Дорогою ціною. Як ми шукали зниклого "кіборга"

790
23 квітня 2015

Тепер ми знаємо про цю війну більше, ніж хотіли б: вона щодня приходить з телевізора й комп'ютера. З нею прямим чином стикаються й ті, хто безпосередньо опинилися в зоні бойових дій, і ті, хто змушені були покинути свої домівки.

Інформаційна й фізична зброя дали відчуття влади тим, хто були раніше, м'яко кажучи, поза соціальним бортом: тепер їх цитують, більше того, вони керують "республіками". Те, що їхні дії цілодобово висвітлюють псевдо-медіа, додає відчуття особливої значущості: вони – бійці війни у форматі реаліті-шоу.

Деякі діячі, такі, як Стрєлков і Бородай, свою місію вже виконали, повернулися до Москви, вдягли дорогі костюми й навіть читають лекції в університетах. Інші, як Захарченко, Моторола, Гіві, Москва поки грають роль у цій п'єсі.

Жахливій п'єсі, де щодня гинуть люди.

Останні два з половиною місяці були чи не найтяжчими для моєї родини. Війна підійшла зовсім упритул. З кінця січня ми шукали безвісти зниклого двоюрідного брата мого чоловіка.

Ігор Брановицький, рядовий, 90 окремий штурмовий батальйон, 95 аеромобільна бригада. Патріот України, майданівець, син військового-"афганця", боєць, у якого, крім армії, за плечима – досвід служби в складі українського миротворчого контингенту ООН в Анголі.

Тепер про його вбивство в полоні в Донецьку знає чи не увесь світ.

Третього квітня з ним, як раніше з героями Небесної Сотні, з якими він пліч-о-пліч стояв на Майдані минулого року, прощалися у Михайлівському соборі. З військовими почестями, поруч із бойовими друзями, загиблими в терміналі Донецька, Ігоря Брановицкого поховали на Берковецькому цвинтарі.

Каска Ігоря Брановицького, яку передали його мамі бойові побратими 

Коли почалися бойові дії на Сході, він добровільно мобілізувався. І з кінця серпня 2014 року у складі 95-ї аеромобільної бригади проходив військові навчання під Житомиром. А вже у жовтні хлопців поступово почали перекидати на Схід.

Востаннє на зв'язок зі своєю мамою, Ніною Костянтинівною, Ігор виходив 19 січня зранку.

Про те, що "навчання", у яких брав участь, насправді – бої за аеропорту, – він не говорив. Та вона здогадувалася: Костянтинівка, куди перекинули хлопців, знаходиться під Донецьком. У той час там було вже не просто гаряче: у новому терміналі пролунали перші вибухи, у результаті яких були частково зруйновані перекриття.

Тоді ж Юрій Бірюков повідомив, що всіх поранених евакуйовано з аеропорту, що своїх не кидають.

Уночі був густий туман, і всі, хто міг і хотів вийти, справді покинули термінал. Транспортабельних поранених забрали, але найважчі лишилися в аеропорту, а з ними – ще кілька чоловік, які вирішили залишатися залишатися там до останнього.

В Ігоря була можливість відійти. Але він прийняв інше рішення: у терміналі в тяжкому стані лишався його друг Женя "Бєня" Яцина, а також інші хлопці. Тому він, як і Анатолій Свирид, Юрій Сова і ще кілька вояків, лишилися з важкопораненими.

У ніч із 20 на 21 січня у них на руках померло четверо хлопців, серед них – і Яцина.

На ранок, не дочекавшись евакуації й зоставшись без зброї, сержант Свирид прийняв рішення вийти до противника на переговори щодо коридору для вивозу поранених. Пізніше, у день похорону Ігоря, він скаже, що розумів: якби лишилися в терміналі, той би став для них могилою невідомого солдата.

Саме тому, щоб урятувати життя пораненим, довелося здатися в полон. Але про все це ми дізналися згодом.

Тут і далі - автор фото - Руслан Боровик "Багдад" 

А 20 січня, пізно ввечері, від Наташі Дмітрієвої, волонтерки, яка тримала зв'язок із військовими, я дізналася, що з аеропорту Ігор Брановицький не вийшов, і тому вважається зниклим безвісти.

Я не знала, як переварити цю інформацію. Мій чоловік Дмитро, щоб знайти хоч якусь зачіпку, почав шукати брата, переглядаючи всі доступні фото й відео з терміналу, що їх у великій кількості викладали в мережу російські та сепаратистські медіа.

Треба сказати, усі ці матеріали досить специфічні. Етика, повага до життя й смерті – здається, це те, що псевдо-журналістами до уваги не береться в принципі. Особливою цинічністю й натуралізмом відрізнялися матеріали Грема Філіпса, громадянина Великобританії, який відкрито співчуває сепаратистам і досі доволі часто викладає свої "репортажі".

Уночі 22 січня на очі трапилося відео, на якому Дмитро не тільки побачив, а й почув брата. Ігор стояв серед полонених, яких допитували на камеру:

– Имя, фамилия, откуда?
(...)
– Брановицкий Игорь Евгеньевич.
– Хорошо говоришь по-русски! Не стыдно?

Побите обличчя, весь у кіптяві, у закривавленому одязі, я його ледь упізнала. Але Дмитро одразу побачив брата: характерна, знайома з дитинства ямочка на підборідді:

– Брановицкий Игорь Евгеньевич...

Уже вдень це відео разом зі списком полонених із сайту сепаратистів перекочувало в українські медіа. Через те що Ігор спершу назвався нерозбірливо, у той список він потрапив як "Анавицкий Игорь Евгеньевич, 1976 г.р". Так більшість ЗМІ й перепостили, з помилкою, хоч на відео чітко чути ім'я й прізвище:

Я одразу ж зв'язалася із Дмітрієвою, щоб повідомити, що Ігор і ті решта, кого ми побачили на відео, – у полоні. Наташа внесла корективи в списки зниклих і почала шукати виходи, щоб якось допомогти хлопцям.

Тієї ночі, 22 січня, я писала повідомлення друзям-журналістам, а також знайомим, які мали досвід перебування в полоні, із проханням підказати, що робити й до кого звертатися. Варіантів було небагато: рекомендували зв'язатися з Рубаном, Тандитом або Ричковою.

Згодом ще знайшла складений родичами полонених список тих, хто можуть допомогти. Крім номерів телефонів, які в нас уже були, він включав у себе координати людей із Міноборони й священників.

Інформацію про Ігоря ми розіслали практично по всьому цьому списку, підписалися на всі групи у фейсбуці, які стосувалися пошуку зниклих і полонених. Також я продовжувала писати всім, чий досвід міг бути хоч чимось корисним.

Знайомий журналіст, який недовго був у полоні, підбадьорив: ми, принаймні, знаємо, де той, кого шукаємо. А раз у полоні – значить, живий і у відносній безпеці. Питання тільки в тому, коли буде обмін. Радив набратись терпіння.

Трохи пізніше Дмитро знайшов ще одне відео, де хлопців виводять з аеропорту. Відразу кинулося у вічі, що, на відміну від попереднього, але за хронологією пізнішого відео, Ігор виглядає порівняно нормально: можливо, має контузію, але слідів поранень на ньому не видно. Стало зрозуміло, що побої він отримав уже в полоні.

Без емоцій сприймати всі ті потоки відео, на яких полонених били, катували, морально й фізично принижували, фактично, у нас на очах, було непросто.

Але ми дивилися й далі: нам важливо було відтворити хронологію подій, щоб зрозуміти, де може знаходитися Ігор.

 

Згодом ми побачили марш полонених, допити полонених людиною з позивним "Москва", а також записані ним особисті звернення хлопців до влади із проханням обміняти їх. На жодному із цих відео Ігоря ми вже не бачили, хоча там були інші хлопці, разом з якими він потрапив у полон.

Мабуть, головне, заради чого ці матеріали викладалися в інтернет, полягало в тому, щоб показати легендарних "кіборгів", які так довго тримали аеропорт, приниженими – з пониклими головами вони просять їх обміняти, бо українська сторона нібито гальмує обмін.

І це теж частина війни. Це був наступ на тих, хто вірить у силу духу українських воїнів.

Добре знаючи вдачу брата, Дмитро припустив, що навіть під тиском він би не пішов на жодне з тих моральних самопринижень, не знімався б, і точно не просив би його поміняти.

Найважчим на той момент було повідомити матері Ігоря, Ніні Костянтинівні, що її син – у полоні. Кілька днів ми займалися пошуками, не повідомляючи про те, що вже встигли дізнатися. Та коли на сторінці одного з телеканалів побачили скріншот із побитим обличчям Ігоря під новиною про полонених "кіборгів" – вирішили, що краще нехай вона дізнається від нас, ніж по телевізору.

Відтоді ми почали паралельні пошуки.

 

Ніна Костянтинівна задіяла всі можливі контакти, у тому числі й через "афганців", і ми постійно були на зв'язку. Звичайно ж, вона не могла сидіти, склавши руки, і навіть хотіла їхати до Донецька, бо дізналася, що декого із хлопців віддали батькам. Ми її зупинили, бо розуміли, що вона може стати ще одним заручником.

У таких ситуаціях люди використовують усі можливі шляхи. І цим користуються шахраї різного штибу.

Кілька разів надходила інформація від знайомих "через знайомих", що Брановицького нібито бачили то в Кіровському, то в іншому районі Донецька. Мета тих, хто дає подібну надію, проста: заробити гроші не чужому горі. Адже часто трапляється так, що, повіривши й не перевіривши інформацію, родичі віддають їм значні суми грошей за надію побачити близьку людину.

Ми продовжували пошуки.

Але жодної інформації про Ігоря не було. Він просто зник. Ніяких слідів. Ні в лікарнях, ні в моргах, ні в тих місцях, де утримували полонених військових.

Найважче було – чекати й розуміти, що від тебе особисто майже нічого не залежить. Дні тоді тягнулися дуже довго.

...Про те, що Ігоря вже немає серед живих, я дізналася наприкінці січня – після того, як деякі з полонених "кіборгів" отримали можливість зв'язатися з рідними по телефону.

Вірити в його загибель не хотілося, і ми, як могли, намагалися перевірити інформацію.

 

Ярослав Гавянець – один із тих, хто опинився серед свідків вбивства – з полону вийшов одним з перших. Він підтвердив, що особисто бачив, як Ігоря було застрелено.

На початку лютого я почала спілкуватися з Миколою Золотаренком, представником "Патріота" – організації, яка займається обміном полоненими.

Він ще раз перевірив усі лікарні й морги в Донецьку: Ігоря не було ніде, ні серед живих, ні серед мертвих. Микола розповів, що "розстріли" холостими заради психологічного й морального тиску в полоні – це звична річ, тому припустив: можливо, так трапилося й з Ігорем.

Згодом я й справді побачила відео, які підтверджували слова Золотаренка: псевдорозстріли, моральні знущання, які нібито давали вибір –  ти стріляєш у своїх, а ми тебе відпускаємо, а також спонукання до самогубств, звичайно ж, на камеру.

Про смерть сина Ніні Костянтинівні ми повідомили не відразу. Найважче було спілкуватися з нею, коли ми вже знали, що Ігоря немає в живих, – а вона ще ні.

Однак у той день, коли ми зважилися сказати їй страшну правду, вона випадково дізналася про все сама: почула уривок телефонної розмови молодшого сина з Альоною Шевчук, журналісткою СТБ, яка брала участь у звільненні Ярослава Гавянця з полону.

На той момент Ніна Костянтинівна вже внесла прізвище сина в списки зниклих у МО, написала заяви до міліції, СБУ, здала зразки ДНК.

Крім того, вийшла на зв'язок із Лілією Родіоновою, представницею ДНР, яка займається військовополоненими, зробила запит про долю Ігоря через Червоний Хрест, щодня дзвонила Тандиту, через підполковника-афганця зв'язувалася з Рубаном, зустрілася із представниками Української Гельсінської спілки... Рубан казав, що окремими полоненими не займається, а Тандит пропонував передзвонити пізніше.

На запит Червоного Хреста представники ДНР відповіли, що такого полоненого в них немає. Жодне звернення на той бік нової інформації не приносило. Пропонували звертатися до наших силових відомств, щоб саме вони робили офіційні запити про долю полоненого.

Очевидно, такі пропозиції надходять усім родичам полонених. Разом із тими відео, на яких полонені говорять про те, що їх нібито не хочуть обмінювати – вони є складовою інформаційної війни, кампанії на розгойдування ситуації всередині України.

 

Тим часом інформація про загибель Ігоря знаходила нові підтвердження: після обміну полоненими 21 лютого ще кілька безпосередніх свідків убивства повернулися з Донецька й також підтвердили, що Ігоря разом із ними піддали катуванням, а потім його було вбито в них на очах.

Разом із Наталею Дмитрієвою ми зустрілися з Юрою Совою. Він детально розповів про те, як полонених били й катували протягом 6-7 годин підряд, як Ігорю, який зізнався, що він – кулеметник (хоча останні дні в терміналі займався пораненими), дісталося найбільше: його забили до того, що він не міг піднятися.

Хтось із сепаратистів таки викликав йому лікаря, але "Моторола" вирішив, що медична допомога бранцю вже не потрібна.

І застрелив його двома пострілами в скроню.

Найгірше припущення було, що тіло нам ніколи не віддадуть, бо до вбивства мають відношення наближені до керівництва самопроголошеної "республіки" люди.

До нас доходила інформація про нібито розпорядження Захарченка розслідувати справу, але особливих надій ми на це не покладали: "розслідування" проводилося так, що кінці ховалися все далі й далі. Напевне, тому, що до вбивства мали відношення люди, напряму підпорядковані керівництву ДНР. Захарченко не міг не знати про тортури над "кіборгами".

Розстріли полонених – не поодинокі. Просто ця історія виявилася аж надто показовою, аж надто багато свідків мало це вбивство.

 

Наприкінці лютого з'явилася інформація про можливе місце поховання Ігоря й ще кількох полонених. Правозахисники й переговорники намагалися отримати дозвіл на ексгумацію. Це все тяглося досить довго... А ми тим часом далі збирали свідчення про те, що ж трапилося насправді.

Найнаполегливішою, звичайно, була Ніна Костянтинівна. Вона використовувала будь-яку можливість, щоб з'ясувати бодай щось нове.

Наприкінці березня мати Ігоря вкотре зателефонувала до Дніпропетровська Нелі Князевій, волонтеру, яка займається "двохсотими". Вони ще раз пройшлися по особливих прикметах, які могли допомогти в пошуках. Однією з них була відсутність фаланги на мізинці лівої руки. За збігом обставин, саме того дня Неля оглядала тіло, яке могло належати одному загиблому офіцеру, і вона якраз звернула увагу на відсутність фаланги.

Родичі офіцера на таку прикмету не вказували, припускаючи, що, можливо, це наслідок якогось поранення вже під час АТО. Але цього ж дня саме на таку характерну особливість вказала Ніна Брановицька.

Щоб точно встановити особу, до Дніпропетровська спочатку виїхав один із товаришів по службі. Він упізнав Ігоря, а остаточне підтвердження отримали, зіставивши зразки ДНК сина й матері.

З'ясувалося, що тіло Ігоря в Дніпропетровську було ще з початку березня. Оскільки офіційної передачі тіла Брановицького не було, а ймовірне місце його поховання в Донецьку шукали ще в березні – скидається на те, що ті, хто знали більше, його "підкинули".

Існує кілька організацій, які передають "двохсотих" до Дніпропетровська, серед них "Чорний тюльпан", "Союз "Народна пам'ять" та інші – і, можливо, одна з них і привезла тіло. Але поки це тільки припущення.

Фото надане автором 

...Похорон був тяжким.

Попрощатися з Воїном прийшло близько двохсот чоловік. І родичі, і бойові товариші Ігоря, і навіть незнайомі люди не стримували сліз.

Пізніше дехто із хлопців призналися, що вже не можуть ходити на похорони: друзів ховають так часто, що психіка не витримує.

Поховання загиблих в АТО – це взагалі окрема тема. У нашому випадку допомогу оперативно надав військкомат Печерського району Києва, Печерська РДА й Печерський совбез.

Ті, хто часто з цим стикаються, кажуть, що це, швидше, виняток: родичі зазвичай залишаються сам-на-сам зі своїм великим горем. Щоб отримати допомогу, передбачену в таких випадках, ще потрібно вибігати купу місць і отримати купу довідок. На ділі мав би діяти принцип єдиного вікна, коли б усіма цими питаннями займався військкомат.

Та чи не найбільше в організації похорону допомогла Світлана Яцина, мама загиблого в аеропорту друга Ігоря, Євгена Яцини. Вона, попри те горе, яке сама пережила, підтримує родини загиблих побратимів свого сина, а з Ніною Костянтинівною в них склалися особливі стосунки.

Взагалі ми довго вагалися, коли саме варто оприлюднити історію про це вбивство – і зробили це, фактично, у день його похорону.

Коли Георгій Тука, відомий волонтер і батько Павла Туки, товариша по службі Ігоря, ще на початку лютого написав на ФБ про його подвиг і смерть у полоні, ми навіть попросили видалити допис, щоб не зашкодити свідкам, які ще знаходилися в полоні.

Це не єдине вбивство полонених військових, скоєне проросійськими терористами – але воно, здається, стало тією останньою краплею, яка запустила ефект доміно: після його оприлюднення стала з'являтися інформація й про інші катування й розстріли.

Про те, що таке ставлення до полонених – не рідкість, непрямо говорить і телефонна розмова журналіста Kyiv Post Олега Сухова, у якій Арсен Павлов, він же Моторола, зізнається в нібито вбивстві 15 полонених.

Чи блефував Моторола, коли говорив про вбивство 15 полонених, не відомо. Але смерть Ігоря точно на його совісті.

Скоєна при свідках, з явними свідченнями, що ось людина була жива, точно потрапила в полон і була вбита саме там – викликала інтерес до неї й українських, і міжнародних медіа, а також таких правозахисних організацій, як International Partnership for Human Writes, Amnesty International, Місії ООН із прав людини та інших.

Я не буду давати тут посилання на ті десятки відео, що свідчать про катування й убивства полонених – усе це є у відкритому доступі, і ці матеріали мають збиратися і розглядатися компетентними органами для майбутніх міжнародних процесів над військовими злочинцями.

Правда має бути встановлена, рано чи пізно, а винні в злочинах покарані.

Коли йшла війна на Балканах, ніхто не міг подумати, що вже досить скоро Мілошевич і його прибічники опиняться на лаві підсудних. Але це сталося.

І тому зараз надзвичайно важливо збирати всі факти злочинів, скоєних у зоні військових дій і не опускати руки. Убивства мирного населення, тортури й убивства в полоні – усі ці факти мають бути розслідувані на міжнародному рівні, а винні – покарані.

Усе це – попереду. І це справа не одного дня й року.

Але є питання, які потребують негайної відповіді вже зараз, для того щоб родичі інших полонених/зниклих/загиблих точно знали, куди звертатися і як діяти:

– Хто офіційно представляє Україну в питаннях обміну полоненими?

– Чи існує єдиний реєстр полонених/зниклих безвісти/загиблих?

– Хто офіційно відповідає за повернення тіл загиблих у зоні АТО?

Коли мені дзвонять незнайомі люди й просять допомогти з розшуком їхніх зниклих родичів, я, на жаль, можу поділитися тільки координатами тих небайдужих людей, які допомагали нам самим.

Але тут, як і з обмундируванням/озброєнням військових і турботою про переселенців, має бути чітка межа: де ще можуть діяти волонтери – а де обов'язки на себе має брати держава Україна, за яку на Сході сьогодні гинуть найкращі.

25 квітня Ігорю Брановицькому мало б виповнитися 39 років. У пам'ять про сина та інших жертв російської агресії, як мирних, так і військових, Ніна Костянтинівна Брановицька організовує пікет під російським посольством.

Цим пікетом вона планує привернути увагу громадськості до долі полонених. Адже головним убивцею свого сина вона вважає Путіна й загарбницьку політику Росії, яка й стала причиною смертей тисяч і тисяч українців.

powered by lun.ua