Декомунізація Річвокзалу. Що чекає на пам’ятки українського шістдесятництва?

106
22 січня 2016

19 січня фонд "ІЗОЛЯЦІЯ" звернувся до Міністерства культури України з вимогою терміново внести до реєстру пам’яток монументального мистецтва національного значення панно, зроблені на стінах київського Річкового вокзалу. Причиною для такого звернення стала інформація про те, що найближчим часом на споруду, пам’ятку мистецтва українського шістдесятництва, чекає масштабна реконструкція та перетворення на ресторанну галерею.

Працюючи над дослідженням радянських монументальних мозаїк в Україні, я познайомилася з Наталею Литовченко – донькою видатного українського художника-шістдесятника Івана Литовченка. Пані Наталя – художниця, викладачка Державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука.

За весь час нашого знайомства я тільки одного разу зателефонувала їй, аби повідомити хорошу новину. Минулого року, знайшовши в Маріуполі будинок культури "Іскра" з декоративними панно Івана Литовченка, Валерія Ламаха та Ернеста Коткова, вирішила їй розповісти, що вони у відмінному стані, і попросила уточнити певні деталі. Пані Наталя згадувала, що бачила ці панно ще дитиною: влітку 1965 року вони з мамою приїжджали до батька в Маріуполь, і, поки він працював, ходили купатися в морі.

Будинок культури "Іскра" в Маріуполі з декоративними панно І. Литовченка, В. Ламаха та Е. Коткова. Фото: sovietmosaicsinukraine.org

Але це єдина позитивна історія. Зазвичай же мені доводиться повідомляти доньці видатного художника про різноманітні загрози пошкодження чи знищення монументальних творів її батька, збирати підписи, писати листи, звернення…

І доводити, здавалося б, очевидне: твори українських художників радянського періоду – це така ж цінна культурна спадщина нашої країни, як і пам’ятки будь-якого іншого етапу нашої історії.

Чомусь саме з роботами Івана Литовченка повсякчас трапляються парадоксальні речі. Варто лише перерахувати знищені мозаїки художника.

Один із перших його творів – інтер’єрну мозаїку в київському ресторані "Метро" – запідозрили в "націоналізмі та формалізмі" і заштукатурили відразу ж після створення в 1960 році (через 5 років відновили, а в 1990-х знищили знову).

Що саме видалося таким небезпечним тодішнім цензорам (синьо-жовтий колорит роботи чи надто "народна" композиція?) наразі невідомо. Насправді в ті часи необґрунтованого звинувачення в "націоналізмі та формалізмі" було достатньо для того, щоб поламати долю художника.

Наталя Литовченко розповідала, як її тато з колегами із секції монументалістики Спілки художників УРСР ховали в себе в майстернях репродукції бойчукістів і про те, що саме в цій секції всі завжди говорили українською.

В 1960-70-х роках тільки монументалісти могли дозволити собі відходити від суворого канону соцреалізму, мали змогу вільно трактувати форму, експериментувати, виправдовуючи це специфікою роботи з твердими матеріалами, а насправді народжуючи нову художню мову та образність.

В 1970-х Іван Литовченко працював у Прип’яті. Близько 10 років свого життя художник присвятив створенню гігантських мозаїчних рельєфів: панно "Музика" на фасаді музичної школи (1976), скульптурно-декоративна композиція "Енергія" (1977), три панно на центральній вулиці міста — "До світла", "Світанок", "Творення" (1978-1982).

Панно Івана Литовченка "Світанок" на центральній вулиці Прип'яті, 1970-ті. Фото з архіву Н. Литовченко

Ці твори не просто прикрашали, а формували міське середовища міста атомників.

Іван Литовченко працював надзвичайно натхненно над цим проектом, особливо останні роки, коли він створював кількасотметрові панно самотужки. Після аварії на ЧАЕС художнику довелося змиритися з тим, що його роботи відтепер назавжди позбавлені глядача.

Складно уявити, що відчував художник-монументаліст, чиї творіння нерозривно пов’язані з людським життям, з рухом вулиць, шумом вокзалів, урочистостями палаців і які в один момент були приречені на забуття.

На початку 1990-х, коли реконструювали аеропорт в Борисполі, зруйнували кілька мозаїк з цілого комплексу декоративних панно, створених усе тією ж групою Котков-Ламах-Литовченко. Просто розбили їх – і все, наче нічого й не було. Вціліли всього дві мозаїки – "Ікар" та "Мир. Труд. Щастя".

 Мозаїка "Мир. Труд. Щастя" в аеропорту "Бориспіль"

Після смерті художника (Іван Литовченко помер 1996 року) "атаки" на його твори не припинилися. 2015 року сучасні декомунізатори затято взялися за очищення країни. Ще до підписання Президентом пакета "декомунізаційних законів" у столичному муніципалітеті почали з’являтися законопроекти про демонтаж об’єктів, котрі містять комуністичну символіку в публічному просторі.

На першому місці у більшості цих списків була робота Івана Литовченка – декоративне панно 1963 року у вестибюлі станції метро "Шулявська". Ця робота не містить жодного забороненого законом символу, тому не зрозуміло, чому ледь не стала жертвою декомунізаційного процесу.

У "демонтажних списках" з’являлися також деякі мозаїки ("УРСР", "Трипілля") з комплексу на проспекті Перемоги, над якими з Ернестом Котковим, Валерієм Ламахом та Володимиром Прядкою працював і Литовченко.

Буквально вчора я знову телефонувала Наталі Литовченко, привіталася й одразу вибачилася, що часто телефоную їй, щоб повідомити погані новини. "Що ще хочуть ламати?" – запитала вона. Я розповіла їй про проект реконструкції Річкового вокзалу в Києві.

Будівля вже багато років занедбана, всередині знаходяться сім унікальних декоративних творів 1959-1960-х років (плюс – різьблений портик вокзалу в екстер’єрі). Тепер знайшлися нові розпорядники, котрі планують зробити там ресторанний комплекст.

 Ось у такому стані нині перебувають декоративні панно на стінах Річкового вокзалу. Фото: dreamkyiv.com

Будівля вокзалу є нововиявленою пам’яткою архітектури, тому для проведення там реставраційних робіт необхідні спеціальні дозволи. Однак мова йде лише про фасад будинку, а внутрішня оздоба залишена на поталу девелоперів. Чи варто сподіватися на їхню розважливість? Навряд чи.

Від фонду "ІЗОЛЯЦІЯ" ми направили запит в Міністерство культури України з вимогою надати мозаїкам Річкового вокзалу пам’яткоохоронного статусу.

Хоча знову ж – чи можна сподіватися на розсудливість міністра Кириленка? Питання риторичне. Лишається тільки не втрачати пильність і вірити в силу громади.

powered by lun.ua