Ще раз про природу Добра і Зла

В попередній статті ми вже намагалися розібратися з уявленнями про добро і зло. Адже по великому рахунку ці поняття – лише продукт нашого розуму, звиклого оперувати протилежностями.

І в принципі ми легко могли б вести відлік від нуля до нескінченності: казати, що немає не тільки добра і зла, але й ні дня, ні ночі – тільки неперервна шкала градацій світла. Що немає тепла і холоду – а тільки абсолютна шкала температур Кельвіна, що розпочинається абсолютним нулем.

Фізики і справді часто чинять саме так, давно зрозумівши, що наше сприйняття природніх процесів залежить від тієї системи координат, яку ми використовуємо при їх описі. А вона, в принципі, може бути якою завгодно.

Дуалізм нашого мислення

Так, логіка природи нескінченна і неперервна, але володіючи розумом, ми прагнемо класифікувати світ так, щоб уявлення про нього були зручними нам до використання, відповідали нашим бажанням.

Тож переважно користуємося саме такою дуалістичною системою координат: "світло-тінь", "день-ніч", "зима-літо", "добро-зло", яка видається нам більш вдалою для цього. Чому?

1. Як і будь-який інший живий організм, ми залежні від фізичних умов існування – температури і вологості повітря, наявності кисню, певного рівня освітленості. А тому нам легше вести відлік так, щоб це було максимально наближено до реальних умов нашого існування.

Тому "холодно" і "тепло" для нас – це тоді, коли нам самим холодно і тепло, а не тоді, коли температура на скількись там градусів відрізняється від абсолютного нуля. І тому ми звикли вважати, що існує зима і літо, дощ і спека, день і ніч.

Відповідно добром ми вважаємо все, що відповідає комфортним умовам нашого проживання, а злом – те, що їм перешкоджає.

2. Інша причина того дуалістичного поділу, який існує в наших уявленнях, також пов’язана з тим, що людина – це живий організм, а не якась абстрактна теоретична модель. А тому в своїй діяльності підлягає усім тим законам зовнішнього світу, які діють і на будь-який інший живий організм.

Основним з яких можна вважати другий закон термодинаміки. Він стверджує, що ентропія (міра безладдя) закритої системи може або залишатися сталою, або зростати, а відкритої – бути в принципі будь-якою.

Тому кожна жива істота, щоб зберегти своє існування і якось протистояти цьому безладдю, мусить бути достатньо відкритою і до певної міри розумною – щоб поглинаючи енергію, матеріали і речовини з зовнішнього світу, виконувати, говорячи мовою фізики, роль "демона Максвела".

А для цього їй треба так передбачати розвиток зовнішнього світу, щоб своєчасно споживати необхідну їй енергію та речовини (зокрема у вигляді їжі) та уникати разом з тим усіх можливих руйнівних впливів.

Але ще складнішими виявляються поведінкові механізми живих істот тоді, коли їм, продовжуючи існування свого виду, доводиться відтворювати потомство. Тут ми можемо бачити вже цілі комплекси поведінкових механізмів.

Формування настільки складних моделей поведінки еволюційно стало можливим лише завдяки періодичній повторюваності процесів зовнішнього світу.

Саме через живі істоти отримали здатність запам’ятовувати та згодом моделювати ці процеси. А тому – й вдало, відповідно до цих моделей, вибудовувати власну поведінку.

Через це квіти "знають", що розпускатися їм слід, коли настає ранок і закривати пелюстки ввечері та перед дощем, комахи знають коли їм відкладати яйця, а личинки – коли перетворюватися у метелика.

І оскільки відоме нам життя існує саме в таких повторюваних (день-ніч, світло-тінь) умовах, то подібне "двійкове" мислення у нас з вами виникає як наслідок спостереження за цими повтореннями, відображаючи по-суті наші власні інстинкти.

3. Однак і це ще не все. Третьою причиною того, що ми так частко користуємося не неперервною логікою природи, а дуалістичною логікою власних уявлень є те, що людина істота не тільки жива, але й свідома.

А тому створює собі таку модель поведінки, яка б не тільки вдовольняла якісь її фізіологічні потяги та інстинкти, але й давала змогу отримати ще щось, що відповідає її свідомим прагненням.

Так творячи власні бажання, ми автоматично починаємо усе, що їм відповідає, вважати добрим, а що їм перешкоджає – поганим. Тож подібне двійкове мислення (так-ні) може бути і наслідком наших власних бажань.

Отож наші уявлення про світ, розділений навпіл на добро і зло, виникають у нас тому, що:

– так нам простіше в силу нашого існування в певних умовах середовища;

– це відповідає нашим інстинктам;

– це відповідає нашим бажанням.

Свідомість, добро та зло

Подібне розуміння добра як того, що відповідає умовам його проживання, можна приписати будь-якому живому організму, що населяє нашу планету.

От тільки усвідомити це добро він ніяк не зможе – хіба що у вигляді реалізації тих чи інших, не до кінця усвідомлених ним, інстинктів. Тобто лише як відчуття болю чи насолоди, які й визначають його поведінку.

Але наділена свідомістю людина часто може діяти всупереч своїм природнім потребам (інстинктам) переслідуючи якісь інші, більш значимі чи віддалені, цілі.

Ми можемо легко терпіти незгоди, можемо обмежувати свої потреби і навіть – нехтувати своїми інстинктами. Тож в нашій поведінці цих два "добра" – те, чого ми прагнемо внаслідок свідомих дій і те, що нам потрібне задля збереження життя, – іноді можуть навіть суперечити одне одному.

От і виходить, що для нас існує два добра і два зла, які поєднуючись між собою за законами звичайної комбінаторики, утворюють вже чотири варіанти розвитку:

1. Те, що відповідає нашим бажанням і нашій потребі до виживання;

2. Те, що відповідає нашим бажанням, але не відповідає нашій потребі до виживання;

3. Те, що не відповідає нашим власним бажанням, але відповідає нашим інстинктам;

4. І те, що не відповідає ні тому, ні тому.

Так в результаті добром для нас стає не тільки те, що відповідає якимсь нашим уявленням, а те, що відповідає тому чи іншому, більш успішному для нас, варіанту власного розвитку.

Бог і еволюція

Проте навіть якщо абстрагуватися від наших свідомих прагнень і зупинитися на розумінні добра тільки як того, що сприяє життю, ми все-одно зіткнемося з певними труднощами – оскільки життя одних організмів часто перешкоджає життю інших.

Наприклад, надмірний розвиток хвороботворних бактерій шкодить життю і здоров’ю людини, надмірна кількість лисиць призводить до поширення сказу в свійських тварин, а тіснява, скупченість чи обмеженість природних ресурсів призводить до війн і соціальних конфліктів.

Еволюція цю проблему неузгодженості життя вирішує на користь виживання виду і всієї екосистеми планети навіть всупереч інтересам кожної окремої особини. Як писав Шопенгауер: "Природа надзвичайно щедра там, де йде про виживання виду і надзвичайно ощадлива там, де йдеться про виживання окремої особини".

Якщо ж врахувати цю тезу, тоді для кожної окремої особини добром слід вважати таку її поведінку, яка сприятиме як і її власному існуванню, так і продовженню її виду. Інакше вона ризикує загинути не тільки внаслідок власних помилок, але й внаслідок дії на неї еволюційних законів.

Проте не володіючи свідомістю, самих цих законів вона не розуміє, а тому й не може повноцінно керуватися ними в своїй діяльності. Але й навіть наділеній свідомістю людині не так легко їх зрозуміти, оскільки вона теж включена в цю ж систему відносин. Ніцше писав, що тільки творець знає, що таке добро і зло.

Не будучи наділеними творчими здібностями, тварини й нижчі істоти не можуть усвідомлювати добра і зла, але й людина може усвідомити їх лише в межах власного творіння – лише щодо того, що сама створила чи осягнула.

Але оскільки вона сама не є результатом власного творення, тож і не завжди може оцінити щодо себе самої, що для неї є добром, а що – ні. В усякому разі – тоді, коли мова йде про якусь вищу по відношенню до неї силу, в даному разі байдуже: чи то про еволюцію, чи то про Бога.

Але й тут є вихід – шлях пізнання розширює наше розуміння усіх процесів, що нами керують, а тому й позбавляє нас від колишньої залежності. Тож напевно варто таки прислухатися до великого Томи Аквінського – і визнати, що пізнання не суперечить вірі.

І жити так, як нам велить і серце, і розум…