Із ворогом в серці

"У ліжку з ворогом" – так називався старий, 1991-го року фільм з Джулією Робертс в головній ролі. Фільм не мав того динамічного сюжету, які вибудовують зараз, але був цікавим – про жінку, що намагалася утекти від свого чоловіка-садиста.

А пригадався він тому, що подумалось – якщо людині так важко позбутися того, кого вона обирала сама, то що ж тоді робити з ворогом, який живе всередині нас?

Якого ми самі виплекали і викохали? Адже легко говорити про добро і зло як про абстрактні поняття. Пояснювати їхню дихотомію природними умовами існування чи нашими спотвореними уявленнями про власні творчі здібності.

Але нелегко зрозуміти де вони тоді, коли це стосується наших власних уподобань.

Ми живемо…

Наші уявлення – те, що прописалося в нашому мозку – часто створюють образ наших ворогів, які потім й справді з’являються у нашому житті.

Тож звичайно героїня Джулії Робертс в якійсь мірі сама була винною в тому, що з нею сталося. І борючись з "зовнішнім" ворогом, якого колись сама собі й обрала, звичайно ж, вирішувала таким чином і свої внутрішні психологічні проблеми.

Які насправді полягали не тільки в тому, з ким жити. Але й в тому, чого хотіти. Що вважати допустимим для себе, а що – ні. Чим захоплюватися і з чим боротися.

В нашому внутрішньому світі наші уявлення про добро і зло чітко пов’язані з емоційною оцінкою ситуації. Щось нам подобається, а щось – ні.

Це не випадково. Адже якщо прийняти, що добро – те, що сприяє нашому позитивному розвитку, то природно, що ми маємо уникати зла і прагнути добра.

Тому все, про що ми думаємо як про добре для себе, здається нам привабливим. А що вважаємо поганим – відразливим. Так поняття "зла" цілком логічно асоціюється для нас з тим, що ми ненавидимо. А добра – з тим, що любимо і чого хочемо.

От тільки не завжди ми справді знаємо, що для нас добре і що погано. Живемо, втрачаємо цінності й орієнтири, перестаємо відчувати, які почуття викликає в нас та чи інша подія.

Тож цілком можемо почати любити щось однозначно зле для себе, як-от алкоголь чи наркотики. Та ненавидіти все хороше – скажімо тих людей, які прагнуть нас від нього відучити.

Або й навіть більше того – навіть хороше, здавалось би, почуття кохання, теж може спровокувати майже наркотичне узалежнення однієї людини від іншої. Як це й сталося з героїнею Джулії Робертс.

…кохаючись у ненависті?

Проблеми залежності у відносинах трапляються нерідко. Часто вони мають інфантильні корені – так ми намагаємося вирішити якусь проблему з нашого далекого дитинства. От тільки не завжди це можливо – адже тепер ми дорослі.

Саме тому в подібних стосунках з’являється ненависть – як реакція на те, що від нас вимагають чогось, чого ми зробити не в силі. Тоді вона може мати навіть позитивне значення – як спроба "відірватися" від іншого, розірвати цей інфантильний зв’язок.

Але не завжди ненависть пов’язана з коханням чи інфантилізмом – і без того її немало у нашому життя. Часто – завдяки нашим власним потугам.

Перш за все – тоді, коли вона нам здається легким способом заставити інших зробити те, що вони робити не хочуть. Але що, здається, вигідно нам. Ми віримо, що якщо будемо їх ненавидіти, то вони зроблять усе!

Адже людина прагне уникати ненависті, хоче жити в гармонії і любові! І зробить все заради цього! І все би нічого, але нерідко так само ми чинимо і щодо себе.

Себе ми теж ненавидимо за те, що зробити не в стані, але що нам здається необхідним. Ненавидимо – в надії на те, що це допоможе нам здолати власні страхи і проблеми.

Однак це ще не все – є ще одне джерело ненависті у нашій душі: механізм порівняння себе з іншими. Так ми оцінюємо правильність власного розвитку – наскільки вдало чи успішно нам вдалося чогось досягнути, якими стали в результаті.

Таке порівняння – природне і нормальне. Але й воно може стати негативним явищем – якщо замість того, щоб розвиватися самому, ми почнемо принижувати інших. Ненавидіти їх.

Так, спершу це й справді може зімітувати нам власний розвиток і навіть принести певний сурогат любові – "Он який я, мовляв"! Однак дозволяючи собі принижувати і ненавидіти інших, ми автоматично приймаємо ненависть у ставленні до себе теж як щось цілком закономірне і зрозуміле.

Наша підсвідомість не знає "я" і "не-я", щось допустиме для когось іншого вона автоматично починає вважати допустимим і для себе. Тому ненавидячи інших, ми рано чи пізно починемо ненавидіти і себе.

Отож, крім прагнення звільнитися від залежності, існують ще й інші джерела ненависті, завдяки яким ми плекаємо її у власній душі:

• ненависть до інших – щоб заставити їх зробити те, робити що вони не хочуть;
• ненависть до себе – щоб заставити себе зробити те, що нам неприємно;
• ненависть до себе і до інших, як наслідок порівняння себе з ними – імітація власного розвитку.

А як інакше?

І що? Як без ненависті досягати свого? І що робити з тією нетерпимістю, яка вже оселилася у нашій душі? Не знаємо?

Але не все так трагічно – між думками і вчинками ще є проміжна ланка – нашої свідомої волі. Тож насправді ми можемо контролювати якщо не свої думки, то дії – точно.

Тому не кожна погана думка обов’язково породжує поганий вчинок. Особливо, якщо суперечать нашим моральним принципам. Та й наші думки теж в якійсь мірі нам все-таки підвладні.

Отож мудрість давніх релігій має певний сенс. Не піддаватися негативним емоціям – роздратуванню, страху, жадібності, заздрості. Не робити іншим того, чого не бажаєш собі.

От тільки біда в тому, що негативні бажання від подібного контролю щезають не завжди – надто коли є постійне джерело їх насичення. У вигляді невдоволення собою чи іншими.

У вигляді постійного пошуку все нових і нових об’єктів для ненависті. У прагненні до помсти. Через нетерпимість до інших. Тож проста заборона бажань, що походять з цих витоків, навряд чи можлива.

Вони все-одно будуть накопичуватися – аж поки не знайдуть собі якогось іншого виходу, ламаючи усі бар’єри заборон.

Тож краще їх усвідомити, знайти їхні корені. Не вважаючи притому їх результатом впливу на нас якоїсь іншої негативної сутності – як це часто твердять християнські теологи.

Позаяк сприймаючи частину себе як зовнішнього ворога, ми лише додатково підживляємо його своєю волею і силою.

Що нерідко веде до руйнації наших свідомих прагнень – як це описано в класичній оповіді про доктора Джекіла і містера Хайда, свідоме й підсвідоме якого в кінці-кінців фактично помінялися місцями.

Але що тоді – невже відмовитися від усіх можливих заборон? Від моральних принципів, від того, що любиш і оберігаєш? Без опору прийняти те зло, яке живе в твоїй душі, як частину самого себе?

Теж не вихід…

Він в іншому – усвідомленні того процесу, завдяки якому наші думки стають психічною енергією. Стається це тоді, коли ми відчуваємо невідповідність між тим, що маємо, і тим, що, на нашу думку, мати повинні. І якщо ця енергія вчасно не реалізується, вона буде дедалі більше накопичуватися.

Але цим процесом, від її формування до наступного перебігу, можна керувати. Ми можемо усвідомлювати свої бажання, можемо відмовлятися від них або замінювати їх іншими, можемо перенаправляти їхню енергію в інше, безпечніше русло.

Можемо змінювати свої уявлення про те, "як має бути" і чого ми заслужили. А дещо знявши бар’єри заборон – уникати її надмірного накопичення.

Але для цього спершу необхідно "від’єднати бажання від дії" – усвідомити, що не кожне наше бажання обов’язково має призводити до дії. Дозволити собі фантазувати, мріяти.

Та зрозуміти, що за кожним бажанням дуже часто ховається наше власне, колись нами прийняте, рішення. Яке тепер зовсім не обов’язково "тягнути" за собою через усе своє життя. Бо від нього можна відмовитися, його можна змінити, замість нього можна прийняти інше рішення.

А ще можна спробувати реалізовувати свої негативні прагнення якимсь іншим, безпечнішим чином. Наприклад – завдяки індивідуальним заняттям з психологом. Чи участі у якихось групових тренінгах.

Тож насправді це можливо – жити без ненависті, бути сильним. Хоча й не так просто. Але хто сказав, що життя – це просто?

Ігор Лубківський, для УП.Життя