Ужгород: місто індусів

63
21 квітня 2015

Зранку в Мукачевому з потяга сходить багато військових. Зимова форма, вигоріла на ранньому весняному сонці шкіра. У когось на плечі спортивний рюкзак, у когось у руках картата базарна торба. Йдуть гуртом, палять. Все тихо та буденно – жодних квітів, жодних оркестрів. Хоча когось зустрічають рідні, допомагають нести речі.

Чим далі на Захід – тим менше ознак війни. В якийсь момент можна загалом про неї забути. Щоправда, завжди є ризик наткнутись поглядом на військового, який про все нагадає – формою, напруженою втомленою ходою, вимученим поглядом.   

В віддаленому купе збираються провідники, жартують, вітають одне одного з Великоднем. Ще трішки і державний кордон, країна закінчиться. Напівпорожній вагон, сонячні промені розламуються в запиленому коридорі. На деревах з’являється перша зелень. "Зеленка". 

В Чопі, на привокзальній, традиційне багатоголосся – хтось говорить угорською, хтось російською. Таксисти пропонують перевезти через кордон. Довкола вокзалу – кілька забігайлівок, чоловіки сидять уже зранку, життя розмірене, з зовнішній подій – хіба що приїзд київського потяга. Та й той за розкладом.   

 Ужгороді на вулицях трапляються групи індусів. Виявляється, студенти-медики. Виявляється, з Луганська. Виявляється, переїхали сюди, навчаються собі далі. Всього чоловік чотириста.

Як місцеві роми до них ставляться? – питаю. – Відчувають голос крові?

Ніяк не ставляться, - відповідають друзі. – Все гаразд. Для місцевих це просто джерело прибутку. В місті квартиру не знімеш – все зняли індуси.

А з русинським сепаратизмом як справи? – допитуюсь далі. Та немає жодного сепаратизму, - відповідають друзі. – Все це вигадка. Доки все це оплачувалось, хтось щось імітував, нині, коли не платять – ніхто нічого й не імітує.

Найбільше, звісно, питань до тих, хто платив, хто розставляв усі ці фігури на своїй шахівниці, хто намагався усіх переграти – і тут, в Ужгороді, і там у нас – на Донбасі.

 

Де вони тепер, ці грізні ляльководи, що витворювали фейкові ініціативи, імітували народний спротив, писали концепції, програми, гасла, підкидали дрова, грілися коло вогню?

Чим вони займаються? Спостерігають за всім збоку? Рахують прибутки? Чи все таки потерпають від того, що ситуація вийшла з-під контролю, і що вся ця гра в сепаратизм перетворилася на затяжну криваву бійню? І чи ситуація для них справді вийшла з-під контролю?

Тут, на Заході, все простіше: ніхто нікому не платить, тож ніхто нічого й не імітує. Індуси, роми, мадяри, українці – всі знаходять своє місце в цьому куточку, затиснутому між кількома країнами, всім вистачає клопоту, всім вистачає роботи. Добре, коли є робота. Добре, коли є можливість прогодувати себе й свою родину. В прикордонних районах таких можливостей зазвичай більше.

 

Трішки вище за течією, - пояснює Андрій, - Словаччина. Далі Польща. А нижче за течією – Угорщина. Гарне місце для контрабандистів, - відповідаю. – Або місіонерів. За великим рахунком, це одне й те саме.

Зранку місто довго прокидається, на зупинках чекають поодинокі пасажири, біля кіосків військові заправляються першим пивом. Мирне спокійне місто, віддалене від великої політики, наближене до всіх можливих кордонів. Згори, від окружної, вулиці виглядають затишно й захищено.

В долині тепло. На перевалі лежить сніг. Якось покинуто й недоречно. Так ніби хтось виїхав із старого помешкання, лишивши по собі свої особисті речі. 

 

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.

Усі фото автора

powered by lun.ua