Сімдесят відтінків сніжно-білого

20
9 грудня 2014

У романі Петера Гьоеґа "Відчуття снігу панни Сміли" є знаменита фраза про те, що у мові інуїтів існує сімдесят слів на позначення снігу.

В українській мові наразі нічого такого немає, на жаль, бо безкінечна зима, переживання, передчуття і страх перед якою розтягнули її уже на другий рік поспіль, явно вимагає бодай одного додаткового слова, яке могло би дати вихід внутрішньому відчуттю постійного замерзання.

Навіть не холоду, адже холод – це якийсь не надто приємний, але чітко окреслений стан, а саме замерзанню – повільному, підступному і слабоконтрольованому процесу, найстрашнішою складовою якого є відчуття приреченості.

Увесь цей подовжений на безкінечність замерзання рік ми постійно намагаємося врятуватися від холоду – реального, віртуального, імовірного, очікуваного, власного, чужого, близького і далекого.

Увесь цей рік не припиняються розмови про теплі речі, газ, паливо, опалення, способи вижити за умови відсутності цього всього. І весь цей апокаліптичний потік настроїв досі не названо.

Тож нічого дивного, що це викликає роздратування. Якось так непомітно, але впевнено внутрішнє замерзання переросло у нав'язливе роздратування – іноді виправдане, а частіше –не дуже.

Якщо порівняти минулорічні і теперішні настрої, які домінують у розмовах, дописах у соцмережах, роздумах на шпальтах газет, то неймовірний спалах альтруїзму, піднесення, саможертовності, турботи про ближнього, які так приємно дивували нас минулого року, тепер часто замінюються риторикою взаємних претензій.

Скажімо, повідомляє хтось у соцмережі про те, що зібрано гроші на тепловізор. А у коментарях – крім сподіваних вдячних "вподобань", шквал звинувачень від тих, хто знає, де такий самий тепловізор можна придбати дешевше.

Далі хтось інший повідомляє про те, що на фронт збирають теплий одяг. Але повідомляє не у формі заохочення, простого інформування чи подяки тим, хто уже долучився. А чомусь – претензії – до тих, хто з невідомих міркувань "досі" так і не підтримав ініціативу. Призначення нового міністра культури, обрання нового голови спілки письменників, композиторів, ректора якогось внз тощо гарантовано супроводжується зливою коментарів у стилі: "Не знаю, хто це, але обурений таким призначенням".

Поїхали якісь актори, співаки, письменники в зону АТО – обов’язково знайдуться незадоволені тим, що не слід використовувати війну як привід пороздавати автографи. Інші не поїхали – їх неминуче звинуватять у пасивності і відсутності патріотизму.

Якщо україномовний письменник не пише про схід України – це означає, що він ігнорує тамтешніх. Якщо пише – рано чи пізно дочекається звинувачень, що пише "не так", то надмір критично, то навпаки, надто поблажливо, безпідставно просякнуто гуманістичним пафосом.

Якщо критики мовчать про новинки у літпроцесі – змушені слухати нарікання на те, що у нас немає критики. Якщо ж висловлюються надмір провокативно, аби привернути до себе увагу – нарікання переростають у шквал обурених заяв, покритикували не того, не так і не за те.

Сама ж критика, скажімо, книг чи фільмів, також часто зводиться до сакраментального: "не читав", "не був", "не бачив", але глибоко обурююся.

Настрій має набагато більшу здатність передаватися іншим, ніж інфекція. Поспілкувавшись із позитивно налаштованою людиною, мимоволі переймаєш її позитив і продовжуєш день, зосереджуючись на приємній стороні буття.

Але останнім часом буває якраз навпаки – мимоволі переймаєш чийсь роздратований негатив, і хоча добре розумієш всю його безпідставність, не можеш позбутися колючого осаду, одного з неназваних нашою мовою відтінків роздратування, який мав би за логікою відповідати тому слову мови інуїтів, яке позначає давній, затверділий і вкритий чорною плівкою бруду, перемішаний із болотом підталий сніг, а радше не сніг, а місиво, яким кидаються не тоді, коли хочуть поділитися веселим настроєм, а коли хочуть образити, зробити боляче і неприємно.

Так от, я нікого не хочу ні критикувати, ні засуджувати, ні повчати, ні тим більше розфренджувати за те, що чиясь думка не співпадає з моєю.

Я не хочу ділити світ на "своїх" і "чужих", "хороших" і "поганих", "героїв" і "зрадників", бо у реальному житті добро чи зло практично ніколи не зустрічається в чистому вигляді.

Завжди існують нюанси і різні перспективи, які дозволяють побачити одну і ту ж ситуацію дуже по-різному.

Так само, як не існує "сніжно-білого" кольору. Одного сніжно-білого. Існує щонайменше сімдесят зафіксованих і названих відтінків цього сніжно-білого.

І мені хочеться, аби всі ми дочекалися того з них, який відповідає найбільш радісним, дитячим відчуттям першого снігу, коли великі лапаті сніжинки рясно опускаються на гілки дерев, прикрашаючи їх святковою магією очікування чогось зовсім не страшного і не загрозливого, а навпаки -- потаємного і давно сподіваного. 

powered by lun.ua