Захід: край партизанської слави

На в’їзді до Рівненської області напис – "Край партизанської слави". І два прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний. Червоно-чорних загалом багато. Іноді поруч висить синій, європейський. Для балансу, так би мовити. Напис про партизанську славу – схоже, ще з радянських часів. Але дивним чином не втратив своєї актуальності. Себто, під закон про декомунізацію не потрапить. Партизани бувають різні.

Дорогою на Острог вряди годи трапляються фіри. Місцевий колорит, так би мовити. Після фір та весняних городів Острозька академія виглядає дещо чужопланетно – затишне подвір’я, спорткомплекс, студенти нипають вуличками містечка, містечко тримається академією.

Поет Сашко Ірванець викладає тут літературну майстерність. Мене це завжди дивувало – як можна навчити літературній майстерності? Навчити можна готувати, шити, паяти. Але римувати?

З іншого боку – всіх нас у дитинстві вчили на уроках праці робити табурети (ну, принаймні, нас – радянських дітей). І що – багато ми табуретів зробили за своє довге життя? А студенти, що в академії "вчаться на письменників", справді цікавляться літературою. Мабуть, щось пишуть. Цілком можливо, пишуть щось цікаве.

В приймальні у ректора на столі прапор із АТО. З Пісок. Один зі студентів пішов добровольцем, позбирав підписи в друзів-бійців, переслав прапор своїй альма-матер. Викладачі говорять, що загалом кілька студентів академії пішли добровольцями. Говорять із повагою, без пафосу. Та й прапор не висить під склом, а просто лежить розстелений на робочому столі. Думаю, студентам-добровольцям це мало б сподобатись. Такий ось край партизанської слави.

В коридорах академії – виставка, присвячена Єжи Гедройцю. Фото польських інтелектуалів, що змагалися з історією, правили її, ламали, не поступались їй. Український контекст, світова політика, криваве ХХ століття. Дивишся й розумієш, як мало змінилось довкола – безкінечна війна, затяжне протистояння, люди, як заручники обставин, географія, як шахівниця для політиків та військових. І тут таки, в цих аудиторіях – літературна творчість, історія та право, сподівання на майбутній вік розуму та науки.

…Пізно ввечері виїжджаємо з Рівного. Світло фар вихоплює вугільну ніч. Рік тому, наприкінці лютого, я так само намагався виїхати з цього міста. В Києві розстрілювали мітингувальників. По містах країни на всіх екранах показували смерть у прямому ефірі. Громадяни країни дивились на смерть пригнічено й приголомшено, не маючи сил відвести погляд.

На площах збиралися натовпи, активісти перехоплювали владу на місцях, чоловіки озброювалися й будували блок-пости. Ми їхали ранковою таксівкою в напрямку вокзалу, коли нас перепинила самооборона. Попросили вибачення, пояснили, що вулиця тимчасово перекрита. Таксист не заперечував, мовчки розвернувся, поїхав іншою вулицею. Починався зовсім інший час, починалася війна.

Минув рік. Війна триває. Хотілося б просто розвернутися й поїхати іншою вулицею. Але не розвернешся, не поїдеш.

Луцьк: хто складе зброю?

І тоді вона питає: а з чим або з ким асоціюється у вас Луцьк?

З Покальчуком, звісно, - відповів я. А сам подумав – чому саме з ним?

[L]Колись давно, сто років тому (насправді вісім) ми сиділи з Пако в якомусь барі під замком і він переповідав маловідомі сторінки своєї героїчної біографії. Згадував імена жінок, назви міст, асортимент ресторацій, номери потягів, калібр набоїв. Щось із тих його розповідей я знаходив потому в його книгах, щось так і відійшло разом із ним.

Але, підозрюю, він багато кому розповідав ті свої історії, цілком джеклондонівські, чи, щонайменше, гемінгвеївські. Велика удача – пам’ятати це все, тримати при собі, пригадувати, переповідати далі. Згадувати його голос, щоразу приїжджаючи до Луцька.

Всі питають про настрої в містах. Як можна визначити ці настрої? Чи може місто загалом мати якийсь настрій? Настрій є на кухні, в барі, в салоні маршрутки. В місті надто багато повітря для одного настрою. Про що говорять у місті? Ось про що, скажімо, пише місцева преса?

"У зоні АТО зникли понад 300 військових" (Понад 300 – це скільки? 500? 1000?). "Нинішній склад Кабміну вже завдав державі збитків на 685 мільйонів гривень" (гарний темп узяли). "На Донбасі багато бойовиків хочуть перейти на українську сторону" (з якимись сумнівними інтерв’ю). "Депутат облради причетний до незаконного видобутку піску?" (Що значить цей знак питання наприкінці? Вони сумніваються? Чи сподіваються?). "Ліцеїсти передали бійцям АТО солодощі та обереги". "На Волині браконьєри вбили оленицю".

Прогноз погоди, програма телепередач, анекдоти, некрологи, театральна афіша. Зріз життя мирного міста. Корупція, інфляція, євроінтеграція. І як мітки, що не відпускають – АТО, Донбас, військові, поранені, полонені. За всіма махінаціями місцевих депутатів, за всім браконьєрством та театральними буднями все одно проступає реальність війни, її невідступність, її дихання. Нікуди від цього не подінешся, ніде не сховаєшся. Ось і всі настрої.

Ошатне, прибране місто, порожні суботні вулички. У вас тут чисто, - говорю я знайомим. – Ось у нас на Сході міста брудніші. Я розумію, що це, мабуть, не так важливо, але так є. А коли про це говориш, люди, які там живуть, ображаються. Вони люблять свої міста, їм не хочеться, аби про них говорили щось недобре. І що? – питають знайомі. Нічого, - відповідаю серйозно, - утратив таким чином багато друзів. Чистота, - пояснюють знайомі, - залежить від менталітету. Думаєте? – перепитую зі скепсисом. – Ну, не знаю. Іноді просто від роботи ЖКГ.

В торгівельних центрах коробки зі збором коштів для вояків. Під готелем "Україна" стоїть динамівський автобус – у місті футбол.

В газеті оголошення: "УМВС України у Волинській області повідомляє, що особи, які в період із 1 до 30 квітня добровільно здадуть зброю та боєприпаси, будуть звільнені від кримінальної відповідальності".

Не здадуть, - думаю. – Нізащо не здадуть.

Тернопіль: про що говорити з владою

В Тернополі днями відбувся літературний фестиваль "Ї". З купою учасників, з численною аудиторією, з рекламою, з поліграфією. Громадські активісти, культурні діячі та волонтери вирішили об’єднатися й зробити щось таке прекрасне для свого міста. Заручилися підтримкою влади, звернулися до бізнесменів. Ну і все вийшло. Є тепер у нас ще один цікавий літературний фестиваль. І всі задоволені – і публіка, і учасники, і навіть самі організатори.

- Вам влада справді допомагає? – питаю недовірливо.

- Ну, скоріше, не заважає, - стримано відповідають організатори, хоча видно – допомагає, все нормально.

Мене особисто це дивує – я живу в місті, де представники влади традиційно асоціювалися не так із культурною політикою, як із кримінальною хронікою. Та й загалом – досвід культурної співпраці з державними інституціями в мене особисто обмежується зіпсованими нервами та убитою вірою в людство. А тут раптом фестиваль, і громадські активісти, і лояльне ставлення влади до такої, не найтоповішої теми, як література.

Виявляється, може бути. Що для цього потрібно? - думаю я тепер. Очевидно, багато чого залежить від влади. Але і від самих активістів теж багато чого залежить. Можливо, вже підросло це покоління молодих, яке не ставиться до органів влади, як до можливого джерела персонального прибутку чи кар’єрного зростання, а справді вимагає від держструктур того, що нам усім належиться за законом. Чому б і ні? Так і має бути – в держави, звісно, багато трупів у шафах із одягом, але мають же вони бодай щось робити. Не можуть же вони розкрадати все.

Мають же вони якось іти назустріч побажанням громади, навіть якщо ці побажання химерні й стосуються літератури. Дуже хочеться вірити, що ці молоді навчаться розмовляти з клерками та бюрократами, і навчать, відповідно, слуг народу виконувати свої професійні обов’язки. Адже скільки можна воювати з тінями? Скільки можна відмовлятися від своєї країни на користь держави? Невже з нашим досвідом (себто, з нашими психологічними травмами та патологічними страхами) інакше бути не може? Невже наш досвід – вічна залежність від влади, страх перед нею, неможливість говорити з нею своїми словами? Чого тоді вартує такий досвід?

…Зранку коридором нічного фірмового ходить провідник і відчайдушно будить пасажирів. Прокидаємось, - вдавано бадьориться, - підіймаємось, умиваємось. Пасажири не реагують. Провідник врубає радіо гучніше. Там звучить щось страшне. До мене він ставиться з повагою – я стою в коридорі з зубною щіткою в руках: прокинувся, піднявся, маю заслужене право помитися.

Ось побачиш, - говорить мені провідник, як рідному, - заїдемо в Київ – кинуться митися. А мені ж туалети закривати треба! Мене коли-небудь за це накажуть к чортовій матері! Ось візьму й закрию туалети прямо тепер! Їм назло.

Провідник виглядає надійно й старомодно, як рукомийник. Нервує, злиться на пасажирів, робить радіо ще гучніше. Більше за все на світі він боїться начальства, своєї персональної влади, боїться, що його накажуть, боїться зробити щось не так, не за інструкцією, на користь пасажирів. Коли б можна було – він би їх узагалі не відчиняв, ці чортові туалети. І пасажирів би взагалі не пускав до вагонів, аби не ризикувати.

Бігає, кричить, крутить своє радіо. Давай, чувак, говорю йому, вруби його на повну. Щоби всім позакладало. Щоби всім було так само хріново, як тобі. Виганяй цих чортових пасажирів на коридор. Або взагалі – пережени їх до сусіднього вагона, хай там із ними твій напарник розбирається. Та й сам звали куди-небудь, разом зі своїм радіо. Скажімо, зістрибни з вагона. Накажи нас усіх. К чортовій матері.

P.S. Холодне квітневе небо. Час від часу зривається дощ. Вздовж траси, на численних цвинтарях, автівки – християни приїжджають цілими родинами. Дорогою підбирають тих, хто йде пішки, від найближчої автобусної зупинки.

Добрий звичай – пам’ятати про мертвих, допомагати живим.

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.