Навіщо Україні власна меморіальна мова

Пошук адекватної мови репрезентації трагедій ХХ століття – одне з важливих завдань, що зараз стоять перед Україною.

Минуле століття було не просто страшним, воно було катастрофічним.

Століття найсміливіших сподівань та вбивства надії.

Століття, коли розстрілювали тих, хто намагався створити новий світ через культуру; коли більшовики морили голодом тих, хто був готовий захищати своє право на власну землю; коли нацисти вбивали людей за приналежність до певного етносу; коли половину ув’язнених за політичною статтею у найстрашніших в’язницях СРСР становили українці.

Як нам жити з цим страшним минулим?

Як опрацювати ці травми історії, як лікувати рани, що й зараз болять, як окреслити такий шлях у майбутнє, який би надав можливість не допустити повторення трагедії?

Пошук такого шляху опрацювання минулого є завданням Меморіального центру Голокосту Бабин Яр.

Трагедія Бабиного Яру є однією з тих страшних спільних трагедій України, що має багато "шарів", багато вимірів.

І для адекватної меморіалізації трагедії важливо віднайти особливу мову.

Це має бути принципово нова мова, бо традиційні для пострадянського простору способи увічнення пам’яті про історичні події мають обмежений арсенал можливостей та розраховані переважно на репрезентацію якоїсь однієї трагедії.

А тут – декілька шарів.

Для пострадянського простору розміри трагедії, як правило, намагаються підкреслити розмірами монументу.

Нам звично, що монумент є повчальним, що він сповіщає чіткий та прозорий меседж, що спостерігач є скоріш користувачем меморіального простору, ніж співрозмовником.

Але чи впевнені ми, що відбувши обов’язковий час біля монументу, людина зважується на серйозну внутрішню роботу?

Є та художня мова, що змушує людину пережити особливий досвід, що корегую та уточнює ціннісний каркас, за яким людина будує власний проект життя.

Така мова не передбачає передавання інформації, вона спонукає до формування власного досвіду розуміння певної події з минулого.

Про трагедії минулого треба говорити сучасною мовою, щоб втягнути сучасного глядача в переживання того, що трапилось колись.

Як не дивно, мова буквального відтворення жахіть минулого не працює.

З цим стикаються всі, хто працює з меморіалізацією трагедій минулого.

Як зробити так, щоб втриматись від "гламурізації" трагедії (показати красиво – й вбити відчуття болю у глядача) та від "лякання" глядача буквальним зображенням мертвих тіл тощо.

Можна багато говорити про досвід світових меморіалів, присвячених Голокосту.

Але нам би хотілося затримати свій погляд на дивовижній художній інсталяції, що її було представлено в 2016 році в Києві – "Шлях до Бабиного Яру" Крістіана Болтанскі (частина проекту "Спогад. Бабин Яр" в Пінчук Арт Центрі).

"Шлях до Бабиного Яру" Крістіана Болтанскі

Надзвичайно потужний художній проект продемонстрував нам особливий спосіб доторку до болючої сторінки минулого.

Крістіан Болтанскі, один з найвідоміших в наш час митців, вже декілька десятиліть працює з проблематикою пам’яті та забуття.

Ситуація його народження у Франції 1944 року була достатньо трагічна та наклала відбиток на подальше життя Болтанскі.

Його мати-француженка ховала чоловіка-єврея під час влади нацистів – буквально під полом.

Тема "неможливого життя" (Крістіан не мав народитися взагалі) стає лейтмотивом його творчості.

Неможливе життя, забуття, смерть – та Голокост як загальне тло творчості.

Багаторічний досвід роботи з проблемою досвіду відсутності підвів митця до теми Бабиного Яру.

Ті, хто бачив "Шлях до Бабиного Яру", навряд чи зможуть це забути.

Це не арт-об’єкт, розрахований на спостерігання ззовні. Треба саме пройти цей шлях, бо всієї інсталяції нам митець не показує.

Ти йдеш коридором з коробок/ящичків – як між полицями бібліотечного каталогу. Чи то саме каталог, чи коробки, до яких приречені на розстріл складали документи та речі за наказом нацистів. Прочитати щось на коробках неможливо – видно навмання розташовані цифри, жодної інформації.

Треба саме пройти цей шлях, бо всієї інсталяції нам митець не показує

Це опрацьований за багато років творчий прийом Болтанскі – "архівне" на вигляд сховище інформації насправді відсилає до повної анонімності, до відсутності людини.

Ти йдеш між каталожних полиць, які породжують потужне відчуття відсутності, смерті.

Повернувши коридором, бачиш попереду щось велике, чорне, моторошно безформне. Коридор веде саме до цього – до концентрованого жаху, який виявляється величезною грудою одягу.

Ця груда заповнює невеличкий зал, розташований в кінці коридору з ящичками. У примарному світлі чорна гора виглядає моторошно.

Не варто нагадувати, що й коробки з документами, й груди одягу однозначно відсилають нас до Голокосту.

Людина, що прийшла на виставку "Спогад. Бабин Яр", змушена пережити досвід проходження шляху смерті, не знаючи на початку, чим цей шлях закінчується, відчуваючи жах від незрозумілої небезпеки, що вимальовується попереду.

Так, ти знаєш, що ти в музеї, що це інсталяція відомого митця, ти можеш знати на пам’ять творчі прийоми Крістіана Болтанскі (так, він неодноразово використовував образ коробки для дрібниць як символу відсутності живої людини, а також кинутий одяг як натяк водночас на Голокост, смерть, анонімність).

Але на лінії, де закінчуються "ящики", та попереду височіє груда чорного одягу, будь хто відчуває смертний жах.

Відвідувачі поводяться дуже по-різному – хтось не може змусити себе зробити крок до мертвої кучі, вийти з умовного простору "живих".

Хтось навпаки виконує роботу скорботи на обходить груду одягу навкруги.

Зовнішні реакції не таки важливі – важливе створення простору досвіду, що переживає людина, яка наважилася доторкнутися до теми Бабиного Яру.

У примарному світлі чорна гора виглядає моторошно

Художній шлях Крістіана Болтанскі постійно перетинається з темою Голокосту.

Якимось чином це й частина його родинної історії – він є третім поколінням від колишніх одеситів, що перебралися до Парижу на початку ХХ століття.

Він знає, що вся та частина родини, що залишилася в Одесі, загинула в Голокості, отже звернення митця до теми Бабиного Яру не є випадковим, він знає про трагічну долю своїх родичів, що зустріли свою смерть так само, як жертви Бабиного Яру.

При цьому Крістіан Болтанскі ніколи не робить саме історичних монументів, що буквально відтворюють обставини загибелі людей.

Вiн ніколи не супроводжує інсталяцію посиланнями на конкретні події. Ми дивимось на інсталяцію та не знаємо, в чиї очі вдивляємось.

Інколи це свідоме переключення сенсів – так, у відомій інсталяції "Меморіал (Одеса)" використані світлини випускників паризької єврейської школи 30-х років. Натяк на примарне місто, де загинула родина Болтанскі, супроводжується обличчями дітей, які, скоріш за все, не вижили в Голокості в зовсім іншій країні.

В деяких інсталяціях Крістіана Болтанскі обличчя важко розгледіти у світлі ліхтариків, що нагадують поминальні свічки.

Іншій його проект "Меморіал мертвих швейцарців" створений з використанням некрологів зі швейцарських газет та сприймається в єдиному полі з проектами, просякнутими темою Голокосту.

Саме спроба виокремити конкретну трагедію з загальної ситуації людини, ситуації людства не надає нам можливості розгледіти саму сутність даної трагедії.

[L]Є щось заспокійливе, коли ми кажемо собі – це була цілком унікальна ситуація, обумовлена конкретними історичними обставинами.

Вдивляючись в трагедію, ми маємо відчувати, наскільки вона може повторитись. Саме тоді ми за холодком у власному хребті відчуємо сенс звичного аж до знецінення вислову "Ніколи знову".

Трагедія Бабиного Яру є багатошаровою, є місцем формування багатьох сенсів пам’ятання: від Голокосту та страждань мирного населення під час окупації до місця народження спротиву радянському тоталітарному режиму в чіткій артикуляції неможливості зневажати право людини не тільки на життя, але й на пам’ятання.

Саме тут людина має дуже серйозно відповісти собі на питання "Навіщо я маю це пам’ятати?"

І для того, щоб людина не змогла не поставити собі таке запитання, в Україні має бути створена власна меморіальна мова.

Ми можемо уважно придивитись до прийомів відомих митців сьогодення – таких як Крістіан Болтанскі – але опрацювати власну мову пам’ятання.

Важливо, щоб ця мова була зрозуміла як всередині України, так і за її межами.

Ми є частиною світу. Біль Бабиного Яру є болем світу – той, хто опинявся наодинці з інсталяцією Крістіана Болтанскі "Шлях до Бабиного Яру", розуміє це дуже добре. Нинішній світ є надто небезпечним місцем, щоб намагатись сховатись на своїми кордонами.

Меморіальний центр Голокосту Бабин Яр працює над тим, щоб зробити свій внесок в унеможливлення повернення в нелюдську ситуацію в будь-якому її вимірі.

Ми впевнені, що мова, якою ми промовляємо до світу, має бути саме сучасною, такою, що вводить людину у простір досвіду, в якому вона не просто набуде інформацію, а сформує свою власну життєву позицію.

Яна Барінова, виконавчий директор Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", спеціально для УП.Життя