Інструкції для байдужих, або Як ми шукали батька

5035
21 червня 2016

Кілька днів тому ми дві доби шукали в Києві батька дружини, мого тестя.

82 роки, перенесений інсульт, відмова від медикаментів, які призначив лікар, і водночас – дитяча довірливість до махінаторів, які пропонують "чудо-ліки" – ну й таке інше. Тим, кому доводилося доглядати літніх людей з виразними ознаками прогресуючої деменції, багато пояснювати не треба.

Заяву в поліцію зробили відразу, як батько ввечері не повернувся додому.

Десятки дзвінків та візитів до лікарень, моргів, вокзалів, станцій метро – робили, все що могли, щоб його знайти.

Впевнений, що такий масований пошук обов'язково дав би результат: бо нам допомагали безліч небайдужих людей. Наша родина висловлює щиру вдячність всім, хто допомагав у пошуках: розповсюджували наше оголошення через соцмережі (майже тисячу репостів), друкували та розвішували містом та на платформах електричок. Дякуємо, люди: ви – справжні.

На щастя, через дві доби після зникнення батько сам повернувся додому.

Але ця історія поставила багато запитань до того, що у нас відбувається зі зниклими людьми.

Подробиці, які ми дізналися, коли батько прийшов до тями і розповів, що сталося, просто шокують. І це – не вигадки літньої не зовсім здорової людини: ми перевірили інформацію, говорили з поліцією та лікарями – все підтвердилося.

Батько пішов з дому в минулу п'ятницю. Як він сам сказав: "Сплатив комуналку та вирішив себе побалувати прогулянкою до ботанічного саду". Побалував...

Отож, вранці 17 червня батько опинився у ботсаду на Печерську. Вочевидь, там йому стало зле, він втратив орієнтування і приліг відпочити на травичці. Як зараз видається, "відпочивав" він там дві ночі: з 17 на 18 та з 18 на 19.

Де і як ночував – не розповідає. Судячи зі стану одягу – просто неба.

Те, що ніхто не допоміг явно дезорієнтованій літній людині, мене не дивує. Соціальні психологи давно знають про колективну безвідповідальність: ніхто не допоможе, якщо навкруги багато людей – кожен думає, що допомогу надасть хтось інший.

Що ми пережили за ці дві доби, краще не розповідати.

Нарешті у неділю близько восьмої ранку батька у ботсаду на Печерську знайшов наряд поліції.

І от тут починаються дивні речі.

На момент, коли батька знайшли, в поліції вже більше доби була зареєстрована наша заява про зникнення. Документи (паспорт, картка киянина) – при ньому. Патруль ці документи бачив, бо зафіксував, коли передавав на "швидку" 12 лікарні.

Питання: чи знав патруль, що людина, яку вони знайшли, перебуває у розшуку?

Якщо не знав – чому? Не перевіряє базу зниклих? Не передбачено інструкцією?

А якщо знав, що зареєстрована заява про зникнення – то чому не повідомив відразу рідних? Знов-таки: не передбачено інструкцією?

І питання до лікарні: чому дуже літня людина, вкрай втомлена, явно нездорова, була вимушена самостійно добиратися до дому на метро?

У нього ж при собі паспорт з реальною київською реєстрацією. Чому ж не подзвонили до рідних?

Не вмієте знайти телефон за адресою в паспорті? То навчіться.

Ми б негайно приїхали до лікарні та забрали батька. Але ні: літня людина у дуже непевному стані має власним ходом по спеці (а пересуватися йому важко) їхати додому.

Так, нам треба було покласти до кишень батька картки з номерами телефонів рідних: ми це вже зробили. Але в коментарях у Facebook я прочитав немало шокуючих історій про те, як поліція та лікарі не дзвонили рідним, хоча у знайденої людині були і контакти рідних, і мобільний телефон.

Це щастя, що батько прийшов до тями та згадав дорогу: ми його знайшли в 200 метрах від нашого будинку. А якщо б йому знову стало зле, що було цілком можливо з огляду на спеку?

І ще одне. Щойно батько знайшовся, ми негайно подзвонили в поліцію, щоб повідомити про це.

Реакція була, м'яко кажучи, дивна: "Прийдіть до управління та напишіть заяву".

Ну, ок. Мені зайти до районного управління нескладно: це поруч зі школою, де я працюю.

Але питання до поліціянтів: а звідки ви знаєте, що людина дійсно знайшлася? Тільки зі слів заявника? Добре, я заявник добросовісний – і повідомлю те, що є насправді. А якщо ні? Чому б не заїхати за адресою, де ви приймали заяву, та впевнитися, що людина таки знайшлася? Заодно і заяву б прийняли про припинення розшуку. Чи я помиляюся?

Висновок.

Щось не все гаразд з комунікаціями в київській поліції та лікарнях. Я не мав часу дізнаватися, які саме інструкції існують у поліції стосовно розшуку зниклих людей. Можливо, інструкція патрулю прямо зобов'язує відразу сповіщати рідних. Якщо так – питання до патрульних. А якщо такої інструкції немає – негайно треба її зробити.

Бо наші літні родичі зникають і зникатимуть з дому регулярно й надалі: з цим нічого не поробиш.

У соцмережах під нашими оголошеннями про розшук ми прочитали безліч схожих історій про зникнення рідних та їх пошуки. І невимовно вразила кількість історій про те, як байдужо ставляться до наших стареньких ті, хто має їм допомагати.

Так, треба бути готовим до таких ситуацій у родині: бо втримати вдома літню людину, яка подекуди втрачає орієнтування, ми все одно не зможемо. І хоча батько відмовляється мати мобільний телефон – змусимо, щоб носив з собою, якщо кудись йде. Можливо – GPS-маячок.

Ну й, для особливо неадаптованих поліцейських та лікарів, які не можуть дізнатися телефон за адресою, вже поклав батькові до кишень картки з координатами рідних.

Свої висновки в родині ми вже зробили.

Тепер треба, щоб висновки зробили ті, хто на наші податки забезпечує безпеку та здоров'я суспільства. Зробите?

Сергій Горбачов, директор СШ №148 м. Києва

powered by lun.ua