Три міста. Три виміри

Я сотні разів проїздив цією трасою, десятки разів був у цих містах, знаю, куди потрібно повертати, аби потрапити в потрібне місце, знаю, що побачу, повернувши за чергову будівлю, пам’ятаю все, що зі мною тут відбувалося, все, що знову хочеться побачити, все, чого не побачу вже ніколи.

Подорож – теж певна форма любові, найбільш химерний її вияв. Любити те, що бачиш, любити те, з чим доводиться мати справу, означає час від часу повертатися, повторюючи власні маршрути, власні рухи, відтворюючи все відчуте, все почуте, все сказане.

Крім того любов – це можливість зіткнутися з чимось новим, невідомим, незрозумілим. Зіткнутися й спробувати зрозуміти. Нічого не зрозуміти, але ні за чим не шкодувати.

Житомир. Полігон

Місцеві завжди – спочатку наговорять, потім подумають, чи варто було це говорити. Ми, - говорять, - місто між Києвом та Львовом. Нас усі проїжджають, нас мало хто помічає. Промисловості немає, старі заводи не працюють. Всюди сільське господарство. Населення за Україну.

"Чисто тут у вас, - пробую якось увійти в довіру. – Прибрано на вулицях".

"Ви знаєте, - відповідають вони, - загалом у нас минулими вихідними була "толока". То все й прибрали. А так у нас доволі брудно".

Вперше я сюди приїхав років двадцять тому. Може й більше. Ми були молодими поетами, тягали на плечах власні творчі здобутки (я не метафорично, я про книги), виступали в бібліотеках та школах – одне слово, там, де пускали. Скільки їх було – цих бібліотек.

До деяких нас, до речі, просто не пускали – двадцять років тому, з усіма своїми підлітковими комплексами та принципами, ми щонайменше нагадували творчу молодь. Тепер ось деяких із цих бібліотек уже й немає.

Час не щадить нікого, передусім він не щадить працівників бюджетної сфери. Але ця, житомирська бібліотека, слава богу, вціліла. Стоїть, функціонує, нагадує про те, що є речі, за які варто триматися й про які варто пам’ятати. Я маю на увазі бібліотечні фонди. Тим більше, що всі ми, колишні молоді поети, повільно до них переходимо.

Зупиняємо в котеджному селищі за містом. Спокійне розмірене життя, дорога нерухомість, дружні стосунки поміж сусідами, як і має бути в порядному котеджному селищі. Приходить сусід, Ігор, розповідає про доньку, що опинилася в Азії, в зоні землетрусів, і не хоче звідти вилітати. Та й не має їй чим звідти вилітати, якщо чесно.

Розповідає про сусідів, серед яких багато відомих прізвищ, про стан справ у місті, про те, що багато підприємств отримали замовлення "на армію" - ремонтують техніку, щось виготовляють, чимось забезпечують. Робота, як не крути.

Хоча війна так далеко від цього міста, а особливо – від цих котеджів. Про неї легко забути, дивлячись у високе-високе чорне небо, слухаючи смоляну, загуслу тишу.

Зранку за лісом починають лунати вибухи. Глухо й монотонно. Місцеві не звертають на них уваги, звикли.

"Що це?" – питаю.

"Полігон, - пояснюють. – Там кілька частин готується".

Ну так, думаю, війна. Легко забути. Легко згадати.

Ага, і ще – в Житомирі є платні ліфти. Купуєш картку за тридцять гривень на сто поїздок – катаєшся. Кожне повернення додому – тридцять копійок. Місцеві переконані, що так повсюди. Я їх переконую, що це лише в Житомирі.

Потім, пізніше, мені розповідають, що платні ліфти є ще в кількох українських містах. Там місцеве населення так само думає, що безкоштовних ліфтів не буває, що безкоштовні ліфти ведуть хіба що в пекло. Країна контрастів.

Вінниця. Повішений

Повішений виглядав бідно. Старенькі босоніжки, потріпані сині штани, футболка. Худий, довгий. Бруднуваті ноги, набряклі жили на руках. І кривавий рубець на шиї. Провисів зовсім недовго, а рубець, схоже, надовго лишиться.

Напередодні, ввечері, він відкривав для нас шлагбаум, запускав на готельну стоянку, працював тут охоронцем. Виглядав як усі охоронці. Себто, ніяк. Хоча запам’яталась його нервозність, розбовтані рухи, надламана постава, коли він вибіг зі своєї будки й помчав до шлагбаума.

Зранку його звинуватили в крадіжці – мовляв, хтось лишив у кімнаті каблучку, і каблучка, мовляв, зникла, і ніхто, мовляв, крім нього, охоронця, до кімнати не заходив.

Спочатку він кричав, що нічого не брав, потім розвернувся, вийшов на вулицю, пройшовся стоянкою, зачинився в "каптьорці" й повісився. Ну справді – що робити ще, коли тобі не вірять? Вішатись.

[L]Життя нічого не варте, нічого не коштує, його легко віддати, коли тебе ображають, коли ставляться до тебе недовірливо. Подумаєш – життя. Взяв – повісився. В повітрі все більше істерики, все більше шизофренії. Дахи зносить навіть бізнесменам і священникам, що вже говорити про охоронців.

Колеги відразу ж виламали двері "каптьорки". Кинулися знімати. Охоронець висів на тонкій еластичній мотузці, що відразу глибоко в’їлася в горлянку. Не розв’яжеш, не перегризеш. Добре, що за колегами слідом зайшов Слава. Пішов забирати на стоянці нашого "жигуля", а тут охоронці вішаються. І ніхто їх не може зняти.

Але Слава видавець, і як у всякого порядного видавця, в нього є коркотяг із ножем. Себто, ніж із коркотягом. Тож саме він, не втрачаючи спокою та рівноваги, зрізав потерпілого з-під стелі й передав на руки колегам. А оскільки колеги й далі не знали, що робити, дав їм кілька порад щодо штучного дихання та масажу серця.

Іноді мені здається, що більшість вітчизняних видавців займаються чимось не тим у своєму житті, що їхнє правдиве призначення – рятувати душі й воскрешати померлих. Більшість із них, зрештою, саме цим і займається.

"Добре, що ми його врятували, - сказав Слава, вже коли ми виїжджали з Вінниці, дочекавшись на швидку й побачивши таки, що охоронець важко закашлявся й почав дихати. – Уявляєш, що б відчувала його мама? Послала малого зранку на роботу, машини охороняти, а він раз – і повісився".

"Ідіот він, - погодився я зі Славою. – На Донбасі народ тижнями у підвалах сидить, від обстрілів ховається. Пацани в окопах сплять. Всі чіпляються за життя, б’ються за нього, виторговують у смерті ще одну добу.

Намагаються вижити, намагаються когось врятувати. Пам’ятають про рідних, про близьких, про те, що всі ми комусь потрібні, на всіх нас хтось десь чекає, хтось сподівається, хтось у нас вірить. А тут із-за якоїсь каблучки повіситись. Здуріти можна".

"Так, - відповів Слава. – Можна здуріти. Можна повіситись".

Вінниця була сонячною й безтурботною. Містом котилися трамваї, подаровані швейцарцями. Друзі розповіли, що швейцарці спочатку пропонували трамваї Львову, але Львів щось зволікав і не зважувався, тож трамваї опинилися тут.

Ще друзі розповідали, що місцеве населення далі підтримує президента, що місто живе переважно з харчовопереробної промисловості (я довго думав, що це таке), що колишні регіонали перефарбовуються, що мера немає, і що місто розривається між совковим минулим і європейським прийдешнім.

Сказали, що можна було б подивитися на фонтан, запущений президентом. Хоча дивитися там, додали, немає на що.

Удень говорили з проректором Донецького національного. Офіційно вони тепер тут, у Вінниці, хоча видно, що найбільше мріють про те, аби повернутися додому. Проректор розповідала, як минала блок-пости, коли їздила в Донецьк, розповідала про відчуття покинутості, про відсутність домівки, про відчуженість, про несприйняття.

Викладачі та студенти говорили про те ж. Про те, що там лишилась домівка, рідні, лишилась батьківщина. А вони далі навчають і навчаються. Зберігають традиції. Приглядаються до майбутнього. Опираються смерті. Чіпляються за життя.

Хмельницький. Озеро

"Що вас найбільше вразило в нашому місті?" – спитали в Хмельницькому.

Перед цим ми довго кружляли довкола міста, звернули кудись не туди, виїхали десь не там, питались у перехожих, зідзвонювалися з організаторами. Аж раптом наткнулись на військову колону. Вантажівки, бронетехніка, прапори на броні.

Очевидно, зупинилися на перекур. Дорослі зосереджені чоловіки, стоять, затягуються, спрагло ковтають весняне повітря впереміш із димом. Повітря багато. Й диму багато. І їх теж багато, дуже багато – по всіх містах, на всіх трасах, будь-якої пори.

"Мені подобається ріка за вашими вікнами, - відповів я. – Думаю, це добре – навчатись, коли в тебе за вікнами такий краєвид".

Розмова відбувалася на восьмому поверсі, в бібліотеці. За вікнами справді видно було цілу країну, з державними кордонами включно. Якщо конкретніше – довколишні квартали, приватний сектор, численних громадян на городах, віддалені вулиці та узгірки, й якусь, свинцевого кольору, водойму.

"Місто з рікою, - продовжив я, - це місто з характером. Хай не завжди легким, проте зазвичай цікавим".

"Це не ріка, - відповіли мені. – Це озеро. А ріка з іншого боку, її звідси не видно".

Ну гаразд – не видно. Багато чого не видно. Особливо, коли дивитися на все з одного вікна. Життя таємниче й невичерпне. Але мені достатньо того, що я бачу, аби ставитись до всього з увагою та повагою – студентське містечко, головна вуличка, на якій безсовісно псуються старі будинки, фантастичний моно театр.

Володимир, господар театру, розповідає байки про перші постановки, про гойдалки з місцевими комуністами. Пацани, які хочуть щось робити, хочуть щось змінити, вже щось змінюють. Їх бачиш у кожному місті, тому що вони є в кожному місті – безтурботні, непрактичні й неподоланні, щось постійно мутять, ніяк не заспокояться, ніяк не зупиняться.

Ламають тишу, наповнюють її голосами та звуками, хочуть змінити світ, не можуть при цьому домовитися з вахтерами та прибиральницями. Все чудово, доки вони є – доти є сенс у всіх цих поїздках та блуканнях, доти є сенс у всьому цьому провіюванні повітря, перебиранні порожнечі.

Ввечері стає прохолоднішим, починається дощ, весна схожа на підлітка – всі проблеми з характером можна списати на особливості перехідного віку. Публіка розходиться, затишно горять вогні супермаркетів. Тихе місто, високе небо.

Вночі на трасі, десь під Кам’янцем, знову натрапляємо на військову колону. Темні машини повільно котяться на Схід. Їх усе більше й більше. Їх усе складніше не помічати.

Колонки публікуються в рамках подорожі Сергія Жадана 33 містами України на підтримку нової книжки поезій та перекладів "Життя Марії". Розклад презентацій.