Солдати повертаються додому. Хто саме з нас є травмованим – ми чи вони

У попередній колонці говорилося про те, які проблеми можуть переживати сім'ї колишніх воїнів АТО.

Чому їхнім дружинам так важко їх зрозуміти, чому не знають, що з ними робити?

Але, щоб знати, що з усім цим робити, треба спершу зрозуміти, що ж все-таки діється – як з нашими воїнами, так і з нами самими.

Про ПТСР і не тільки

Абревіатуру "ПТСР" вивчили вже, здається, усі. Або якщо й не вивчили, то принаймні десь її чули.

І це добре.

Погано тільки, що не завжди, насправді, ми можемо говорити саме про ПТСР. Бо цей – посттравматичний стресовий розлад – на то й ПТСР, що настає він після травми.

Після – а не тоді, коли вона ще триває.

Тобто не раніше, як за місяць після того, як травматична подія завершилася.

Тому ПТСР ніколи не виникає на фронті – тільки в мирних умовах далекого тилу. Та й то за умови, що боєць вже зрозумів, що він – удома.

В усіх же інших випадках мова йде все ще про гострий стресовий розлад (ГСР), а не посттравматичний (ПТСР).

Солдат ще на війні. Його спершу повернути додому треба – а вже потім ПТСР в нього шукати. Він ще там, а не тут... І все ще переживає те, що переживав би кожен з нас, якби дійсно зіткнувся з такою ж реальною загрозою для свого життя, з якою довелося зустрітися йому.

Як вижити в стресовій ситуації?

Перші наші реакції на загрозу власному життю практично завжди носять інстинктивний характер. І проявляються вони ще до того, як ми усвідомлюємо, що сталося і що варто робити.

Цих реакцій, за великим рахунком, всього три:

– реакція боротьби;

– реакція втечі;

– і реакція завмирання.

І як саме кожен з нас відреагує у подібній загрозливій ситуації, ми не знаємо. Може, навіть заціпеніє тоді, коли комусь дійсно потрібна його допомога...

Це від "нас, свідомих" не дуже залежить – лише від наших інстинктів і досвіду наших предків. Адже за такі реакції відповідають глибинні, несвідомі структури нашого мозку – так званий рептильний мозок. Саме він реагує на небезпеку ще до того, як ми встигнемо зрозуміти, що сталося. І кожна з цих реакцій, яку він нам пропонує – боротьба, втеча, завмирання – по-своєму потрібні.

Для прикладу, реакція завмирання (коли у випадку небезпеки людина ціпеніє й блідне) конче необхідна тоді, коли виникає загроза поранення чи втрати кінцівки. Людина блідне тому, що кров відливає від периферії – що й зводить до мінімуму можливу крововтрату.

Однак є й проблема. Через певні причини цей наш рептильний мозок іноді може плутати, коли і яка саме потрібна реакція, – що й може призводити до фатальних наслідків.

Наприклад, людина може дійсно страждати від кровотечі, а організм все-одно "увімкне" реакцію боротьби або втечі. Через що, навпаки, кров ще більше приплине до м'язів. Зупинити її тоді вже ніяким джгутом не вдасться.

Це, до речі, пояснює, чому ми часто бліднемо і лякаємося вигляду крові – точнісінько такий самий механізм. А ну, раптом це ми поранені і ще просто не відчули цього? А тому швидко треба зупинити можливу втрату крові – злякатися і збліднути.

Так само, як пояснює й те, чому загроза смерті від втрати крові у разі поранення – більша для бувалих солдатів, які давно вже розучилися блідніти.

Від стресу до пост-стресового розладу?

Однак стадія інстинктивних реакцій – лише перша і зазвичай нетривка.

Звичайно, може бути й так, що людина "застрягне" на цій першій стадії, особливо тоді, коли мова йде про реальні бойові умови. В бойових умовах інстинктивні реакції можуть розтягуватися на довше – години й навіть дні.

Однак якщо це одноразова подія, яка вже не повторюється, – то зазвичай вже за кілька секунд, максимум 10-15 хвилин, настає стадія психоемоційного шоку/гіпермобілізації.

Вона характеризується мобілізацією всіх ресурсів організму:

– фізичні сили людини зростають у рази;

– а вся увага і всі дії спрямовуються на те, щоб не тільки врятуватися самому, але й врятувати своїх близьких чи рідних.

Ця друга стадія (знову ж, за умови, що все відбувається у відносно мирній обстановці) – зазвичай триває кілька годин. Під час її перебігу можлива як поява панічних реакцій, відчаю та розпачу, так і навпаки – таке відчуття відповідальності та обов'язку, що тільки посилює людину.

Після цього настає стадія виснаження, що триває (у сумі разом з попередніми двома стадіями) до 72 годин після події. Для цієї стадії характерним стає поступове усвідомлення трагічності того, що сталося.

Ці перших три стадії, загальною тривалістю три доби – зазвичай і називають травматичним стресом.

Після чого настає поступове, в середньому до місяця часу, або й довше, відновлення сил організму – четверта стадія у проживанні стрессу. Її, в свою чергу, називають Гострим стресовим розладом (ГСР).

Він може закінчитися або повним одужанням, або розвитком вже посттравматичного стресового розладу (ПТСР), з якого ми й почали.

Бойова травма чи ресурс?

Така загальна картина перебігу наших реакцій на стрес, пов'язаний із загрозою для нашого життя. От тільки вірно все це для мирних умов – наприклад, у випадку стихійних лих.

Але не дуже вірно для бойових умов.

Чекати, поки пройде 72 години, щоб людина вчасно пройшла через перших три стадії проживання стресу, сепаратисти не будуть. Та й далі спокою теж не дадуть.

І це погано: на фронті ти дуже часто мусиш відновлюватися тоді, коли бойові дії усе ще тривають, або й навіть ще більше загострюються. Мусиш все ще проживати щось старе – але разом із тим встигати реагувати й на нове.

Однак є й добра новина: до бойового стресу, на відміну від стресу, що настає внаслідок дії природних факторів, можна підготуватися наперед.

І хороший воїн – це той, що успішно пройшов бойову підготовку, або вже має досвід реальних боїв, здатний до певної міри "проскакувати" стадію інстинктивних реакцій.

А якщо й реагуватиме інстинктивно – то реакцією боротьби, але не втечі чи заціпеніння. Тому легше, без суттєвих втрат для свого психічного здоров'я, проходить через усі можливі виклики.

Крім того, постійна небезпека формує у воїнів саме той тип поведінки, який легше допомагає вижити. Наприклад – вчить довіряти лише перевіреним людям. До їхнього числа перш за все потрапляють бойові товариші, потім – безпосередні командири та волонтери.

Дружин, самі розумієте, в цьому списку немає. Тому нерідко після повернення жінкам доводиться завойовувати довіру своїх чоловіків заново.

Немає в ньому і психолога чи лікаря-реабілітолога – тому з власної ініціативи за допомогою до них бійці звертаються здебільшого рідко. Швидше за чиєюсь рекомендацію, переважно одного з тих перевірених людей, яким вони вже довіряють.

Крім того, на війні боєць отримує ще масу корисних здібностей, здобувати які ми у мирному житті давно вже розучилися:

– вміння відрізняти брехню від правди,

– вміння не боятися найстрашнішого,

– здатність миттєво реагувати на загрозу і не губитися в найскрутніших ситуаціях,

– загострене відчуття справедливості,

– вміння не боятися висловлювати свою повагу до іншої людини, тощо.

Отже, дуже часто зрозуміти, хто саме з нас є травмованим – ми чи вони, – справді не уявляється можливим.

Тому що нерідко буває й так, що ми в них можемо навчитися більшому, ніж вони у нас. Навіть якщо хтось й вважає їх вбивцями (а є серед нас і такі)…

Ігор Лубківський, психолог, член Української спілки психотерапевтів, голова ГО "Асоціація психологів України "Разом заради майбутнього", спеціально для УП.Життя