"Найкраща країна для геїв". Як я сама подорожувала по Ірану

"Ти божевільна. Це неможливо! Сама в Іран? Тебе вкрадуть!" – такого мені багато говорили перед поїздкою в Іран.

Я вже раз була в цій країні у 2013-му році в туристичній групі, і зрозуміла, що вона не така, як нам малюють її новини по телебаченню. Точніше, що є іранська влада, а є звичайні люди.

Моя особиста думка – між ними прірва. Якщо ви хочете бути туристом в Ірані, не варто судити про нього, виходячи з теми санкцій та ядерної зброї.

Минулого разу я відвідала багато історичних місць, тому цю поїздку вирішила присвятити соціальному зануренню в місцевий контекст.

Перед поїздкою я склала список міст, в яких хочу побувати, та виписала адреси хостелів. Дуже не люблю планувати поїздки, тому вирішила, що все має бути якомога більш спонтанно.

Подорожувати дівчині самій по Ірану – нестандартно, але абсолютно безпечно. Іслам, державна релігія, забороняє торкатися до жінок, тому максимальні неприємності, які я пережила – це свист, сигнали вслід, а також нав'язлива пропозиція сексу на вулиці. Але все по порядку.

Подорожувати дівчині самій по Ірану – нестандартно, але абсолютно безпечно. Іслам забороняє торкатися до жінок

ТЕГЕРАН. ІРАНСЬКІ ТРАНСВЕСТИТИ

В іранській столиці я зупинилась у хлопця, з яким познайомилась під час минулого групового візиту в цю країну.

Три роки ми з ним спілкувалися по інтернету, і це було досить проблематично, адже в Ірані заблокований Facebook, Twitter, Youtube, деякі сторінки з Instagram.

Всі іранці встановлюють VPN та користуються цими сайтами, але проблема в тому, що VPN сповільнює інтернет. Через те найпопулярніший месенджер в Ірані – Телеграм. За допомогою нього ми й спілкувалися з другом.

Амін розповів мені про дуже важливу іранську традицію – тароф. Якщо коротко – то це пропозиція, яку роблять з розрахунку на те, що людина відмовиться її приймати. Така собі словесна гра, ритуал: ти пропонуєш людині те, що не готовий віддати, а вона відмовляється, ти знову пропонуєш, вона знову відмовляється.

"Ми це робимо для того, щоб створити дружню атмосферу", – пояснив хлопець.

У цій країні все пронизано тарофом, і для іноземця важко зрозуміти, де реальна пропозиція, а де ні.

Коли ми з Аміном були в гостях у його друзів, він мені пояснював, де тароф, а де ні.

Про іранську гостинність написано дуже багато. "Не пропонуй нам своєї допомоги при накриванні на стіл, цим ти нас ображаєш. Нам приємно налити гостю чай", – вчив мене Амін.

Його мама приготувала нам іранську національну страву – гурме сабзі (рідка їжа з різними типами рослин та м’ясом, її їдять разом з рисом), також суп та десерт.

Мама Аміна приготувала іранську національну страву – гурме сабзі (рідка їжа з різними типами рослин та м’ясом, її їдять разом з рисом), також суп та десерт

Іранці – нація любителів пікніків, тому не дивно, що за пару годин після мого прильоту ми пішли з друзями Аміна на пікнік.

"А правда, що у вашій мові є слово "харашьо" і воно означає "добре"?

В нашій мові це дуже-дуже погане слово, ніколи не говори його перед хлопцем!" – сказав мені друг. – "Ось дивися! Мілад, харашьо!"

Обличчя хлопця набуває здивовано-злісно-роздратованого вигляду. Амін пояснює йому, в чому справа, і той дивується ще більше.

"Це слово означає, що я хочу зробити щось дуже погане з його сестрою!", – пояснює хлопець.

Несподівані речі на цьому не припинялися.

"Дивися, я ось цілую свого друга в щоку. Це наша традиція, і це не означає, що ми геї", – сказав Амін. – "Якщо я в Україні поцілую друга в щоку, люди будуть вважати мене геєм?"

"Так, а ще у нас є такі, що агресивно налаштовані до геїв, то можуть і побити", – відповідаю я.

"Я можу себе захистити!" – впевнено каже хлопець.

Цікава ситуація сталась в Студентському парку в Тегерані. Ми побачили групу хлопців, одягнених в жіночий одяг (за європейськими мірками) та з нафарбованими обличчями, які йшли, по-жіночому хитаючи стегнами.

"Трансвестити", – пояснив мені Амін.

В Ірані трансвестити? Як це? І їх ніхто не б’є?

"Якщо поліція буде вважати, що вони небезпечні, то їх арештують. Люди нічого їм не будуть робити, адже як ми можемо втручатися в чуже життя? Наша культура цього не дозволяє", – сказав Амін.

"В Ірані легко можна зробити операцію зі зміни статі", – розповів мені пізніше ще один знайомий, Сіна.

В статті Вікіпедії "Transsexuality in Iran" зазначається, що ще у 2008 році в Ірані робилося більше операцій із зміни статі, ніж будь-де в світі, за винятком Таїланду.

Кому потрібно, уряд повертає до половини витрат на операцію.

У Тегерані я пробула два дні. Згідно традицій іранської гостинності, Амін максимально турбувався за мене, платив скрізь та ображався, коли я хотіла платити за себе. Потім допоміг купити мені залізничний квиток в наступне місто мого призначення, Табріз, провів на поїзд і ми попрощалися.

У Тегерані я пробула два дні. Залізничний вокзал міста

ТАБРІЗ. СУВОРЕ МІСТО З ПОЛІЦІЄЮ ЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

В шестимісному купе поїзда зі мною їхали три жінки, одна з яких заговорила зі мною гарною англійською.

Дізнавшись, що я подорожую сама й збираюся зупинитися в хостелі, сказала: "Будь моєю подругою й зупинися в мене вдома. Я попрошу маму приготувати нам кебаб".

Пам'ятаючи про тароф, я подякувала за пропозицію. Написала Аміну: "Дівчина пропонує мені в неї пожити. Як зрозуміти, тароф це чи ні?".

"Скажи їй, що знаєш про тароф. Далі побачиш по спілкуванню", – порадив мені він.

Маріам розповіла, що вона PhD-студентка в сфері математичної логіки, спеціалізується на теорії складності обчислень. Викладає математику в школі для дівчаток.

"Я бачу, що тобі нудно. Зараз я поділюся інтернетом зі свого телефону, щоб ти могла перевірити соцмережі", – ох ця іранська гостинність… Як же багато разів після того я почувала, що в Україні такого не могло б бути.

Зранку, коли ми вже під’їжджали до Табрізу, я несміливо запитала: "Маріам, ти запрошуєш мене до себе?"

"Так, чому ж ні. Я живу недалеко від вокзалу", – відповіла вона.

До дому Маріам ми добралися на shared taxi – коли в таксі сідає більше однієї людини, й оплата ділиться на всіх. Після того пересувалися по місту на її авто.

Дівчина познайомила мене з її мамою, ми поснідали й поїхали на знаменитий базар Табрізу, найбільший критий ринок світу, який занесений до спадщини ЮНЕСКО. Спеції, одяг, взуття, солодощі....

На знаменитому базарі Табрізу, найбільшому критому ринку світу, який занесений до спадщини ЮНЕСКО

Після прогулянки ми прийшли додому до Маріам, пообідали й прилягли поспати. Післяобідній сон – це іранська традиція. З 14 години десь до 17-18 всі магазини та урядові будівлі закриті на обідній та молитовний час, який всі використовують на свій розсуд.

Наступного дня мені довелося побачити так звану поліцію моралі, яка в Ірані називається поліцією етичної безпеки. Ми були в затишному студентському парку, де багато дерев і легко можна сховатися парам.

В Ірані є так звана поліція моралі, яка тут називається поліцією етичної безпеки

В Ірані ходити, тримаючись за руки, можуть або одружені пари, або хлопець з хлопцем та дівчина з дівчиною. Обійматися, а тим більше цілуватися на вулиці заборонено (крім людей однієї статі). За порушення цих правил хлопця й дівчину чекає арешт.

"В Тегерані люди можуть робити, що хочуть. Там поліція не дуже сувора, інші люди можуть навіть почати захищати пару, якщо їх поліція хоче її арештувати.

А в Кумі, наприклад, люди самі можуть викликати поліцію, якщо їм не подобається поведінка оточуючих", – розповіла Маріам.

В парку ми побачили патруль поліції етичної безпеки, який складається з солдата Sepah (Корпусу стражів ісламської революції – воєнізованого формування, покликаного захищати здобутки революції), а також поліцейського.

"Мої знайомі зустрічалися пару років, і одного разу їх спіймала поліція на тому, що вони трималися за руки. Перед хлопцем поставили вибір: або одружуйся, або в тюрму. Він обрав одруження, і всі родичі були щасливі: ну нарешті!" – сміється Маріам.

Ми побували в горах Ейналі, покаталися на підйомнику, відвідали інші парки. В одному з них побачили хлопців, які грали на гітарі та співали.

Раптом вони стишили голос. Маріам пояснила: це тому, що йде поліція. Співати гучно заборонено.

Також тут заборонені стилі музики, відмінні від фолку та попу. Хоча існують співаки в стилі репу – наприклад, Реза Пішо.

ФОТО гори

Вночі ми з Маріам каталися на її машині по місту та гуляли по центральній вулиці.

"Як добре, що ти приїхала. Я завжди хотіла погуляти нічним містом, але не мала з ким. Дівчина не може сама ходити по місту вночі", – розповіла дівчина.

Цікаво, що до багатьох будівель в Ірані є доступ до людей на візках.

До багатьох будівель в Ірані є доступ до людей на візках

Маріам хотіла запросити мене на перегляд фільму в університеті, де вона вчиться, але виявилося, що щоб увійти на територію університету, іноземцям необхідно брати спеціальний дозвіл в міській адміністрації.

Я прогостювала в дівчини три дні. Вона платила за мене скрізь – в таксі, в кафе, вхідні квитки, категорично відмовлялась, щоб я купувала хоча б якісь продукти.

"Ти моя гостя. Коли приїду в Україну, я буду твоєю гостею", – сказала Маріам. Я дуже чекаю цього моменту, ми стали справжніми подругами.

ХАМЕДАН. ЯК Я БУЛА ЦИРКОВОЮ ТВАРИНКОЮ

Хамедан – одне з найстаріших міст Ірану і світу, воно стояло на давніх торговельних шляхах.

Я дуже хотіла в ньому побувати, але в Маріам були побоювання, адже це не дуже велике місто, й реакція на самотню туристку там могла бути різною.

Маріам посадила мене в автобус в Табрізі, і асистент водія, Мейса, пообіцяв, що його 10-річний племінник о 8 ранку покаже мені місто, я навіть поговорила по телефону з цим хлопчиком.

Але тут, на жаль, мене спіткала неприємна ситуація.

О 8 ранку Мейса сказав мені сісти в легковий автомобіль, водієм в якому був його знайомий, як я зрозуміла.

ФОТО вулиція з горами

"Мабуть, ми їдемо зустріти його племінника", – подумала я.

Ми від’їхали з цим чоловіком від автовокзалу й зупинилися, стоїмо хвилин 5, щось чекаємо. Моє серце починає битися швидше: я в чужій країні, до того ж, неймовірно гендерно сегрегованій, в чужому місті, в автомобілі з незнайомим чоловіком, чекаю неясно чого.

Набрала в гугл-перекладачі "Що ми чекаємо?", натиснула переклад на фарсі, показала цьому чоловіку. Він замахав кудись вбік. За пару хвилин звідти з’явився Мейса. Він сів у машину й ми поїхали.

Запитали в мене, які місця я хочу відвідати, я їм дала роздрукований перелік "10 місць, які обов’язково треба відвідати в Хамедані".

Вони говорили між собою на фарсі, сперечалися, сміялися. Привезли мене до могили іранського поета Баба Тахер, з неї відкривався гарний вид на місто.

"Finish – call Meisa!" – приклав водій руку до вуха і поїхав.

"А де ж племінник?" – подумала я, але мені не вистачило б жестів, щоб це запитати.

Після огляду цього місця мене відвезли ще в одне – Ganjameh inscriptions – кам’яні плити, на яких висічені повчання персидських царів своїх дітям.

Ganjameh inscriptions – кам’яні плити, на яких висічені повчання персидських царів своїх дітям

Біля цієї пам’ятки також красивий водоспад. Іранські хлопці, крім того, що дуже стежать за своїм зовнішнім виглядом, люблять робити селфі.

Іранські хлопці, крім того, що дуже стежать за своїм зовнішнім виглядом, люблять робити селфі

В якийсь момент Мейса дав мені телефонну трубку, і я подумала, що мені дають поговорити з обіцяним племінником, але потім по сміху Мейси та його друга я зрозуміла, що вони хотіли, щоб хтось на другому кінці дроту пересвідчився, що вони везуть іноземку. Потім вони під’їхали до магазину, і ще їх один знайомий роздивився мене.

Це одна з неприємностей в Ірані: коли люди, які ніколи не бачили європейців, тебе сприймають як екзотичне створіння й намагаються всім показати. Часто це буває цікаво, але тут явно був не той випадок.

Через якийсь час мені подзвонила Маріам: вона поговорила з Мейсою, і виявилося, що ми зараз їздимо не тому, що чекаємо племінника (можливо, міфічного), а мене возять в таксі з погодинним тарифом.

"Що? Тобто мене показують ледь не як циркову тваринку, і я ще й за це гроші маю платити?" – я ледь не розплакалась.

"Вони вимагають, щоб ти заплатила 300 тисяч ріалів (9,5 доларів) за ці 2,5 години. Вони висадять тебе біля найближчої пам’ятки", – пояснила Маріам.

Коли я заплатила ці гроші, обличчя Мейси сяяло, як у дитини. Він не міг повірити своєму щастю, і я зрозуміла, що це величезна сума для них.

Я сиділа насупленою, розчарованою через те, що мене надурили, і Мейса повернув мені 100 тисяч ріалів.

Мені було сумно не через гроші, а через ставлення. До цього моменту я переживала тільки прекрасне ставлення до себе, отримувала набагато більше, ніж очікувала, а тут доля мене отак взяла й тикнула носом в реальність. Але зрештою, це не така вже й велика сума.

Я планувала бути в Хамедані декілька днів, але через цю ситуацію передумала – незатишно стало у цьому найдавнішому місті світу.

Відвідавши могилу Авіценни, я попрямувала на автовокзал, по дорозі познайомилась із дівчиною, яка поїхала зі мною й допомогла купити квиток.

Назад вирішила пройтися пішки вздовж дороги, адже в мене було багато часу, плюс це мало б зайняти максимум 40 хвилин.

Я не бачила, щоб там ходили люди, тим більше, жінки, в той час як мій тегеранський друг радив ходити тільки там, де багато людей, але мій девіз – "не шукаю легких шляхів".

Що буде, якщо я зроблю те, що з легкістю можу зробити в Україні? Тим більше, це день.

Отже, я пішла вздовж дороги зі своїми двома сумками, й наслідки настигли мене швидко: мені сигналили та свистіли з машин, які проїжджали повз. Ті водії, які зупинялися на узбіччі, проводили мене довгим поглядом, щось кричали. Я була впевнена, що більше нічого зі мною не станеться – заборона торкатися жінки в Ірані реально діє.

В певний момент мені треба було перейти дорогу, але я не могла це зробити через особливості іранського дорожнього руху – тут всі йдуть і їдуть одночасно, і є великий ризик бути збитою автомобілем.

Біля мене зупинилося авто з чоловіком та жінкою всередині, я їм сказала, що мені треба в центр, і вони підкинули мене. Англійською майже не говорили, але розпитали, звідки я, одружена чи ні.

На вулиці, прилеглій до центра міста, до мене підійшов чоловік з гарною англійською, який спочатку говорив на нейтральні теми, а потім хотів запросити до себе додому.

"Ще чого. Хоч би спокійно піти від нього", – подумала я. Сказала, що для мене нетипово йти самій поряд з чоловіком, і він показав мені, як вийти на центральну вулицю.

Я купила лаваш і води, присіла поїсти на лавці. Знову приваблювала до себе увагу більшої половини людей, хоча спеціально одягнула темні окуляри.

Деякі чоловіки намагалися зі мною поговорити, і я б підтримала розмову, якби вони знали хоча б трохи більше слів англійською або я знала трохи на фарсі.

Я приваблювала до себе увагу більшої половини людей, хоча спеціально одягнула темні окуляри

"Only?" – спитав один чоловік, показуючи на мене. "Friends", – махнула я кудись далеко, пам’ятаючи пораду, що не можна говорити про те, що я сама.

Він похитав головою й намалював у себе в блокноті обличчя з бородою. Так як питання про сімейний стан мені вже ставили багато інших людей, то я зрозуміла, що він має на увазі. Його метод запитати, не знаючи мови, дуже мене розвеселив.

Також я сходила на базар, теж в темних окулярах. Намагалась знайти одну з історичних пам’яток, але навіть поєднання карти та методу "язик до Києва доведе" мені не допомогло.

Але зате я приловчилась переходити дорогу між автомобілями й розповіла про це Аміну. "Молодець! Ти смілива й це правдивий комплімент", – сказав він мені.

Далі буде…

Катерина Цибенко, спеціально для УП.Життя