Зло

Наша планета серйозно хвора – хто б сумнівався? Але не будемо загадувати, що саме не так і чому. Лише, піднявшись трохи вище, спробуємося глянути на проблему більш загально.

Ми – боги?

В природі не існує добра і зла – окрім того, що сприяє розвитку життя. А тому й не можна говорити так: "добре", "погано", "все не так, як має бути". Але ж – говоримо! Чому? Тому, що будучи живими, наділеними свідомістю організмами, ми звикли оцінювати все виходячи зі своєї суб’єктивної точки зору.

Те, що відповідає нашим вродженим інстинктам і нашим свідомим прагненням – для нас добре. Що не відповідає ні тому, ні тому – зле. Так відчувають усі живі створіння, не одні тільки люди. Для них добро теж – те, що відповідає їхнім прагненням і їхнім цілям.

Однак не володіючи свідомістю, вони:

а) не знають цього конфлікту між своїми свідомими і несвідомими прагненнями, від якого знемагає людина. А тому навіть страждаючи (так, тварини теж можуть відчувати біль, радість, сум і щастя – їм притаманні все ті ж емоції, що й людині) ведуть себе більш гармонійно і адекватно.

б) не розуміють того, що їхні прагнення – це наслідок роботи їхнього власного мозку, їхніх вроджених інстинктів та набутих ними навичок. А тому й не піддаються спокусі якось ними керувати – та й не мають для цього ніякої можливості.

Але людина, відчувши себе владною над своїми бажаннями (що, на жаль, чи на щастя, не завжди так), намагається якось коригувати їх в ту чи іншу сторону відповідно своїм особистим принципам і переконанням.

І все б воно нічого, однак усвідомивши, що поза її власними уявленнями ні добра ні зла не існує, вона починає вважати, що їй все дозволено. І в разі чого вона легко все виправить, створивши його саме таким, як сама того хоче.

Що нібито й похвально, але що, на жаль, і породжує те відчуття безкарності та вседозволеності від якого, здається, і знемагає уся наша планета А заодно – й наша країна! Не менше, або й більше за інших.

...чи ні?

І що ж тоді? Бути повністю залежним від своїх інстинктів і бажань – погано; надіятися, що вони підвладні одному тільки тобі – теж? Хіба що вірити в те, що життя тварин таки краще, бо позбавлене тих внутрішніх конфліктів, які нам принесла наявність розуму?

Так, звичайно, живучи в суспільстві, ми мали б усвідомлювати, що наші бажання можуть бути наслідком впливу інших людей і що ми теж в свою чергу впливаємо на них.

А тому маємо якось узгоджувати свої принципи й уявлення з ними, прагнучи якогось певного "суспільного договору". Ну хоча б на рівні "ти мені, я – тобі", не кажучи вже про якісь більш тісні людські стосунки. Однак на практиці, на жаль, навіть це виходить далеко не завжди.

У пошуках демона...

Це ж так просто – коригувати свої бажання з цілями і прагненнями інших людей, створюючи новий, кращий світ. Чи не так? А що ж маємо? Обманути когось не те, щоб престижно, але що не стидно – так точно! Ну що йому зробиш, якщо він сам такий, правда?

Хоча іноді трапляється хтось порядніший, хто так не судить. Але й він переважно теж заражений цим вірусом якщо й не власної вигоди, то принаймі віри в те, нібито поза людиною можуть існувати якісь там абстрактні життєві істини. Тобто, по суті – все-одно вірить чи то в бездушного ідола, чи то в якогось напівміфічного демона.

Так, легше всього було б оголосити, що всі витоки наших бід лежать не в нас самих, а нав’язані нам волею якоїсь іншої надприродної особи. Наприклад – Противника Бога, що управляє нашим думками і помислами, вводячи нас в оману.

Хто зна? Може це й справді так – нам не дано цього знати. Однак тисячолітні пошуки церкви, на жаль, так і не змогли його віднайти. Як і не навчили нас краще розуміти самих себе. Або й гірше – ще більше загострили наші проблеми, давши шанс винуватити у своїх вчинках і помислах когось іншого.

... в собі?

Так теж буває – розвиваючись протягом життя, ми прагнемо чогось досягнути і якось оцінити результат цього досягнення. В тім числі – оцінити самих себе. Та й егоїзм – це теж не завжди погано. Людина повинна думати в першу чергу про себе – інакше просто не виживе.

А тому нам легше імітувати власний розвиток за рахунок приниження чи знищення когось іншого. Легше переносити свої комплекси і проблеми на когось іншого, ніж шукати їх у собі. По-перше – бо таким чином самому нібито легше їх позбутися.

А по-друге – щоб ось так зробивши когось гіршим, себе умовно зробити кращим. Таким чинимо ми створюємо якесь своє друге "я", створене з власних комплексів і уявлень, які ми не любимо в собі і які через це легко приписуємо іншим.

Це дає нам право ненавидіти цих людей – за все те, що ми не любимо в собі. А тому й дає право вести себе щодо них так, як ми самі це вважаємо за потрібне і як нам це вигідно; маніпулювати ними. Бо щоб уникнути цієї ненависті (адже вона не хоче, щоб її ненавиділи), людина зробить все, що завгодно.

Так, з власних недоліків і ненависті, ми творимо таке "Я", яке намагаємося нав’язати іншій людині як її власне. І яке ми в подібній ситуації в самих собі схильні були розцінювати цілком як вплив якогось там демона. Але тут, навчившись ненавидіти інших, ми все ж віримо, що нічого демонічного в цьому немає, що ми перестанемо це робити як тільки вони поведуть себе так, як нам це потрібно.

Тож весь цей патерналістський світ ми творимо лишень власними зусиллями. А тому віримо, що здатні ним управляти. От тільки психічні структури не знають особистості – в нашій підсвідомості поняття "Я" не існує. Тому ненавидячи когось іншого, насправді ми:

а) дозволяємо йому так само ненавидіти нас;

б) самі починаємо ненавидіти себе. Це теж видається логічним – бо собою теж іноді хочеться покерувати, заставити себе щось зробити. Ви ніколи так не вчиняли? Не хотіли, щоб щось змусило Вас вчасно вставати, допомогло позбутися поганих звичок, навчило бути вольовим і терплячим?

Так разом зі створенням світу ми починаємо створювати не тільки те зовнішнє "Я", яке складається з нашої ненависті і нашої злості і яке ми приписуємо іншим, але й своє власне друге "Я" – те, яке нас самих теж має заставляти щось робити.

Великий Юнг називав подібне утворення Альтер-Его – все, що не відповідає нашим свідомим уявленням, часто живе своїм власним, а іноді навіть і якимсь містичним, життя.

Цей дивний, спотворений світ..

Так, ми творимо світ:

а) з того, що вважаємо допустимими для себе в силу власного егоїзму, бо не бачимо потреби ставитися до інших настільки добре, як до себе. Бо не бачимо в інших себе.

б) з того, що в силу своєї ненависті і своїх комплексів переносимо на інших;

в) з того, що творимо для себе, віддаючи йому "в руки" владу над собою.

І в результаті отримуємо вже два світи. Один, описаний вище, створює те наше "Я", що живе в нашій підсвідомості і управляє нами чи іншими, виконуючи роль своєрідного "демону" – так що інтереси самої людини в його світі вже не мають ніякого значення.

І другий, яким він мав би бути насправді. І який поки що існує лише в наших найкращих намірах. Але який і мав би стати тим позитивним світом "Нової Євангелії", про який мріяв ще Ісус Христос. Світ, в якому не прийнято робити іншим того, чого не хочеш собі.

Світ, де кожна людина турбуючись про власний розвиток, підтримує інших лише тому, що інакше їй буде просто самотньо. І тому, що позбавивши себе конкуренції, боїться деградувати, як це стається чи не з кожним диктатором. Тож, говорячи мовою буддизму – нам ще тільки належить створити той світ, в якому вже не страшно буде народжуватися.

Ну а щодо того, де ми зараз – тут спірно. Радянський Союз був дивним утворенням. З одного боку, як це не цинічно звучить, знищивши цілі верстви інтелігенції та аристократії, він цим самим відкрив шлях для розвитку тим, хто раніше був приниженим. А з іншого – здається що саме тоді ми й заразилися цим вірусом ненависті, повністю позбутися якого нездатні ще й досі...