Рік Кириленка як поразка Майдану

68
2 грудня 2015

На початку грудня спливає рік від призначення нового — другого постмайданного — Кабінету міністрів.

Для культури це означає рік перебування на посаді Міністра культури В’ячеслава Кириленка.

Час підбивати підсумки. Хотілося б, аби вони були не проміжними, а остаточними.

В’ячеслав Кириленко, певно, один із найпублічніших вітчизняних міністрів культури, зрівнятись із ним міг хіба Василь Вовкун з його театральною харизмою. Він є ведучим радіо- та телепрограм, має свій блог на "Українській правді", охоче дає інтерв’ю.

Його фотографіями наповнена новинна стрічка нового сайту Міністерства культури України: ось він перерізає стрічку на відкритті виставки репродукцій класичного живопису в Дружківці, ось — усміхнено тисне кнопку на новому освітлювальному обладнанні у Харківському оперному театрі, ось — зустрічається із сивочолими керівниками національних мистецьких колективів.

В'ячеслав Кириленко на презентації нового освітлювального обладнання в Харківському національному академічному театрі опери та балету ім. М. Лисенка. Фото: mincult.kmu.gov.ua

Закиди у непублічності пан міністр рішуче відкидає — справді, куди ж більше.

Якщо взяти ще одну програму на телебаченні, то вже і працювати за основним місцем роботи не буде коли. А як слушно зауважив Кириленко в останньому інтерв’ю на каналі "24": у добі лише 24 години, роботи дві — Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань і Міністр культури, а зарплата одна.

Тому відповідати на закиди "маловідомих людей", мабуть, не варто.

Майстер перекручувань

Жарти жартами, однак саме у цьому і полягає феномен Кириленка, з яким уже цілий рік змушена жити не лише безпосередньо царина культури, а й ціла країна.

Він є неперевершеним майстром перекручування цілком правильних і необхідніх понять, тих, на яких ґрунтується система управління у демократичній державі, тих, які є тими омріяними європейськими стандартами, про які всі говорять, однак ще дужче бояться.

Так, публічність із відкритості документів і процесів ухвалення рішень перетворюється на позування перед камерами і впевнену трансляцію власної точки зору.

Взаємодія з громадськістю — замість зважати на позицію різних середовищ, уміти провадити діалог навіть у складних ситуаціях і бути готовим сприймати зворотній зв’язок виявляється вибором тієї "громадськості", спілкування з якою викликає мінімум опору і максимум схвалення.

Реформи із докорінних змін пострадянської системи — корумпованої, неефективної, недемократичної ані за типом ухвалення рішень, ані за тим, як ці рішення відповідають на виклики, які стоять перед сучасним суспільством — перетворюються на фактичне збереження цієї системи.

Міністр культури на відкритті Дружківської "галереї" роздрукованих репродукцій відомих картин.
Фото: facebook

Саме тому на відкриті листи громадськості міністр відповідає чужими руками.

На лист від "Альянсу культури" про призначення компетентного міністра — схвально-підтримчим, але підставним листом від Громадської ради, про який нічого не знали її члени.

На лист від міжнародного комітету музеїв ІКОМ щодо ситуації з Музеєм коштовностей України — низкою прес-конференцій і обурених листів від Національного музею історії.

На альтернативний варіант законопроекту про конкурсне призначення керівників закладів культури — бульварним і персоналізованим листом від "метрів" театральної справи.

Тому на телеефіри у пана міністра є час, а на зустрічі з тією частиною фахової громадськості, яка його не підтримує — ні.

За рік з активістами, яких у своїх виступах він зневажливо називає "маловідомими людьми" і "якимись менеджерами, які звикли жити на ґранти", він зустрівся один раз.

Із групою "Культура" Реанімаційного Пакету Реформ, яка здійснює зовнішню експертизу законопроектів, які намагається представити МКУ, — один раз.

Із представниками "Альянсу культури", які працюють над довготривалою стратегією розвитку культури, — жодного.

Загалом жоден із законопроектів, про які або згадував, або намагався представити міністр — про музеї, про культурну спадщину, про конкурсне призначення керівників закладів культури — не пройшов належного фахового обговорення, а всі зауваження чи коментарі чи від тієї ж РПР, чи від фахових середовищ просто ігноруються.

Жоден із законопроектів міністра Кириленка не пройшов належного фахового обговорення.
Фото: slovoidilo.ua

Така ж історія з іншими реформаторськими ініціативами — з активністю МКУ в зоні АТО, з заміною директорів частини національних музеїв, зі створенням Інституту Шевченка, або з багатостраждальною довготерміновою стратегією розвитку культури.

Довкола міністра завжди знаходяться люди, готові на беззастережний "одобрямс" ініціатив міністра, і цього виявляється достатньо для "діалогу з громадськістю".

Розділяй і володарюй

За рік Кириленкові та ввіреному йому відомству вдалося впевнено відновити головну ознаку домайданної України — розділити і суспільство, і спільноту культурних діячів та активістів на "своїх" і "чужих".

Або, користуючись словником Кириленка, — на поважних "діячів культури" і "маловідомих менеджерів". Тобто фактично відновити розподіл культури на офіційну та неофіційну.

На першу держава витрачає нехай і порівняно невеликі, але бюджетні — наші з вами — кошти, і вона або виживає, або надійно зависла десь між шароварами і "95 кварталом". Друга намагається дати собі раду самостійно, розвиваючись не завдяки, а всупереч усім обставинам.

Перша, переважно, підтакує міністрові, бо від нього безпосередньо залежить. Друга з дедалі більшим запалом наполягає на скасуванні Міністерства культури взагалі за логікою "так не доставайся же ты никому!".

І першу і другу "культури" зрозуміти можна. Жодна з них не бачила від держави, репрезентованої Мінкультом, нічого доброго. А якщо якісь надії на позитивні зрушення і з’являлись, то миттєво тонули у вирі чергових кадрових перестановок.

Відмінність між ними хіба в тому, що бюджетна царина від цієї держави залежна — і фінансово, і персонально. Друга — чітко розуміє, що вона як була невидимкою для мінкульту, так нею і лишається.

За рік В’ячеслав Кириленко відновив поділ культури на офіційну та неофіційну. Фото: prostir.museum

Жоден із проривних міністерських (та й парламентських) законопроектів чи ініціатив аж ніяк не впливає, не сприяє, а подекуди й не заважає представникам "неофіційної" сфери робити вистави чи виставки, волонтерити з культурним продуктом на сході, видавати книжки, робити освітні проекти, працювати з переселенцями, робити життя в містах і містечка хоч трохи більш осмисленим, живим, таким, що має сенс.

Але для Мінкультури всі вони не існують (тільки для податкової, коли і якщо платять податки на зарплати або гонорари).

Заслужені й почесні — існують, директори державних театрів існують, керівники освітніх закладів культури існують. А всі решта - і то не лише так звані виробники культурного продукту, а й ціле суспільство - не існують.

Так і відтворюється й досі радянська за своєю суттю вертикаль управління в культурі — не система розвитку, не підтримки, а саме управління, замкнена і спрямована виключно на задоволення власних інтересів і на самовідтворення, і - все решта.

Мильні бульбашки реформ

Кириленко — чемпіон цієї системи. Він вмило маніпулює риторикою реформ, за ширмою якої вибудовуються альянси персональних лояльностей та мильні бульбашки успішних показників.

Він волюнтаристськи з помпою відкриває, а потім без публічного пояснення закриває програми — як це було з програмою "Зброя культури", за якою фінансувались концерти у зоні АТО. Для того, аби без оцінки успішності чи просто сенсу, пообіцяти відкрити наступну — психологічної підтримки для бійців АТО.

Він анонсує пріоритети, які не лише не виконуються, а просто випаровуються з порядку денного. Як, приміром, із законом про національний культурний продукт або залученням нових джерел для фінансування культури, які були заявлені у Коаліційній угоді й про які за рік міністр не згадав ані разу.

На їхньому місці з’являються нові — приєднання до "Креативної Європи", порятунок культурної спадщини, Інститут Шевченка, фінансування кіновиробництва і конкурси для керівників.

Тоді на якийсь час Інститут Шевченка теж тихо іде під воду.

Успіхи на фронті міжнародного представлення України Кириленко зараховує собі, як, наприклад, Франкфуртський книжковий ярмарок — зроблений буквально руками і здоров’ям волонтерів.

Не завдяки, а всупереч: український стенд на Франкфурсткому книжковому ярмарку-2015.
Фото: tribuna.pl.ua

Законопроект про культурну спадщину анонсовано навесні, після чого він теж тихенько зникає, аж поки раптом не вигулькує у жовтні цього року, з повним ігноруванням напрацювань фахових групи, які, зокрема, працювали разом із групою РПР-Культура.

З талантом мага Кириленко дістає з рукава підписання "Креативної Європи", про яку ще рік тому він нічого й не знав, через що цей процес затягнувся майже на довгі місяці.

Тільки він забуває сказати, що реальні успіхи України у цій великій і дуже конкурентній програмі Євросоюзу багато в чому залежать від Національного бюро — структури не керівної, але підтримчої та освітньої.

І саме тому міністру не цікавої.

19 листопада В'ячеслав Кириленко та комісар ЄС Тібор Наврачич підписали Угоду між Урядом України та Європейською Комісією про участь України у програмі ЄС "Креативна Європа". Фото: mincult.kmu.gov.ua

Утім, найцікавіша історія з Довгостроковою стратегією розвитку культури. Цей документ, в якому мало би йтися про серйозні реформи, документ, який мав би запропонувати суспільству бачення нового суспільного договору з новою роллю культури у ньому, так і залишився декларативним.

Він оперує поняттями на кшталт "унікальності української національної ідентичності" та "створення умов для стабільного і мирного існування", говорить про демократичність і прозорість процедур і планує підтримувати нові форми творчого самовираження.

Дивує не лише те, що для прозорості Міністерству культури потрібно ухвалення стратегії, а те, що гіпотетично нові суспільні стосунки ніяк не проговорені із самим суспільством.

Чи не тому, що насправді їх у цьому документі немає? Чи тому, що він знову закріплює статус-кво управління галуззю, який існує вже майже 25 років?

Чи тому, що керівництво МКУ від самого початку своєї каденції дуже чітко знало, що йому від цієї стратегії треба — про це неодноразово й щиро говорили заступники міністра, — а тому всі ці публічні процедури обговорень і аналізу були лише зайвою витратою часу.

До речі, про час Кириленко завжди говорить багато. Часу в нього немає. Від нього вимагають дій і реформ. У нього є вікно можливостей.

Серед міністрів культури України В'ячеслав Кириленко — рекордсмен за кількістю критики з боку громадськості. Фото: telegraf.com.ua

Минув рік — і, попри економію часу на громадських обговореннях і фаховому аналізі, на діалозі та спробах знайти спільну мову з культурними активістами та діячами, реформ все одно немає.

Найбільшим підсумком цього року Кириленка має бути рекордна кількість конфліктів і критики, яка залишилась без відповіді і без розв’язання. А відповідно — величезна недовіра не лише до Кириленка, бо це було б не так страшно, а й до Міністерства культури і держави загалом.

Відтепер будь-які найправильніші, найпрогресивніші пропозиції, що їх зможе генерувати Мінкультури, муситимуть пройти всі дантові кола пекла перед тим, як громадськість зможе повірити, що за ними, як мінімум, немає ніякої маніпуляції.

Саме довіра була найціннішим здобутком Майдану. Довіра людей одне до одного і початок довіри громадян до державних інституцій, які створені для того, аби служити країні, а не використовувати її. Довіра крихка і два роки по Майдану керівництво держави успішно втратило її.

Але, можливо, саме в культурі не втратити, а почати розбудовувати цю довіру було найпростіше. Тут не треба було саджати великих корупціонерів, змінювати прокурорів чи наповнювати порожній бюджет. Але саме тут можна було показати, що прозорі й чесні процедури і правила існують, і саме вони — повільно, але надійно — змінюють систему.

Утім, здається це вікно можливостей уже закрилося. Чи не означає це, що час закрити його і для чинного Міністра культури, а тоді — нарешті припинити мислити вікнами можливостей.

powered by lun.ua