Ворог – всередині суспільства

1941
20 лютого 2017

На сході України зареєстровано 203 випадки сексуального насильства, включаючи 43 випадки зґвалтування.

Це з 1 квітня 2014 року, згідно даних звіту Управління Верховного Комісару ООН з прав людини щодо ситуації з сексуальним насильством, пов’язаним зі збройним конфліктом в Україні.

Більшість з цих випадків не розслідуються та не потрапляють до суду. Жертви або їх сім’ї часто відмовляються навіть визнавати сам факт насильства.

Дані, зібрані Фондом Народонаселення ООН свідчать про те, що 3% всіх випадків ґендерно-обумовленого насильства мають сексуальний характер. Це означає, що існує безліч випадків фізичного насильства. Кожен день десятки тисяч жінок і дівчат страждають від побоїв, часто спричинених їхніми ж партнерами, і це не лише на сході.

Фізичне насильство залишає видимі сліди: шрами на обличчі, руках і будь де, де жінку били.

Психологічне насильство ж видимих слідів не лишає. Та коли жінка стає об’єктом приниження, словесних образ і загалом, на роки втрачає почуття власної гідності та впевненість у собі; вона страждає від того, що в умовах збройного конфлікту ми погодилися б називати тортурами.

Десятки, якщо не сотні і не тисячі, жінок в Україні роками жили із цими тортурами, майже завжди від рук їхніх близьких партнерів або родичів.

Дослідження, проведене на замовлення Фонду народонаселення ООН у 2014 році, показало, що 22% усіх жінок та дівчат стали, або мають передумови стати, жертвами ґендерно-обумовленого насильства за свого життя.

Це не статистика.

Це обвинувачення.

Це вказує на те, що суспільство не змогло захистити права своїх жінок та дівчат на життя, вільне від насильства. А це – одне із найістотніших прав, на рівні із іншими правами людини.

Нам також відомо, що багато жінок не говорять про те, що стали жертвами – тільки одна із трьох заявляють про це.

Навіщо, якщо суспільство обвинувачує жертву?

Навіщо звертатися, якщо вони не отримають належної відповіді чи допомоги?

Навіщо звертатися, якщо немає системних зусиль, які гарантуватимуть, що це не повториться знову?

Минулого року флешмоб "ЯНеБоюсьСказати" спровокував серед громадськості небачений інтерес та підтримку заклику до змін. Те, яка кількість жінок, відважилася розповідати про свою проблему, обнадіює.

ФН ООН запустив мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, що працюють на сході країни та надають підтримку постраждалим від насильства.

Працює спеціалізована "гаряча лінія" (8 800 500 335 або 386 з мобільного), що дає можливість жінкам та дівчатам анонімно та конфіденційно отримувати інформацію щодо того, як діяти в подібній ситуації та куди звернутися за допомогою.

Десятки тисяч жінок та дівчаток вже скористалися цими сервісами.

Для тих жінок, які не мають жодної можливості повернутися додому через наявну небезпеку життю відкриваються притулки.

Однак робота має бути більш системною, а для цього потрібно вносити зміни в українське законодавство.

В першу чергу, ратифікувати у Верховній Раді Стамбульську конвенцію про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок. Вона запустить механізм державного реагування через надання медичних, соціальних послуг та забезпечення ефективної діяльності правоохоронних органів.

Так склалося, що сексуальне насильство, яке є одним із видів ґендерно-обумовленого насильства, розглядаються як особиста справа чоловіка та жінки, а не як загроза нації. Але насправді це стосується усіх і кожного.

Спеціалізована "гаряча лінія" дає можливість жінкам та дівчатам анонімно та конфіденційно отримувати інформацію 

Уся Україна здатна засудити випадки сексуального, фізичного чи психологічного насильства над українською жінкою з боку іноземних збройних військ.

Тож об’єднайтеся й коли звичайний чоловік завдає болю своїй жінці, подрузі, колезі та просто тим, кого він ніколи до цього не бачив. Одна із загроз для багатьох українських жінок не за кордоном – насильство потрібно викорінити у себе вдома.

Каспар Пік, представник Фонду народонаселення ООН

powered by lun.ua