Насиджене місце "корінного києвлянина"
Чорна коробка нового муніціпального театру на Андріївському сколихнула рівень соціального гнильця, про яке я вже майже почала забувати.
По-перше, бо далеко сиджу та масштаби споглядання українського соціального ландшафта у мене переважно телескопічні.
По-друге, мені абсолютно підфортунило називати друзями чи співробітниками широчезне коло дуже різноманітних людей, за походженнями та пересуваннями яких можна вивчати земну географію.
Але Facebook має цю приховану функцію повертати тебе обличчям до того "реального", що десь таки існує на периферії твоєї сенсорної та когнітивної системи. Вчора усе це булькання з приводу нової будівлі театру таки виплеснуло в стрічку мені шматок оцієї гнилуватої самозакоханості, а саме – якісь перепости зі сторінки "Клубу корєнного києвлянина".
Кінець 2016 року. 21 століття. Клуб, бл*ть, корінного києвлянина. Що це за соціальний прошарок такий? Селянин без документів? Раб на цукровій плантації, закорінений в грунт, в поле, в той тростник, який він обробляє?
З якої світоглядної ієрархії ця вища цінність, бути "корінним"?
Очевидно, я це претензійне вихваляння "закоріненістю" споглядаю з абсолютно іншої системи координат, в якій часом циркулюють діаметрально протилежні цінності. Американці цінують мобільність та дієвість.
Це країна, де середньостатистичний працівник щонайменш чотири рази за життя змінює місце проживання.
Країна, де вважається майже соромом вчасно не відірватися від батьків і, наприклад, не поїхати навчатися в коледж у інший штат, тобто подалі від свого усталеного кола спілкування та знайомого ландшафту.
Коледж – час на дослідження життя та карколомні вчинки. Знаю низку людей, що походячи зі східного узбережжя, скажімо Нью-Йорку, спеціально поїхали навчатися на західне, до Лос-Анджелесу. Чи навпаки. Просто щоб побачити, як живеться в іншому далекому місці, з іншою інфраструктурою, іншою демографією та іншою логістикою.
США – це країна, де дуже популярне поняття "gap year", рік між закінченням школи та вступом до університету, який витрачається на подорожування світом, часто підробляючи на якихось малокфаліфікованих роботах.
Маю подругу із заможної нью-йоркської родини, яка в свій gap year працювала офіціанткою в якійсь паризькій забігайлівці та таким чином вивчила мову та влаштувала собі такий життєвий тест: чи можеш ти бути незалежним суб'єктом, виживаючи своїм власним коштом, без спонсорства батьків? Зараз вона живе в Новому Орлеані. Просто тому, що їй там подобається. А може тому, що там досі відчутна присутність французької культури.
Багато хто в свій gap year долучається до волонтерських проектів та їде викладати в школах яких-небудь африканських країн чи розвозити питну воду в поселення амазонських лісів, чи вивчати традиційні техніки ткацтва в Пакістані.
США – це країна "commuting", тобто "доїжджання до роботи".
Родина головного куратора в моєму музеї живе в Філадельфії, але його дружина їздить до Балтимору на роботу. Два рази на тиждень вона викладає в балтиморському університеті. Дві години в одну сторону, дві в зворотну. Він, до речі, з Аргентини. Вона – з Венесуели.
Ще одна кураторка має чоловіка, що працює в Техасі. Два тижні в Техасі, тиждень в Філадельфії – позмінне чергування, як на заводі. Він працює в IBM, чий головний офіс знаходиться в техаському Остіні. Вона з Нью-Йорка. Він – з півдня Великобританії.
Ще одна кураторка з півночі Пенсільванії. Навчалася та жила при цьому в Іспанії, Великобританії та Індії (не на Гоа жила, а у великому мегаполісі, вивчивши при цьому хінді).
Ніхто з цих людей не збирається осідати – поки ти молодий та дієвий, ти шукаєш найкращих можливостей для професійного зросту. Осідають на пенсії, коли стає важко рухатися.
В прийомі на роботу в графі бенефітів завжди є пункт "relocation budget" – фінансова допомога щодо переїзду. Один з найжвавіших бізнесів у країні – сервіс по винайманню вантажівок для перевезення свого барахла. Man with a van теж непоганий спосіб заробітку, якщо у тебе є більш-менш об'ємна машина та час на те, щоб перевезти чийсь матрас з Гарлема до Брукліна або навіть і до Філадельфії.
Нью-Йорк – це взагалі окремий мікрокосм, всесвіт в мініатюрі. За статистикою в Квінз проживає найщільніша різноетнічна конгломерація людей в світі. Загалом в Нью-Йорку можна знайти ресторан будь-якої національної кухні. Будь-якої. Наприклад, бакської. Або монгольскої. Або норвезької.
Перше питання, яке тобі зададуть в Нью-Йорку, "Where are you from?" І якщо у відповідь хтось каже "from New York", то майже одразу йде вибачальне "але": навчався в Чікаго, чи працював лікарем в Кенії, вивчав мову в Китаї.
Сидіти на попі рівно, "закоріненим" в одне місце – дуже сумнівна цінність для американців.
Пишу я це не для того, щоб прямолінійно порівнювати українців та американців. Зрозуміло, що це дві культурно-соціальні моделі країн з відмінним історичним розвитком, а отже і з відмінним вектором соціального життя.
Можна взяти хоча б до уваги те, що США – країна, що створювалася центробіжною силою, тобто на континет зовні приїжджали переселенці, часто вигнанці та шукачі свобод, чи релігійних, чи світоглядних, чи навіть свобод від закону, та заселяли необмежений простір, просуваючись все далі на дикий захід.
Бути піонером – яскрава риса американського психотипу. Тут піонер, звичайно, не молодий прихильник комуністичної ідеології, а першопроходець, сміливець, що відкриває незнані землі, Джек Лондон, просувач вперед – тобто той, що розширює кордони.
Українська історія має абсолютно інший наратив. Клапоть землі, хай хоч і найбільший зараз в Європі, але постійно обкраяний. Цікаво розглядати середньовічні карти території того, що згодом стало сучасною Україною та занотовувати трансформації від Київської Русі до купи князівств (Чернігівське, Галицько-Волинське, Подільске, Велике Князівство Литовське), згодом Річ Посполита, Гетманщина, Запорожжя, Австро-Угорська чи Російська імперії – нема куди тут рухатися та пересуватися. Можна лише боронити та обстоювати.
Цікаво застановити над тим, чому одні культури цінують рух, а інші осідлість. Тому соціальна тканина США тут може бути не контр-аргументом чи зразком для наслідування, а просто іншим досвідом, який демонструє можливу аплітуду ставлення до життя.
Але при цьому Україна вже теж давно не в середньовіччі. Оця зверхність та закоханість в свій статус "корінного" (про яку я ніяк не можу писати аби не впасти в фізіологічну метафору смердіння та гниття), починає відганяти зловісністю, якщо вдуматися в те, чим був Совєтський Союз та хто в тій системі міг бути "закоріненим", тобто прожити декількома поколіннями в одному місті, на одній вулиці, в одній квартирі.
В найкращому варіанті ти був просто маленькою, нічим не примітною людиною. Ти робив роботу. Їв їдло. Нікуди не висовувався та нікому не заважав. Жив тихо, помирав тихо. І квартира скоріше за все у тебе була ніяка, не викликаюча жодних заздрощів, якщо взагалі була твоя, а не від заводу тільки під час твоєї там праці.
Якщо ж ти був більш-менш дієвим, хотів чогось досягти та починав брати участь у соціальному житті, і ти, і родина твоя мали дуже мало шансів залишитися на одному місці.
В Совєтськoму Союзі існувала певна примусова мобільність, що діяла через систему квот до вступу в навчальні заклади, згодом через систему посилання молодих спеціалістів відпрацьовувати ту начебто безкоштовну освіту, що тобі надала держава.
Все це ускладнювалося радянською ксенофобією та шовінізмом – тобі дуже не повезло в житті, якщо ти походив з якихось національних меншин (чи навіть і "большин", таких як єврейство), тоді ти точно був гнаний та дислокований. Німців – до Поволжжя. Євреїв до Біробіджану чи до Бухари. Татар – до Узбекістану.
Тобі ще більше не повезло, якщо ти намагався займатися інтелектуальною діяльністю, був голосистим, горластим, талановитим. Тоді ти запросто міг опинитися в таборі Пермь-36 або труп твій міг бути знайдений на залізничний колії десь в Бучі. А діти твої переселені з вулиці Терещенківської в ту ж саму Бучу.
А в найгіршому та зрештою найпоширенішому випадку ти був сексотом, доносчиком та пристосуванцем. Ти писав кляузи на сусідів, щоб нарешті виторговувати собі додаткову житлову площу. Ти був колаборантом і не просто пристосовувався до режиму, а уособлював та втілював його. Ти був держапаратчиком. Бюрократом. Червоним директором. Юрким письменником, що прославляє партію. Високопоставленою обслугою, яка догождає найвищим чинам, і тому має "кришу". Водієм полковника. Директоркою комісійонки. Фарцовщиком. Урологом, що обслуговує партійну еліту в лікарні Феофанії – оце насправді всевладна позиція була, тримати компромат на увесь партійний Київ. Так чого так високо брати, урологом? От хоча б і стоматологом у правильній лікарні. Тоді ти дійсно міг вижити в столиці, а тим більше в історичній її частині.
В провінції було легше не торгувати совістю. Майже за Бродським: "Если выпало в Империи родиться, лучше жить в глухой провинции, у моря. И от Цезаря подальше, и от вьюги. Лебезить не нужно, трусить, торопиться".
Це загальна схема та як будь-яка загальна схема вона тяжіє до виключень. Але виключення на то і виключення, щоб бути поодинокими в загальній системі усталених зв'язків.
Тому коли я чую фразу "корінний києвлянин", мені вона смердить великими моральними червоточинами. І одна справа мати такі червоточини в родинному дереві (а ми усі зрештою родом із Союзу, ми усі потра*ані шашелем совєтськості), а інша справа тягнути на себе цей маркер, з позірною зверхністю ідентифікувати себе таким чином сьогодні, в 2016 році.
Це означає і надалі існувати в цій смердючій совєтській ієрархії сумнівних "чеснот" пристосуванства, підсиджування, заздрощів, доносів, раболіпного обслуговування – в усій цій системі соціальних зв'язків совєтського імперського суб'єкта з його розумінням центру та периферії.
В сучасній системі різоматичних зв'язків та способів комунікацій центр є там, де прикладається до суспільного блага твій мозок та твої знання, твоя працездатність та наполегливість, а не там, де твій дідусь викраяв собі шматок комунальної квартири, при цьому заклавши до КДБ свого сусіда за те, що той тримав газету "Правда" в туалеті.
Оригінал тексту опублікований на сторінці Олени Червоник у Facebook