Чернігів-Суми: Північ

36
16 квітня 2015

У нас тут у деяких селах, - розповідають чернігівські журналісти, - ловить лише білоруське телебачення. Селяни думають, що нашого президента звати Лукашенко.

Вигадують, - подумав я, - не може такого бути. Вже що-що, а прізвища політиків наші громадяни знають краще за прізвища декого з рідні. Всі ж цікавляться політикою, розбираються в ній, мають свою політичну позицію. Відповідно, говорять переважно не про погоду, а про депутатів різних фракцій.

Хоча, співгромадяни бувають різні.

Спілкуєшся з активістами та громадськими діячами, то й думаєш, що решта населення теж тримає руку на пульсі. А воно, це населення, цілком можливо, живе в своїй фантастичній паралельній реальності, де прізвище українського президента дійсно Лукашенко. 

 

Іноді здається, що життя країни справді складається з кількох реальностей, які між собою перетинаються хіба що на вокзалах та в банківських відділеннях. В Чернігові ми теж спілкуємося з активістами, журналістами, викладачами, поетами, художниками, за кожним із яких стоїть його історія, його окремий випадок.

Спільні погляди, спільні теми, навіть спільні знайомі. Тихе сонячне місто, золоті бані, давня історія. На площі портрети загиблих, патріотичні гасла. Але гасла нині всюди, вони вигорають на сонці, розмиваються дощами, поступово втрачаючи свою яскравість. Запам’ятовуються розмови про місцеву владу, про нещодавній приїзд президента (не Лукашенка), про війну та літературу. Як завжди не встигаєш нічого побачити, як завжди встигаєш купу всього почути. 

 

…Навігатор сказав повертати праворуч. Що було щонайменше дивно – траса тяглася вперед, ліворуч відгалуджувалась відверто розбита дорога, тягнучись кудись у нікуди. Але навігатор сказав – треба їхати. Потяглися села. Дорога ставала все гіршою. Села, чесно кажучи, теж. Зрештою, дорога просто закінчилася.

Дослівно. Попереду стояла висока стіна бур’яну. Вітер ховався в темній траві. Жодного голосу, жодної живої душа. Та й неживої теж. Порожні подвір’я, розбита вулиця, кінець дороги, кінець світу. Віддалік на деревах побудовано дитячий будиночок, до гілки прилаштовано "тарзанку".

Цікаво, хто тут бавиться? Шкіл не видно, дитячих садочків – так само. Загалом – нікого не видно. Ніби декорації якогось не надто доброго фільму. З акторами-невдахами. З поганим фіналом. За десять кілометрів звідси тяглася київська траса. З золотими банями, з розмовами про літературу. З заправками, магазинами, рекламою, на якій усміхаються щасливі радісні чоловіки та жінки, що тішаться життю, люблять його, насолоджуються ним.

Дивна-дивна країна, дивні люди, дивні часи. Розвернулися, поїхали назад. Навігатор довго обурювався. 

 

…Раніше московський потяг мав багато вагонів, - говорить Сашко, - нині всього лише кілька. Та й ті завжди напівпорожні. Я за Суми спокійний, - говорить він, - коли щось почнеться, Суми вистоять. 

Добре, що за Суми можна бути спокійним.

Добре, що можна бути спокійним за всі ці міста, які прикривають собою цілу країну, лежать зовсім поруч із кордоном, і не завжди зрозуміло, де він, цей кордон, пролягає, де він знаходиться, чи помічає його населення, чи пам’ятає про його існування.   

На нічній платформі, коло вагонів стоять новобранці. Зовсім молоді хлопці, пацани. Коло них пару офіцерів. Дехто з призовників палить, дехто слухняно стоїть коло батьків. Декого з хлопців проводжають їхні дівчата.

Стоять, тримаються за руки. Міцно-міцно. Нічого не говорячи. Від сусідньої колії на Північ відкочується напівпорожній потяг.

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора

powered by lun.ua