Ми виросли

690
24 серпня 2016

В Києві святкували. Звучали Марія Бурмака і "Мертвий півень". 18 жовтня 1990 року.

Революція на граніті завершилася, покоління тодішніх студентів не допустило підписання нового союзного договору і ще низки недолугих рішень з боку влади. Для України почалася нова сторінка історії, і вирішувати більше радянська влада просто не мала права.

Хоча ще не один рік нахабно до цього права апелювала.

Наступного дня того ж року я з'явилася на світ. Моя мати видно підгадала з датою. За ці короткі місяці формального Союзу, мені вдалося з молоком всмоктати глибоку неприязнь до усього, що звалося "радянським". Не стільки до набору пропагандистських кліше – скільки до способу мислити і жити.

Бути радянською людиною – це означало не нести відповідальності за свої вчинки.

Чекати подачок "зверху".

Для мого покоління чи принаймні його частини – це не просто 25 років незалежної України. Історія держави, яка ставить протягом цих років собі запитання і намагається шукати відповідь – це й наші персональні запитання теж.

Письменник Тарас Прохасько говорить, що пам'ять дійсно набуває значення, коли вона стає персональною. Тоді історична подія має власний колір, емоцію, зафарбовуються білі плями.

Коли нам, дітям Незалежності було 10-11 років, то розпочалася акція "Україна без Кучми" – серйозний маячок, що король голий, і державність України все ще вважають недолугим проектом групки людей, себто його варто звернути, "поки не пізно", як думали "радянські управителі".

...Пригадую, як моїй бабусі агітатори від Кучми намагалися подарувати троянди і коробку цукерок. Вони просто ходили вздовж Хрещатика і купували потенційних виборців. Маленьку мене це зачепило. Невже моя земля коштує коробку цукерок?

2001 рік важливий своєю невідповідністю простим людським цінностям – правді й брехні, свободі й неволі, руху й духовного паралічу. Як? Чому б'ють людей, чому є незадоволені таким порядком?

Хочу нагадати, що саме тоді проявився як негатив із небуття – "Беркут". Той самий, який буде стояти із кам'яними мінами коло Адміністрації президента у 2004-му і стріляти в нас на Майдані 2013-2014. Нічого не забуто, як то кажуть.

Ми підросли. Стався 2004 рік.

Ми підлітки, і попри часті оцінки штибу "що ви там могли розуміти" з боку старшого покоління – могли! За енергетичною взаємодією із батьками, людина в 14 років стає повністю незалежною, а значить – дорослою. Інша справа, що в нашому суспільстві люблять довго няньчити "дітей".

Тодішній рік став вибухом не тому, що мав перемогти Віктор Ющенко, а тому що ми отримали шанс відкрити собі двері. Егоїстичне бажання жити в своїй країні у відповідності до першочергової програми – мислити і обирати свій шлях вільно.

Фактично для покоління 90-х саме у 2004 році низка речей сталася вперше: дехто став спілкуватися українською мовою, назавжди змінивши коло спілкування, музику, книги і кіно, спосіб мислення; дехто вперше відчув небезпеку і загрозу смерті. Первинне і таке важливе для дорослої людини усвідомлення.

Можливо, частина молодих людей тоді реально відчуло можливість смерті за ідею. Принаймні, тоді так здавалося.

Діти перестали бути дітьми. І двері, попри економічну і політичну кризу, яка послідувала слідом за Помаранчевою революцією, для нас таки відкрились.

 

Пригадую, як вчергове втікаючи з уроків, ми з друзями мріяли, як про "нашу революцію" будуть писати у підручниках з історії. І ми це застали в старших класах своїх шкіл. Стали свідками того, як пишеться історія і як вона з часом фільтрується.

Колись покоління майбутньої польської нової еліти теж було вигідно не помічати старій владі, допоки ріка із назвою Солідарність" не вийшла з берегів. Ігнорувати це було складно. Польща змінилася назавжди. Так само вигідно було й українським "обранцям".

А наше покоління зростало.

Завершило школу. Потрапило на перші роки незалежного зовнішнього оцінювання – а значить, відносно без корупції вступило в університети.

Тоді багато моїх однолітків казали: "Або я вступаю без грошей на бюджет, або йду працювати і вступаю наступний рік". Для великої частини молоді це стало принциповим питанням. Не через героїзм – а через бажання нової парадигми і відчуття власної поваги. Не платити старій системі хабарів!

Роки відносної тиші із тимчасовими спалахами непокори – Табачник, українська мова й голодування під Українським домом, тощо.

Ми – покоління, для якого кордони не мали великого значення від народження, тому ми могли знайти спільну мову з "отим хлопцем з Донецька" чи "тією львів'янкою". Могли – бо нам не було, що ділити між собою.

Попри мову чи регіональні відмінності, наше покоління мало прямий інтерес – мати вільну державу, в якій комфортно буде жити.

 

Революція Гідності у 2013-2014 – це був наш час. Якщо так взагалі можна говорити про події, в яких загинули люди...

Ця осінь-зима були вибором – хто я для цієї країни, і чим ця країна є для мене?

Наше покоління в більшості своїй розпочало майдани у своїх містах і містечках, частина стала згодом засновниками волонтерських рухів. Для нас мова йшла про ціннісне більше, оскільки воно невід'ємно пов'язане із дуже конкретним рівнем нашого життя.

На Майдані якось гостро стало зрозуміло, що ми – виросли. Ми можемо брати відповідальність за себе і за того хлопця.

Пригадую, як з десяток друзів і знайомих описували одне й те саме відчуття – усвідомлення реальності та творення історії. Ми писали власні сторінки, як могли і вміли.

 

На львівському Євромайдані, який ми розпочали першочергово, одна з наших колег тримала плакат : "Нам не потрібна Європа, ми вже в ній". Це стовідсотково позначало голос нашого покоління.

Багато хто з нас знає мови, мандрує, і кордони для нас скоріше умовні орієнтири, що старий світ трощиться рік за роком. Пригадую як Мирослав Маринович, Владика Борис Гудзяк, Ярослав Грицак зверталися до нас із вірою, що ми – не злякаємось, і що тепер наш голос має бути чутно.

Для багатьох із нас Революція Гідності стала, знову ж таки, дуже персональною революцією. Коли наші мрії настав час втілювати – у суспільстві, де все ще правлять "голі королі".

Ті самі, що продавали цю країну за цукерку.

 

Коли розпочалася війна на Сході, то я навіть не стану називати цифру, яка кількість нашого покоління пішли воювати.

І питання не стояло "не йти". Бо вибір зроблено було набагато раніше.

Цю 25-ту річницю ми трохи заслужили. І не лише ініціативами і відчайдушними спробами йти у владу, творити культуру, європейське волонтерство і відкриті стосунки в нашому суспільстві – а й кров'ю в тому числі.

А ще – загиблими друзями, загорнутими в українські прапори хлопцями і дівчатами під готелем "Козацький" взимку-2014, проникливим поглядом Сергія Нігояна.

І головним питанням: "А як же далі?"

 

В цей 25-й день народження мені не хочеться говорити про втрати.

Нехай після всіх цих подій ми приймемо виклик жити і працювати у власній країні вільно.

Усе ще – виклик...

Катерина Гладка, спеціально для УП.Життя



powered by lun.ua