Всеохопність галицького патріотизму

55
2 травня 2014

"Мій патріотизм не настільки всеохопний, щоби бути готовим до визволення донецького краю від ворожих загарбників",написав нещодавно Тарас Прохасько, вербалізувавши позицію, яку давно потай або і відкрито зайняли чимало галичан.

"Цей далекий схід. Українські солдати, якщо такі є, уподібнюються там на обмежений радянський контингент у одній із братських африканських країн. Їх там точно ніхто не хоче. Їх там, як в Афганістані, готові убивати ті, на захист котрих це військо піднялося і прибуло. На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні на нас".

Це не так агресивна, як самовиправдальна позиція. Ще не так давно, мерзнучи на київському Майдані, галичани дружно обурювалися тим, що західні політики та ЗМІ не здатні на більше, аніж висловлювати свою глибоку стурбованість подіями в Україні замість того, щоб "зробити щось".

Хоча, послуговуючись вищевказаною логікою, і не дуже ясно, що саме можуть і повинні зробити ці політики, не кажучи вже про те, чому вони повинні це робити.

Адже там, на заході, також живе зовсім інший народ, якому так само важко прийняти, зрозуміти і вважати за своїх нас, українців, як західняків, так і східняків. Бо ми усіма правдами і неправдами намагаємося перетнути кордони і зайняти усі доступні робочі місця, витіснити з них місцевих, демпінгувати зарплати, висловлюючи готовність жити в нелюдських умовах і працювати скільки завгодно за копійки.

Та і зрештою, чому їхній патріотизм повинен поширюватися на якусь там Галичину, не кажучи вже про Донеччину?

Але є такі, чий патріотизм поширюється. Журналісти і прості люди, які досі їздять в Україну, рятують поранених, годують військових і протестантів у різних куточках країни. Навіщо їм це? Вони ж ризикують, та і користі з цього не отримають жодної.

Я не про те, наскільки кожен може і повинен ангажуватися у конкретні дії – мирні протести чи військові сутички у себе в регіоні чи десь далеко від дому. Ці питання не вирішуються колективно, тут кожен приймає рішення сам.

Мені йдеться про межі патріотизму, які надто тісно пов’язані з межами толерантності, і саме тому схожі висловлювання значно більш небезпечні, ніж звичайна пасивність чи байдужість.

Легко прийняти, зрозуміти і підтримати однодумців, людей схожого соціального походження, виховання, політичних поглядів, для цього не потрібно докладати зусиль.

Так само як легко будувати стосунки свіжозакоханим, які ще не підозрюють про недоліки одне одного, особливості характеру, життєві труднощі, які доведеться долати. Значно важче зберегти хороші стосунки у шлюбі протягом років.

А без взаємної толерантності це неможливо.

Немає нічого легшого, ніж зайняти позицію відкидання інакшості – у стосунках всередині сім’ї, компанії, робочого колективу чи держави. Шлях взаємних ультиматумів – це шлях в нікуди. А заодно і дуже зручна ситуація для застосовування зовнішніх маніпуляцій.

Особисто мені абсолютно не заважає інакшість. Якою б вона не була. Навіть якщо це інакшість, яку я не можу прийняти і полюбити, вона має право на існування і тим більше аж ніяк не заперечує можливості співіснування в межах однієї країни.

Людей, які відлякують мене своєю інакшістю, не бракує не лише на сході, а і на заході України, їх немало і за кордоном, причому за різними кордонами.

Але не варто сприймати інакшість як недолік.

Соборність не означає уніфікації, уподібнення, стирання регіональних відмінностей. Не передбачає цього і сама ідея демократичного устрою країни. Намагання зробити всіх однодумцями, добровільно чи примусово – це ознака тоталітарного устрою. Від цього попахує русскім міром, славянскім єдінством і всіма решта атрибутами страшилок, за допомогою яких нас намагаються поділити нас на якомога менші, пересварені між собою групи, бо так із нами значно легше воювати.

І я навіть не про буквальну війну, а про війну всередині кожного з нас, війну цінностей і війну вибору, який ми робимо щодня. Кулями цієї війни є насамперед узагальнення. Бо за узагальненнями дуже легко приховати правду. Не треба говорити про "всіх", "нікого", "ніколи", "ніяк" і "нізащо". Бо такого не буває. Не можуть всі домовитися між собою і думати однаково. Обов`язково знайдуться незгодні. Не можна сприймати як цілісність усіх "західняків", "східняків", "галичан", "жінок", "чоловіків" та інші групи, виділені за тими чи іншими ознаками. Усі ми різні, і це не проблема, з якою треба боротися, це – величезна перевага, якою просто слід навчитися правильно користуватися.

Саме те, що Україна така неоднорідна, і не дало досі перетворити її на тоталітарну державу білоруського чи російського зразка. Жодна політична сила не може здобути тут абсолютної більшості, і це механізм природнього контролю за політиками, неминучості виникнення опозиції. Соборність зовсім не обов`язково слід будувати на монолітності мови, культури, політичних поглядів. Значно міцнішим є фундамент взаємної толерантності, вміння визнати і прийняти думку іншого. Готовність до цього значно швидше породжує бажання досягнути компромісу, ніж взаємні звинувачення.

Нещодавно я спілкувалася з одним німецьким журналістом, який кілька років прожив у Донецьку.

– Ви страшенно однакові, галичани і донеччани, – сказав він мені. – Просто ніяк не можете цього усвідомити. Ви схожі на дітей у своєму затятому намаганні обороняти те, чого у вас ніхто не збирається забирати. Вони бояться за своє право говорити російською не менше, ніж ви – за своє право говорити українською. І поки кожен із вас боїться, дорослі тьоті і дяді вирішують, як вам жити далі.

Спершу мене його слова образили, але чим більше я над цим думаю, тим більше змушена визнати його рацію. Ті, хто щиро кидає сьогодні сепаратистькі наслідки, справді нагадують дітей, яких батьки вчили, що не можна сідати в машину до незнайомого дядька, але морозиво в дядьковій руці виглядає так спокусливо, що хочеться забути батьківські перестороги і повірити, що цей дядько виявиться добрим. Ми надто часто ведемося на провокації і піддаємося фантомним страхам перед неіснуючими монстрами. Дуже б хотілося, аби і це нам вдалося подолати. Кожному в собі і всім разом.

powered by lun.ua