідними сектантами, узалежненими від предмету поклоніння.

А можна питання мови розв'язувати так, як це робить теперішній президент і компанія: боротьбу за збереження мов, що нібито вмирають. Це про російську в Україні – ги-ги-ги! Використовувати як інструмент для приниження мови корінної нації та як передвиборний піар-хід.

За логікою президента, виходить, уже не важливо, що незабаром в Українській державі, як у старі добрі часи, розмовлятимуть українською двірники та письменники – якщо останні як вид збережуться й не вимруть, як динозаври.

Бо ж кому писати? Для кого? Ніхто це не видасть, а якщо й видасть, то не купить, а якщо й купить, то не прочитає – скаже: нудно та й, урешті, "нєпрілічно", як прорекла би тьотя Мотя з "Мини Мазайла".

Марина Цвєтаєва сказала якось на еміграції: "Мне все едино, на каком непонимаемой быть ближним". Глибокий, істинний сенс цих слів і мовна ситуація в Україні, співвідносяться як щось вартісне співвідноситься з карикатурою на себе.

Лінгвістичні інструменти в руках спеціалістів-багатостаночників із ПР виглядають гільйотиною в руках ката, а не безневинними ножицями в перукарні. То й диви, комусь ненароком відітнуть язик, а комусь ногу, а ще комусь і голову. Не раптом, звичайно, – а напередодні чергових виборів до ВР, що можуть бути не такими комфортними й безпроблемними для владоможців, як раніше. Самою гречкою й отрутою для жуків на душу населення не обійдеться.

То ж, справді, чи вартує йти в статисти до гри із прописаними не нами правилами?

Мова народу – це великою мірою справа самої мови, внутрішніх, так би мовити, законів її розвитку. Оскільки маємо справу з окремим організмом, який собі живе й функціонує здебільшого як хоче, і ні в кого дозволу на це не питає. Урешті, і чхати хотів на всі заборони стосовно себе. Ніхто ж іще в нас, на щастя, не видавав заборон і не ухвалював законів у ВР із приводу життя троянд чи бузку.

Страх бути усуненим охоплює Януковича й іже з ним, і штовхає на ризиковані й абсурдні кроки. Але якщо ці кроки убезпечать від катастрофи програних виборів – президент їх зробить. Навіть якщо за цими кроками послідує всесвітня катастрофа.

Подумаймо разом: сьогодні Януковичу нема чим крити. "Стабілізєц" підкрався й не збирається нікуди змиватися з нашої з вами кишені; компенсації вкладникам Ощадбанку СРСР, що з рук Юлії Володимирівни ще буквально вчора сприймалися як "хоч щось", сьогодні, з рук Віктора Федоровича, здуваються вітром, ніким не помічені.

Стає так стабільно погано, що починаємо нарешті думати про політику – а доти казали: нехай політика думає про нас.

І президент знає про здатність голодного народу думати. І боїться цієї здатності, може, найбільше.

От йому й потрібно конче в "думалку" електорату закинути "хавку". Інакше – неконтрольований процес.

Ось така приблизно етіологія мовного питання, що вигулькнуло днями на поверхню суспільного життя так бридотно й потворно, як це може бути тільки в нашій змарганій та змаргіналізованій країні.

"Родителі" мовного закону в усій своїй негативній стилістиці – висловлюючись стримано, не так, як вони того заслуговують – на щастя, вийшли нарешті на широкий загал і привселюдно демонструють свою "обізнаність, фаховість та неупередженість": говори, синку, говори! І люди це слухають. Співчутливий до мовця коментар за кадром: краще б ти, синку, все-таки мовчав!

Отже, "Ка-Кі" виказують свою сутність – прорадянськи-фальшиву, малоросійськи-комічну й примітивно-міщансько-проросійську.

І це – щастя, що вони себе нарешті демонструють! Адже відкрити очі на проблему – це завжди краще, аніж навпаки.

Тим більше що проблема ця така нахабна й бундючна. І комічна, повторюємо, істинно гоголівська. І штучна, на всіляких підпорках покладена, як опудало в городі, серед не менш потворних інших опудал та бовванів сучасної української "тої що називає себе політикою".

А тепер ще одна спроба відкинути емоції. Попередня, як бачимо, не вдалася.

Українська культура, омовлена в слові, належить до світової скарбниці. І тому нічого не потрібно робити – тільки про це пам'ятати.

Можливо, хіба після праці сісти з дітьми й почитати золоті рядки тих, хто в ці дні перевертається в труні – уся українська хрестоматія!

І тому пригадаймо – звідки починати, від Симоненка чи митрополита Іларіона? – усе те добро й золото, що не тліє, яке вони нам залишили.

І тому нам нічого боятися: українська мова була, є й буде!

І тому, дорогі регіональні самозвані придурки-мовознавці, невдячна справа вас слухати. У нас своє завдання.

Вірш Василя Стуса " На колимськім морозі калина", для прикладу. Сіли, читаємо. І так якомога частіше. Тоді все в нас буде гаразд. І з урожаями, і із солов'ями.

І на закінчення.

Проросійські "подобострастія" із мовою, я думаю, противні також прогресивним російськомовним українцям, бо ж їм, як і всім решта, обіцяли не тільки "родную речь", але й ще багато чого іншого. Про те, інше, що з'їли самі й не поділилися із ближнім, регіонали мовчать. Мовчання в цьому пункті для них – золото.

То ж чинімо так, щоб це мовчання влади у важливих для нас пунктах тривало, тривало й тривало.

Ми ж в емоційній, століттями філологічній Україні, а не в якійсь прагматичній Німеччині.

powered by lun.ua