Про ціну життя, і як "заграница нам поможет"
"Немає нічого важливішого за життя людини".
Попрошу вас на час читання пам'ятати цю одну просту аксіому.
Для мене вона все життя була беззаперечною істиною, і її розуміння загострилося після початку війни на Сході.
Звісно, що ви зможете додати про свободу і про волю, і я погоджусь, але моя розповідь стосується суто медичної теми, теми врятування життів наших воїнів.
Я довго не наважувалась на цей матеріал. Але мій досвід набрав достатньо знань, які, можливо, допоможуть не одній людині – тож прийшов час поділитись ним.
І якщо це врятує хоч одне життя, то вся критика і обурення, що їх може викликати наша історія, будуть марні.
Отже, нас четверо друзів:
Я – переселенка з Криму, 20 років пропрацювала у банку і одним з життєвих кредо для мене була боротьба з корупцією і шахрайством, але це зовсім інша історія;
Оксана – успішний менеджер у минулому, і молода матуся на момент початку Майдану;
Оля – успішний журналіст у сфері розважальних програм на телебаченні;
Іванка – успішний психолог.
Кожна з нас в міру своїх можливостей допомагали пораненим, познайомились через сумні обставини, після смерті одного з хлопців, і вже рік, як ми разом волонтеримо в Київському військовому шпиталі.
Зійшлися основні життєві принципи і погляди на волонтерство – тому те, про що я напишу, це спільні спостереження і висновки.
Ми не збираємо кошти на власні рахунки, а намагаємось допомагати власним коштом та наших друзів і знаходити можливості допомоги для найважчих пацієнтів.
Таких, як ми, багато. Можливо, наш внесок не великий – та тут не про нас, а про можливості допомоги. За цей рік багато чого побачили, і про це можемо написати не одну історію.
Отже, викладаю тут узагальнену інформацію і висновки. Користуйтесь усі, кому це потрібно.
Декілька очевидних фактів:
1. Військовий шпиталь виявився неготовим до надання допомоги такій кількості поранених і з такими травмами. Причини не аналізуємо – просто констатуємо, бо це факт.
2. Лікарі у шпиталі не беруть взятки від родичів поранених і намагаються допомагати за рахунок медикаментів і розхідників, якими їх забезпечує частково держава, частково волонтерські ініціативи, і в якійсь частині самі родичі й друзі пацієнтів.
3. Серед лікарів є гарні фахівці, і більшість керівництва шпиталю ставляться з відповідальністю до організації процесу лікування, йдуть на зустріч у нестандартних питаннях. Це добра новина.
4. Волонтери і благодійні організації роблять багато, і без їхньої допомоги рівень лікування і результати були б плачевні. Тут лікарі й волонтери працюють у зв'язці – і це теж добре.
На цьому гарні новини скінчились. Перейду до проблемних місць.
На жаль, нам довелось стикнутись і з безвідповідальністю, і з халатністю, непрофесійною і неетичною поведінкою.
Як наслідки, ми мали сумний досвід, у результаті якого спостерігались такі випадки, як:
– смерть пораненого;
– виявлення закордонними медиками в рані пораненого медичного тампона розміром з кулак, який гнив там невідомо скільки;
– відправлення додому пораненого, у якого перебиті кістки в руці без будь якої фіксації, а коли хлопець потрапив в закордонну клініку – шок тамтешніх лікарів;
– пропонування високої ампутації ноги у випадку, коли є можливість поставити імплантат і зберегти кінцівку (така операція була зроблена за кордоном);
– умисне невизнання лікарем факту відсутності можливості надання кваліфікованої допомоги в Україні і затягування оформлення документів для відправлення пацієнта за кордон.
На жаль, наші мужні воїни, котрі дивились в очі смерті не раз і, здавалось, не мають чогось боятись – не наважуються оприлюднити ці факти і вказати на винних через те, що знаходяться в залежності від тих, хто їх лікував. В залежності від того, як їм оформлять документи військово-лікарської комісії, як віднесуться в Міністерстві оборони до виносу "сміття з хати".
Вони бояться цієї системи. Тому поки що мовчать. Тож і я не маю права конкретизувати деталі.
Але отриманий досвід довів нам, що через відсутність необхідної професійної підготовки, недостатність фінансування, небездоганне законодавство, а інколи просто внаслідок халатності – у деяких складних випадках допомогти пораненим не можуть.
Слава Богу, це визнала й держава, і завдяки дипломатичним зусиллям багато хлопців змогли виїхати на безкоштовне лікування в країни ЄС за рахунок приймаючої сторони. Стали підключатися волонтерські організації – і поїхали наші бійці в різні країни Європи на реабілітацію. Наразі узгоджується програма реабілітації наших військових за програмою НАТО.
Окрім цього, для військових, які втратили на війні кінцівки, держава створила чудову, на мій погляд, програму фінансової допомоги. Тобто державою фінансується в повному обсязі протезування бійців, як в Україні, так і за кордоном.
При цьому є один важливий факт: протези ніг в Україні роблять і обслуговують на європейському рівні, а от протезування рук краще робити за кордоном, тому що воно більш складне, через це вартісне, і в нас поки що не налагоджено на достатньому рівні. Але в обох випадках держава забезпечує оплату у повному обсязі.
Ніби все добре. Але... Усе це стосується не дуже коштовної допомоги.
Після того, як нам довелось стикнутись з деякими більш важкими випадками, стало зрозуміло, що коли справа стосується найбільш дорогих видів медичної допомоги, особливо, коли її можна отримати виключно за кордоном, постає питання – де брати гроші?
Це стосується, як правило:
– операцій по ендопротезуванню (коли замість втраченої кістки/суглоба імплантується штучний замінник, або робиться трансплантація кістки);
– операцій і реабілітації по відновленню втрачених функцій внаслідок важких поранень голови;
– операцій по відновленню функцій внутрішніх органів при складних пошкодженнях, у тому числі шляхом трансплантацій.
Ціна за проведення такого лікування за кордоном стартує від 95.000 євро, середня може складати від 125.000 до 250.000 євро, мені довелось бачити навіть рахунок на 545.000 доларів США.
Щодо ендопротезування ситуація взагалі парадоксальна.
Наприклад, є боєць з ампутованою ногою. Він має допомогу від держави, не платить ні копійки власних коштів, отримує функціональний протез, його вчать ходити, забезпечують сервісним обслуговуванням – і через кілька місяців після поранення він уже в змозі самостійно пересуватись і повернутись до звичайного, хоч і з деякими обмеженнями, життя.
А коли боєць отримав поранення, внаслідок якого у нього розтрощено коліно/або стегновий суглоб, втрачена частка кістки, але ногу збережено – тоді йому пропонують лікування за кордоном за космічні суми грошей, які потрібно зібрати самостійно, або за допомогою волонтерів чи благодійних організацій.
Одного разу я почула від пораненого:
– Краще нехай мені відріжуть ногу, бо тут хоч є допомога, а на ендопротезування мені ніколи стільки грошей не зібрати.
Нас обурювала така несправедливість. Так, у критичних випадках необхідні суми збирали, тут велику допомогу надають благодійні організації, активне розповсюдження закликів про допомогу через ЗМІ, соціальні мережі.
Але ж, якщо подивитись на це уважніше, то насправді наші люди, прості українці – окрім того, що платять податки в казну держави, ще й перераховують свої кошти на допомогу, і немалі кошти.
Виходить якесь подвійне, щоправда добровільне, оподаткування народу.
При цьому є ще така цікава деталь: благодійні організації при зборі коштів через свої рахунки, можуть залишати у себе від 10% до 20% на забезпечення своєї діяльності.
Конкретний приклад:
При акумуляції на рахунку фонду еквіваленту 120.000 доларів США і утриманні з них 15%, благодійний фонд зі штатом в 5 працівників отримає собі на утримання кошти в розмірі 450.000 гривень. Це від одного пацієнта. Десь за місяць роботи.
При всій повазі до тієї допомоги, яку надають благодійні фонди, і вона буває деколи вельми потрібна і своєчасна, але.... Не треба забувати що ці гроші, окрім податків, платять прості люди.
Ми розуміли, що це не правильно. І почали шукати вихід саме для таких складних випадків. І ми його знайшли. Виявилось, що є шлях допомоги таким пораненим – а саме, для тих видів медичної допомоги, яку неможливо надати в Україні.
І цей шлях пропонує саме держава.
Існує спеціальна програма для хворих, яким потрібне лікування за кордоном. Зазвичай нею користуються онкохворі дітки й люди у випадках трансплантацій органів – але, як виявилось, ця програма Міністерства охорони здоров'я отримала право розповсюдження і на військових, постраждалих в зоні проведення АТО.
Тобто лікування таких хворих за кордоном відбувається за рахунок коштів держбюджету України.
Є перелік документів, які потрібно зібрати родині бійця. Основні з них – це рахунок з закордонної клініки і рішення спеціалістів МОЗу щодо доцільності лікування за кордоном.
Є різні нюанси, у залежності від ситуації, але особисто для мене було приємним відкриттям відчути те, з якими розумінням, делікатністю, і щирим співчуттям працівники МОЗу допомагають їх вирішувати.
Це один із тих моментів, про які чомусь не популярно нині писати. Однак для мене це ідеальна демонстрація того, як держслужбовці в прямому сенсі служать своєму народу.
Програма не ідеальна, через бюрократичні перепони термін очікування може тривати й пару місяців.
Але вона існує! І вже двох військовослужбовців відправлено на лікування за цією держпрограмою.
Ще один важливий нюанс, про який маю попередити: МОЗ дуже щільно перевіряє репутацію клінік, які планують надавати медичні послуги. Тому будь-які схеми, афери і шахрайські маніпуляції з фірмами-"прокладками" не пройдуть.
Також завдяки зусиллям МОЗу і дипломатичним досягненням – суми до оплати, що пропонуються, деколи вдається навіть знизити. Через що "волонтерів", що вміють заробляти на посередницьких послугах, прошу не турбуватись і не втрачати час.
А от волонтерів і лікарів військових шпиталів, у яких під опікою є пацієнти з пораненнями, потребуючими лікування за кордоном і яким неможливо допомогти в державних закладах України – запрошую до вивчення норм держпрограми. І пропоную не зволікати з формуванням пакетів документів і заяв на лікування.
Я усвідомлюю відповідальність за викладену мною інформацію і готова ділитися деталями з усіма зацікавленими особами. Відкрита для спілкування і допомоги.
Наталія Лютікова, спеціально для УП.Життя