Сповнений шприців дитячий басейн – символ сьогодення України. Яким ми створимо її майбутнє?

14 червня у майже зруйнований дитячий басейн "Чайка" на столичному Сирці завітали іноземні дипломати та київські керівники, разом із мером Віталієм Кличком.

Несподіваний антураж зустрічі насправді був драматургічно виправданий ― бо в цих стінах платформа #SOSМайбутнє провела свій перший міжнародний форум Let’s Create Our Future Together.

Віталій Кличко запевняє: майбутнє у "Чайки" є

Серед десятків гостей були перші обличчя амбасад країн Євросоюзу та Японії, міжнародних організацій.

Слово брали керівник представництва ЄС Х’юг Мінгареллі та інтелектуал із світовою славою Григорій Грабович.

Зібрати їх вдалося, поставивши дуже непросте питання: що ми всі разом маємо робити для того, аби майбутнє України відповідало нашим спільним бажанням та амбіціям?

Екскурсія "Чайкою" для керівника представництва Євросоюзу Х’югу Мінгареллі

Цей захід був дуже символічним для нашого руху. Бо саме світлина із зображенням "Чайки" у її нинішньому страшному стані однією з перших прийшла на платформу #SOSмайбутнє.

Замість води в басейні та навколо нього – шприци. Стіни розписані адресами сайтів та телефонними номерами, за якими можна замовити собі чергову дозу наркотиків.

Що ж, митці підтвердять, ніколи не знаєш, що стане твоїм натхненням –може, чисте весняне повітря, а може й повний шприців та бруду занедбаний басейн.

В нас стався другий випадок.

І це логічно. Адже нашою метою є прибирання того бруду, який десятиріччями накопичувався у гуманітарній сфері України. Бруду, що ховав під собою справжні скарби нашої культури та історії, які ми мали б оберігати для наших дітей і усього світу.

Для форуму #SOSмайбутнє басейн оснастили тач-панелями та інтернет-зв’язком

Басейн "Чайка", на жаль, все ще залишається яскравим символом стану наших справ у галузі людського розвитку. Мова йде не тільки про спорт. Мова йде про кризу розвитку суспільства. Про відсутність стратегії і бачення того, якою має бути Україна і в наш час і після нас. Про відсутність розуміння страшних цифр: наприклад, того, що Україна зараз займає 21-е місце серед країн світу за кількістю самогубств. Або того, що в нас зростає кількість злочинів, які чинять підлітки із зброєю.

Але ми зуміли впоратися із розрухою у цьому басейні, аби провести тут міжнародний форум.

Наступним кроком, я вірю, ми повернемо сюди стіни без дірок, вікна, міцну стелю, воду та, нарешті, дітей. І вони будуть займатися спортом в "Чайці", замість того, аби розпивати пиво чи курити дешеві й дуже шкідливі синтетичні наркотики у парку поруч із цим басейном.

Власне, мер Кличко вже запросив усіх гостей за рік повернутися у "Чайку" – вже у купальних костюмах.

(До слова, єдине, що мене тішить у сьогоднішній "Чайці" ― класне графіті, яким розписаний басейн. Це мегаінсталяція! Я би спробувала зберегти графіті як пам'ять і символ колишньої розрухи тоді, коли в басейні знову буде вода. Або відтворила його у подібному дизайні.)

Стіни басейну сьогодні є яскравою інсталяцією, але всі інші складові "Чайки" поки викликають сум

Захід у "Чайці" цілком можна вважати успішним кейсом платформи #SOSмайбутнє. Прикладом перетворення занедбаної будівлі в місце, яке приносить користь нашому суспільству.

Попереду в нас ― тисячі подібних перетворень. Бо масштаби гуманітарної катастрофи в Україні, як показали результати нашої тримісячної роботи, є величезними. За цей час ми отримали близько двох тисяч листів та постів у Facebook про українські музеї, школи мистецтв, стадіони та історичні садиби, які знаходяться на межі зникнення.

Це відбувається з різних причин: через ігнорування владою, через хижі наміри забудовників, через хабарництво або елементарну дурість конкретного чиновника. Але головна причина є єдиною у всіх випадках – це байдужість до власного майбутнього. Марні сподівання на те, що якось воно обійдеться без будинку під Вінницею, де провів дитинство Микола Леонтович. Без Церкви Спаса на Берестові. Без Тараканівського форту. Без басейну "Чайка".

Але ні. Ні обійдеться. Бо українці всю свою історію – і останні чотири роки, зокрема – боролися не за таке майбутнє.

Кілька днів тому Європа відкрила свої кордони для всіх українців, якім тепер не треба проходити бюрократичні процедури, аби побачити Париж, Барселону, Відень, Осло.

[L]Хтось каже, що це є звичайною консюмеристською радістю – мовляв, безвізом українці користуватимуться, аби попити хорошу каву, одягтися у європейських торгівельних центрах, привезти додому флакон вишуканого парфуму…

Я не думаю, що це так. Українці вже встигли побачити Європу і задовольнити свої першочергові потреби за той час, що минув після розпаду СРСР.

На початку дев’яностих років Європа могла здаватися нам паралельним світом, сповненим яскравих речей, яких ми не могли бачити у радянських крамницях.

Але за ці вже майже три десятки років наші пріоритети змінилися. І українці прямують до Європи, аби доторкнутися до її культури, до її спадщини, до її гуманітарних інституцій, що забезпечують статус Європи як лідера вільного світу.

Саме цього нам сьогодні не вистачає в Україні. І саме на культурних засадах ми прагнемо бачити нашу державу частиною Європи.

Французький філософ Юлія Крістева відповідаючи на запитання, що ж може перемогти усі внутрішні європейські відмінності – мовні, економічні, релігійні, ідеологічні – сказала, що переможе єдина європейська культура.

Це культура, для якої дуже важливою є можливість ставити запитання – а не задовольнятися відповідями, які хтось завчасно підготував, аби виправдати наступ на демократію, тиранію чи військову агресію. І за цією рисою Україна абсолютно точно належить до Європи, а не до оскаженілої імперії на сході.

Сьогодні українці задають багато питань – своїй владі, і самим собі.

Але найголовнішим питанням залишається те, чи збереже Україна свою ідентичність. Чи збережемо ми нашу культуру, нашу історію, наші цінності.

Аби дати позитивну відповідь, ми повинні вже зараз рятувати ті тисячі об’єктів гуманітарної сфери, які можуть зникнути з нашої карти.

І у цьому ми дуже потребуємо допомоги як самих українців, що можуть долучитися до роботи платформи #SOSмайбутнє власними зусиллями або фінансовим ресурсом, так і наших західних партнерів.

На початку зустрічі у "Чайці" я наголосила: та народна інвентаризація, яку проводять учасники #SOSМайбутнє, має бути лише першим етапом роботи. І вона обов’язково матиме продовження у вирішенні проблем конкретних місць на українській карті.

Ці питання стосуються нашого спільного майбутнього.

Настав час знаходити на них відповіді разом.

Наталія Заболотна, громадський діяч, президент ГО Art Ukraine Foundation