"Література, яка виходить поза межі книгарень та бібліотек…" Сергій Жадан на врученні Премії Стуса

(Повний текст промови на врученні Премії імені Василя Стуса, текст наданий автором)

Про Василя Стуса було сказано й говориться так багато, що додати щось посутнє про нього справді складно. Навряд чи я зможу додати щось принципово нове чи оригінальне.

Проте важливість біографії цього поета, важливість його присутності в нашому просторі є настільки очевидною та затребуваною, що навіть повторення всім відомих речей, пов’язаних із ім’ям та письмом Стуса, видається все ж необхідною.

[L]Ця важливість та актуальність великою мірою й призводить до того, що будь-яка розмова про поета зазвичай виходить далеко поза межі літератури.

Так складається, що історія літератури в нашій країні зазвичай є ще й історією спротиву. Історією стійкості, історією совісті й сумління.

Можливо, саме це максимальне розширення території присутності та задіяності й робить нашу літературу далі затребуваною та живою.

Література, яка виходить поза межі книгарень та бібліотек, яка для читача є чимось більшим, аніж просто естетичний акт, самодостатній у своїй мистецькій доцільності, така література зазвичай має дещо інший градус звучання й користується дещо іншими механізмами комунікування з цим самим читачем.

Звісно, можна говорити про те, що подібна неможливість лишатися виключно на своїй території – території, умовно кажучи, чистого мистецтва – подібне виламування в площину соціального й політичного, виламування не завжди добровільне, часто навпаки – вимушене й спровоковане зовні, зазвичай свідчить не на користь самій поезії, самому письму, ставлячи його в залежність від зовнішніх обставин, позбавляючи його такої необхідної для мистецтва свободи дії та свободи вибору.

Втім, видається, що в реаліях українського культурного та політичного життя ми іноді не бачимо різниці між відсутністю вибору й страхом цей вибір зробити. Тобто видається, що в реаліях українського тривалого й усвідомленого спротиву та відстоювання своїх кордонів (і реальних, і віртуальних) майже обов’язковий для мистецтва вихід поза межі, власне, мистецького простору свідчить усе ж не про відсутність вибору як такого, а скорше навпаки – про свідомий вибір. Тобто, говорячи просто, в умовах українського культурного існування, на відсутність вибору в стосунку до політичного й соціального нарікає зазвичай той, хто цей вибір зробити боїться.

Натомість завжди є можливість цього вибору уникнути. Справді – завжди є можливість промовчати й не реагувати. Лишатись у своїй зоні чистого мистецтва. Не вставати на захист, не підійматися на підтримку.

Підозрюю, багато хто вважає, що мистецтво саме так і має діяти – дистанціюватись від соціальних та політичних проблем, зосереджуватись виключно на собі.

Припускаю також, що для "споживачів культури", які так думають, позиція й сама постать Стуса є просто чужою, незрозумілою.

Припускаю, що для них Стус є постаттю не так поетичною, як політичною, міцно впаяною в незрозумілий український контекст, яку можна розглядати виключно в цьому контексті.

Чи обмежує це можливості поезії як такої?

Чи не йде це на шкоду мистецтву?

Можливо – якщо під мистецтвом ми розуміємо виключно сферу приватного, особистісного, незадіяного в зовнішні реалії, відірваного від життя інших.

Натомість, якщо ми не боїмось лишати за мистецтвом право реагувати на зовнішні подразники, право говорити не лише за себе, але й за тих, хто традиційно позбавлений голосу, позбавлений можливості висловитись – ми погодимось із тим, що вибір на користь реального, живого, болісного й не завжди комфортного життя, яким живуть твої співвітчизники, зовсім не є відмовою від поезії, відмовою від мистецтва.

Поезія не повинна боятись політики.

Поезія не повинна боятись життя.

Поезія не повинна боятись свого читача.

Загалом, поезія не повинна боятись. І, звісно ж, поезія, загалом, нікому нічого не повинна.

Але, тут виникає ще один надзвичайно важливий момент, завдяки якому досвід Стуса є для нас сьогодні особливо важливим та актуальним.

Момент цей, як на мене, полягає в тому, що вибір, політичний, соціальний чи просто – людський вибір, вибір своєї позиції, вибір свого життєвого шляху, аж ніяк не передбачає необхідності відмовитись від важливих для тебе речей.

Вибір не є тотожний втраті себе.

Вибір – загалом не означає втрати.

Вибір – це якраз і є свобода. Роблячи його й не помиляючись у ньому, ти саме й робиш спробу зберегти себе – таким, яким ти є, з усіма твоїми мистецькими, людськими, релігійними та політичними переконаннями.

Приклад Стуса в цьому випадку якраз і є прикладом того, як усвідомлений вибір дозволяє поетові зберегти себе навіть за умов неймовірного зовнішнього тиску, за умов, коли особистість мала б розлущитись, подібно до волоського горіха.

Видається, що сьогодні, в реаліях трагічних і непростих, коли всі ми постійно опиняємось перед необхідністю робити вибір, зважуватись, визначатись, робити перший крок, досвід Стуса мав би нагадувати нам про очевидне – за жодних умов, за жодних обставин не можна втрачати себе. Не можна ламати себе на догоду виграшній ситуації чи суспільній кон’юнктурі.

Зовнішній тиск, тиск суспільний та інформаційний, звісно, може бути поясненням твоєї слабкості чи дезорієнтованості, проте навряд чи має бути виправданням цієї самої слабкості.

Навіть за найбільшого тиску, за найбільш несприятливих умов, за найгірших реалій – ти маєш вибір, ти маєш можливість лишитись собою. Наскільки це можливо, наскільки це складно – залежить, звісно, не лише від тебе. Але і від тебе також. Тому до останнього, до останньої прийнятної для тебе межі, не слід відмовлятись від можливості лишатись собою, від можливості робити вибір на користь того, що є для тебе справді важливим.

Це важливий урок, який далі є актуальним в українських реаліях, попри очевидні зміни та цілком інакші обставини: вибір, безперечно, обмежує тебе в твоїх діях та вчинках. Оскільки будь-який вибір – це не лише прийняття чогось одного, але і обов’язкова відмова від чогось іншого. Тобто, це так чи інакше обмеження можливості маневру. Але, разом із тим – це так чи інакше отримання свободи. Свободи дій, свободи мовлення, свободи позиції. І тут постає питання про те, чим саме може виявитись для нас отримана нами свобода.

Питання, що не є аж таким риторичним. Погодьмося, що багато хто з нас радо готовий співвідносити сам термін свобода з належними та законними правами, свідомо (чи підсвідомо) забуваючи при цьому про отримані разом зі свободою обов’язки. Ми часто забуваємо про те, що свобода – це передусім відповідальність. Що робить її, свободу, лише бажанішою й затребуванішою.

Любомир Гузар, говорячи про Стуса, писав: "Справжні велети духу спроможні бути
вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи".

Це дуже важливе твердження, як на мене. Справді – історія стверджує, що можна бути вільним навіть у невільній державі.

Проте не менш важливо пам’ятати й наступне – необхідно відчувати власну свободу, окреслювати її, відстоювати, навіть у країні, яка на позір невільною не є. Необхідно розуміти, що свобода не є незмінною даністю, що вона потребує нашої постійною причетності, нашої співучасті, так само як, скажімо, освіченість. Чи гігієна.

Очевидно, що кожен із нас має своє розуміння й відчуття свободи, її меж та функціонування.

Для когось наступом на свободу є закриття російських соціальних мереж.

Для когось відсутністю свободи є неспроможність (чи небажання) держави на четвертому році військової агресії та окупації називати окупанта окупантом, дозволяючи йому далі домінувати у власному культурному та інформаційному просторі, і час від часу вдаючись до вибіркових показових обмежень та популістських заяв.

Кожен сам для себе визначається з межами своєї власної свободи. Чи з відсутністю цих меж.

Зрозуміло, що ми маємо нині зовсім іншу ситуацію, аніж та, за якої Стус поставав як поет. І зрозуміло, що Стусівське означення "де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов та сподівання" вже неможливо спроектувати на ціле українське суспільство.

Дякувати богу нас, для молитов, для сподівання, нині далеко не жменька. Це міняє механізми комунікування, міняє принципи взаємодії та взаємозалежності. Проте це не відміняє головного – нашого ставлення до речей базових, та принципових: свободи й відповідальності.

І ще одна річ, яку оминути сьогодні було б неправильно й нелогічно.

Річ ця стосується Донбасу. Вірніше, Донбасу й Стуса.

Річ ця така ж очевидна, як і недоговорена. Парадоксально недоговорена. Здавалося б, усі пам’ятають про боротьбу, яка ще кілька років тому, до війни, велась за надання Донецькому університету імені Стуса, здавалося б, усі знають увесь той золотий перелік імен української класики, яка біографічно (себто, на рівні доль) пов’язана з українським Сходом. І тим не менше, попри цю очевидність, і нині доводиться нагадувати декому, що Донбас – це Україна, невід’ємна її частина, важлива її складова, що Донбас передусім і перш за все – це Стус і Дзюба, Світличний і Тихий, Голобородько і Талалай, сотні й сотні українських неповторних голосів. І відмовляючи їм в їхньому праві на свою малу батьківщину, на причетність цієї їхньої малої батьківщини до загального українського контексту, ми обмежуємо в свободі не лише їх.

Ми обмежуємо і себе також.

Добровільно і власноруч.

Ми позбавляємо себе самих права вважати своїм власним Стусівський "антрацит видінь і кремінь крику". І чого ми будемо варті без цього втраченого нами й зрадженого нами антрациту й кременю, чого ми будемо варті без цих видінь і цього крику – питання, на які у нас навряд чи знайдеться відповідь. Тому що найважче пояснити собі самому й усім довкола саме добровільну відмову від свободи. Тобто, від відповідальності.

Сергій Жадан, поет, письменник

(Повний текст промови на врученні Премії імені Василя Стуса, текст наданий автором)