Веселовську звільнити. Негайно
Від редакції: У Центрі Курбаса вже кілька місяців не вщухає конфлікт між керівником і колективом.
Директорку Центру Ганну Веселовську співробітники звинувачують у авторитарному стилі правління, бюрократизації закладу, а також звільненнях незгодних з керівництвом працівників. 8 липня частина Центру пішла під стіни Мінкульту з вимогою звільнити Ганну Веселовську.
У цей самий день міністр культури Леонід Новохатько підписав наказ про звільнення Ганни Веселовської з посади директорки НЦТМ ім. Курбаса.
"Українська правда. Життя" публікує статтю пані Ганни. Ми готові надати можливість обнародувати свої аргументи й іншій стороні конфлікту.
Троянди, книжки та жодних фанфар чи урочистостей. Так скромно і по-сімейному завершився 22 червня Другий Фестиваль молодої української режисури, під час якого повсякчасно озвучувалися надії і сподівання на наступний.
Зараз, майже із стовідсотковою певністю можна сказати: наступного Фестивалю не буде. Бо, як з’ясувалося Центру ім. Леся Курбаса – співзасновникові цієї події, де я пропрацювала десять років науковцем, а останні півроку директором, ні Фестиваль, ні майстер-класи, ні творчі вечори, ні презентації книжок не потрібні. Йому потрібна тільки тиша.
Це я з певністю можу твердити як директор цього науково-дослідного закладу, якому після наданих восьми сторінок пояснень з приводу своєї діяльності на цій посаді в Мінкульті не показавши жодного документального звинувачення, запропонували звільнитися за власним бажанням, аби не було гірше.
Судячи по всьому в Міністерстві не підозрюють, що гірше не буває, коли у тебе як керівника при недофінансуванні в 50% згідно штатному розпису 97 чоловік, отримує зарплату 62, а працює 35 і ти перші кілька місяців директорства розгублено нишпориш по усім можливим куткам та закапелкам у пошуках тих "мертвих душ", що сумлінно отримують зарплату, але ніколи не бувають на роботі.
Десь поділася і ніяк не матеріалізується п’ята працівниця бухгалтерії, зовсім не видно в театральній залі завідувача художньо-постановочною частиною, невідомо що роблять аж два костюмери, суцільна неясність з роботою перекладача, монтувальників сцени і приблизно три рази на місяць наїжджає на роботу заступник директора з дослідно-експериментальної роботи.
Пройшовши по Центру в середині робочого дня члени комісії Мінкульту дуже здивувалися не знайшовши на робочих місцях тих близько сорока осіб, що так затято захищали свої права на профспілкових зборах від свавільної кровожерливої директорки. Директорки, яка посміла створити комісію з перевірки присутності людей на робочих місцях і почала відкривати різні двері, намагаючись зрозуміти, що ж таки відбувається у цій солідній науково-дослідній установі, де начебто чатують біля вогнища театральної науки.
У кожного, хто заходить в ошатне і справно відремонтоване за державний кошт приміщення Центру неподалік від майдану Незалежності, одразу виникає бажання тут залишитись. Як виявилося, аби пригрітися в прекрасній репетиційній залі, зовсім не обов’язково бути членом центрівського трудового колективу або робити театральний проект. Треба лише вправно домовитись, приміром із заступником директора і влаштовуй якісь зібрання, заняття, репетиції.
Це лишень вередливій самодурці директорці з її спотвореними уявленнями про те, що таке державна установа і державна власність, чогось знадобилося кожного тижня складати розклад зайнятості приміщень, аби чітко знати, що і на яких підставах відбувається. Їй ще й знадобилося складати репертуар на кожний місяць, аби Центр Курбаса на вул.Володимирській став відомим як місце цікавих театральних подій.
Вона із маніакальною затятістю стала підписувати угоди про співпрацю з різними культурними центрами і установами. Але навіщо? Все це зайвий клопіт для трудового колективу, якому зовсім не в радість ні Фестиваль молодої режисури, ні вистави з Харкова, бо все це вимагає напруги, зусиль – ставити світло, обслуговувати виставу, слідкувати за порядком, тоді як просто можна десь кому позичити трошки центрівського обладнання і підзаробити копієчку, або придумати театральний експеримент який покажуть рівно один раз в присутності 25 чоловік, або взагалі намалювати фантиків і продавати їх мов квитки.
Дивна директорка. Захотіла знати куди їздить центрівський мікроавтобус, що, як виявилось згідно документам, мандрує світом без жодного дозволу, тоді як за словами заступника директора він спокійнесенько стоїть в гаражі на вулиці Дружківській. Хотілося їй побачити і тих, хто розписується у відомостях за зарплату і вона навіть видала розпорядження видавати її в своєму кабінеті. А це вже занадто.
Невже трудовий колектив таке може допустити? Невже він здасть своє право на непрацю, сидіти в тиші, тоді як красномовний жрець наукоподібного фіміаму його може захистити, а заразом врятувати і свій бізнес.
Питання лише в тому, чому це все прикривається іменем людини розстріляної в 1937 році, яку переконливим мовчанням здавав його рідний театр? За що це йому знову через стільки років після смерті?