Не просто недорого
Листи звичайною поштою вже багато років надходять здебільшого з-за кордону. І переважно у грудні – привітання з Новим роком, повідомлення про нові програми культурного обміну, тощо.
Цього року серед конвертів був іще один – заадресований від руки, з емблемою львівського національного університету ветеринарної медицини. Я зацікавилася.
Усередині – на фірмовому бланку Національної спілки журналістів України повідомлення про заборгованість у сплаті членських внесків із погрозою виключення. Підпис від руки, два номери стаціонарних телефонів. Усе. Ні номера рахунку, куди можна було би сплатити внески, ні навіть електронної адреси.
Це була перша звістка від "однієї з найпотужніших творчих громадських організацій області, станом на 2013 рік – 886 членів, з них 382 жінки", як стверджує веб-сторінка ЛОО НСЖУ, точніше посилання на веб-сторінку в іншому інтернет-виданні, бо сама веб-сторінка не вантажиться.
За кілька останніх років я не раз намагалася сплатити членські внески, але ні додзвонитися до спілки, ні застати відчиненими двері із солідним шаром пилу на клямці мені так ні разу і не пощастило.
Я подзвонила знайомим і виявила, що вони також отримали схожі листи.
Вночі мені снилося, що я позичаю у когось антикварну друкарську машинку, на якій тремтячими пальцями, бо ж не витреш, друкую листа у відповідь, у якому повідомляю про свою готовність погасити заборгованість і питаю, яким чином це можна зробити.
Через півроку мені надходить відповідь, з якої я довідуюся, що повинна щодня з 12 до 13 чатувати під дверима спілки, щоб впіймати когось, хто ласкаво погодиться взяти у мене гроші.
Я знову друкую листа із проханням вказати реквізити рахунку, за яким я могла би погасити свою заборгованість.
Ще через півроку мені знову надходить відповідь, що ніякого рахунку не існує, і щоб я поквапилася з чатуванням, бо мене от-от виключать на загальних зборах, які відбуваються раз на п’ять років, а минуло якраз чотири з половиною, відколи я не платила внесків.
Я прокинулася від страху, що проспала, що вже 12 і я не встигну. Але була лише 8.30. Я поснідала і ближче до полудня вирішила подзвонити за вказаним номером телефону. На моє здивування, відразу ж взяли слухавку. Я ввічливо повідомила про свою готовність погасити заборгованість і запитала, яким чином це можна зробити.
– Та запросто, – відповіли мені. – Приходьте просто зараз.
– Зараз у мене робота. А не можна перерахувати вам гроші на рахунок?
– Та який рахунок, у нас немає. Приходьте щодня з 11 до 16, хтось точно буде, хіба би в банк вийшли, або що. Знаєте, зарплати нема, то ми тут не дуже сидимо.
Я собі подумала, що якби у мене не було рахунку, а працювала б я за вищевказаним графіком, і на комп’ютері у мене була б така ж варства пилюки, як у спілці на дверях у момент мого останнього візиту, то у мене теж не було би не лише зарплати, а і взагалі нічого, не кажучи вже про кошти на членські внески.
Потім подумала про те, що насправді треба тішитися, бо якби мені не дай Боже, треба було від Спілки щось інше, наприклад, якусь довідку, чи зовсім фантастичне – допомогу у конфлікті з працедавцем, чи, наприклад, захотілося би отримати звіт про використання коштів, сплачених як членські внески, то страшно уявити, яких зусиль це вимагало б.
І ще треба тішитися, що я необережно вступила лише в одну творчу спілку, а могла би вступити ще у декілька, і тоді довелося би бігати і розносити членські внески значно частіше. А так – дві години дороги, 100 грн. на рік і ніякого клопоту, ніхто більше про тебе не згадає, поки знову не настане час платити членські внески.
Останнім часом доцільність існування творчих спілок доволі часто обговорюється. Вищеописаний досвід примушує багатьох думати, що саме так і повинні функціонувати такі організації, точніше, що саме так вони функціонують завжди і всюди, тому так часто і озвучується думка про те, що всі ці спілки давно слід розпустити.
Тоді як насправді набагато ефективніше було би примусити їх працювати.
Адже вся так звана діяльність офіційних творчих спілок зводиться до нікому не потрібних засідань секретаріату із урочистими промовами і фуршетами, утримування за собою приміщення і поборів у вигляді членських внесків.
Та і чим ще може займатися організація, яка навіть рахунок у банку чи електронну пошту для листування завести не здатна.
Про те, щоб замість засідання секретаріату провести майстерклас обміну досвідом, організувати розсилку інформації про стажування в Україні та за кордоном, інформувати про діяльність спілки у соціальних мережах, підтримувати притомний сайт, складати рейтинг найцікавіших публікацій чи щось інше, справді комусь потрібне чи цікаве, ясна річ, немає мови.
Але чому?
Для цього було би цілком достатньо зусиль однієї притомної людини, яка не з 11 до 16, а наприклад, із 18 до 20, проводитиме у приміщенні спілки презентації проектів, зустрічі, інтерв’ю, чи навіть просто дружні чаювання, дасть можливість членам спілки використовувати приміщення для проведення ділових зустрічей, розмов, налагодить розсилку інформації, дописуватиме у соцмережі і на сайт, відкриє картковий рахунок, виставлятиме в інтернет фінансові звіти, шукатиме додаткові кошти, ініціюватиме нові проекти і поступово перетворить спілку на справді активну і потрібну громадську організацію, з якою рахуватимуться і яка справді буде здатна надавати консультаційні чи інші послуги для своїх членів і рахуватися у якій буде почесно і цікаво, а не просто недорого, як воно є зараз.