Чому Церква забула про своє правозахисне минуле?

2125
8 березня 2018

– Ви вірите в бога? – запитує мій колега гостю, співачку, в радіо ефірі.

Зазвичай такі запитання не звучать в програмах, бо справа віри є суто інтимна.

Запитання могло би не прозвучати, але звучить, тому що попередні відповіді гості були всіяні вигуками "Слава богу!" чи "Не дай бог!".

Досі думаю, що, якби я сиділа в студії, то ніколи би на таке не наважилась. Іноді забагато емпатії іде на шкоду.

– Ви вірите в бога?

– Да, конечно, абсолютно. Я с детства в церкви. Кем бы я ни являлась, и как бы Церковь к этому ни относилась.

Це запитання – не знаю, чи усвідомлено – тут є політичним. В цей момент мій колега чи не вперше в житті говорить із трансгендерною жінкою. І його запитання та отримана відповідь дозволяє артикулювати тему влади та роботи інституцій, як-от церкви.

Тему ставлення до церкви тих, кому ця ж церква відмовляє в праві на існування, спасіння та всьому іншому, чого людина може від церкви хотіти.

Не знаю, чи саме про це він питав, але саме про це я почула.

Коли взимку на початку 2017 року в студії "Громадського радіо" я розмовляла з дослідницею історії жіночих рухів в Україні Мартою Богачевською-Хомяк, ми також говорили про роль церкви в правозахисному контексті.

Звичайно, найперше нам ішлося про забутий сьогодні факт – взаємодію між середовищем церковним і світським у тому, що стосувалося емансипації.

Разом ці середовища відкривали школи для дівчат, навчальні професійні курси для жінок, створювали подобу дитячих садків у селах, аби матері могли спокійно працювати, не прив’язуючи ніжку дитини до ніжки столу.

Найпростіше говорити у цьому контексті про греко-католицьку церкву, – сказала пані Марта. – Вона намагалася забезпечити життя вдів і сиріт по священиках, боролася за впровадження шкільництва.

Церква боролася з алкоголізмом, і найважливіше – давала жінкам альтернативну "женячці" – можна було не виходити заміж, а піти в монастир.

Церква була тісно пов’язана з громадою і залежна від неї. Тож церкви в Україні відігравали двозначну роль: говорили від імені громади, яка не могла говорити, та були силою для громади.

Вона розповідала також про свою нову книжку та пожартувала:

– Думаю, її можна назвати "Зудар церкви і держави — у відсутності й церкви, і держави".

Що сталося такого, що інформація про взаємодію між правозахисними ініціативами та церквами сьогодні може здивувати?

Церква мусила взаємодіяти з громадою, ставати осередком громадського життя. Марта Богачевська-Хомяк узагальнює цю закономірність таким чином:

– Українську православну церкву (на теренах Російської імперії – І.С.) приєднали до російської, яка була цілком підкорена цареві.

В Західній Україні Українська греко-католицька (уніатська) церква стала центром українського життя. У ХІХ ст. зусиллям духовенства завдячуємо... заснуванням перших громад та закладенням підвалин для розвитку української інтелігенції. В цих умовах... зародився західноукраїнський жіночий рух.

Це з її книжки "Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884-1939".

Окремо варто звернути увагу на назву, з неї може прорости цікава розвідка про переклад. Видана Канадійським інститутом українських студій книжка "Feminists despite themselves: women in Ukrainian community life, 1884-1939" в українському перекладі набула рукодільної метафори "Білим по білому" та позбулася слова на букву "ф".

Священики, їхні дружини та дочки. Такий заголовок відкриває розділ про зародження жіночих рухів українок за Австро-Угорської імперії.

Здавалося б, до чого тут священики, до того тут жінки, до чого тут церква... Вони тут до всього – бодай суто біографічно чи навіть генеалогічно.

Наталя Кобринська – донька з родини греко-католицького священика, їй судилося стати біля витоків українського фемінізму.

Доньок і дружин з подібних сімей у громадському русі та зокрема жіночих рухах було назагал чимало, але не всі вони відомі та видимі.

Вони "займалися церковними справами... і неформально давали поради священикам. Коли не було хлопців, дівчата навіть прислужували в будні дні при відправі".

Це теж цитата з "Білим по білому…", але також про це ж пише Оксана Кісь у своїй праці "Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти":

Звичайно спільною молитвою українок проводила котрась із інтелігенток... Окрім індивідуальної молитви, як інтимно-особистого способу спілкування з Богом, українки влаштовували спільні групові молебні в неділі.

Цікаві деталі з тієї ж книжки: "з обов’язками священика справлялися черниці", "Стефанія Чабан-Гаваль докладно розповіла про власний досвід служби божої.., коли вона виконувала функції священика", "ув’язнені жінки і дівчата перебирали функції священика та провадили літургію".

Висновки Оксани Кісь дозволяють у розмові про взаємодію між жіночим рухом і церквою додати важливий правозахисний сюжет – про свободу совісті та віросповідання.

Для "політіческіх", дисиденток та інших помітних і маловідомих лідерок було важливо залишатися собою. Українські буржуазні націоналістки, українські буржуазні феміністки, українські буржуазні (вписати потрібне) в кризовий час зверталися до церкви, якщо того потребувала їхня віра.

Якщо церкви не було – самі собі ставали церквою. І тут я згадала Ольгу Кобилянську та її настанову: "Бути самій собі ціллю".

Але повернімося до цивільного мирного життя. Марта Богачевська-Хомяк, пишучи про терени Російської імперії, згадує, що "жіночі організації... виникали для того, щоб виконати цілком конкретні соціальні завдання. Боротьба з пияцтвом, з неписьменністю, зі смертністю немовлят, боротьба за впровадження в побут елементарних правил гігієни".

Вони "розглядалися як другорядні, обмежені суто "жіночими" проблемами чи, за російсько-імперською термінологією, "малими справами", хоч би яку корисну роботу не виконували вони в інтересах громади".

З того боку Збруча бачимо щось подібне: "Зразком для українських фахових шкіл був заснований клубом руських жінок 1901 року коорператив "Труд" для дівчат у віці понад 13 років… Тут навчали шиття, крою, куховарства та деяких предметів загальної освіти… фахові школи й кооперативи для жінок засновували окремі греко-католицькі парафії".

Таким чином, як мені здається, жіночим організаціям вдавалося мати вигляд безпечних – для чоловічої монополії на владу та ідеологічний порядок денний.

Мовляв, великі наративи – для чоловіків у політиці, а "малі справи" – для жінок і їхніх зібрань.

Звичайно, не можна заперечувати й того, що вже не раз було описане про різні колоніальні території: національне визволення, визволення "всього народу" в умовах колонізації виглядає більш важливим, ніж права жінок, права половини "народу". От тільки перемога ніяк не настає, тому права жінок ніби весь час "не на часі".

Водночас, саме "малі справи" ставали можливістю для створення точок перетину між різними середовищами, для спільної роботи.

Створення шкіл, боротьба з пияцтвом і зумовленим ним домашнім насильством, дитячі садки, допомога сиротам і вдовам, навчання самотніх жінок ремеслу, аби забезпечувати себе.

За яскравий універсальний приклад тут може правити робота антиалкогольних організацій. Таку історію я прочитала в "Білим по білому", де згадано досвід "Відродження", безалкогольного братства:

Засноване 1830 року антиалкогольне братство... "Відродження" було чоловічою організацією, бо алкоголізм вважався проблемою чоловіків...

Щоб мати кращий доступ до селян, братство залучило до боротьби з пияцтвом жінок.

Антиалкогольний рух вийшов за межі церковних братств і став одним із найважливіших громадських рухів українців у Австрії й Польщі в період між двома війнами. Багато жінок в цьому русі відіграли визначну роль.

Але такі незвичні союзи виникали не тільки в Україні.

Цікавий досвід у книжці "Оригінали" описує американський дослідник Адам Грант. Цю історію він представляє як кейс для вивчення теми ефективності співпраці з нетиповими союзниками чи супротивниками.

Оригінальність, про яку він говорить, полягає в тому, що рух суфражисток поєднав зусилля з антиалкогольним рухом WCTU, який був близький насамперед до церковного середовища і дуже далеким від ідей фемінізму.

Що їх поєднало?

Усвідомлення того, що виборче право для жінок дозволить почути жіночий голос і вплинути на політики та практики щодо поширення та споживання алкоголю в різних штатах.

– Часто мудріше вступати в партнерські стосунки з ворогами, ніж із затятими друзями, – дотепно коментує історію про Люсі Стоун та її співпрацю з Жіночим християнським союзом тверезості Адам Грант.

В його інтерпретації ця історія говорить також про явище "горизонтальної ворожості": коли однодумцям важко домовитися через незначні розбіжності в поглядах, тому для поступу необхідне партнерство з кимось більш... інакшим.

Настільки інакшим, як суфражистка Люсі Стоун і борчиня за тверезість Франсес Віллард. Їхню співпрацю Грант підсумовує доволі іронічно: "Франсес Віллард контрабандою пронесла виборче право всередині троянського коня боротьби зі зловживанням алкоголем".

Основою ефективної роботи та взаємодії, успіху будь-якої кампанії чи руху є спілкування та взаємодія між представниками різних суспільних станів.

Саме тому в колоніальній Україні, розділеній між двома імперіями, добре склалася взаємодія між громадськими рухами, в тому числі – жіночими рухами, незалежно від об’єкту, навколо якого вони єдналися, та церквами.

Всі були в одному човні, загрожені волею умовного, а чи й цілком конкретного царя.

А що в незалежній Україні? Співпраця із "сильною рукою" та віра, що за добру поведінку "сильна рука" не битиме та не каратиме.

Коли церква проростає у владу та працює як кормова база для постачання електорату, виникає обіцянка багатьох спокус і плодів – земля на нову церкву, ще менше податків для релігійних організацій, входження в різноманітні ради та комісії для спроби впливу чи тиску на законотворчость із урядуванням.

Поруч із цією обіцянкою тріумфу бринить прихована загроза – що одного ранку хтось знову закрутить гайки.

Гоніння на священиків закінчилися не так давно, інші ж священики так само нещодавно позабирали свої трудові книжки з КДБ.

Коли Крим, Донецьк і Луганськ було окуповано, дуже промовистими для мене особисто виявилися новини про гоніння на окремі церкви – наприклад, на місцевих мусульман у Криму, на місцевих протестантів на Донбасі.

Під словом "безпека" часто приховують значення "сильна рука", що хоче покрутити верньєр і поставити рівень свободи на мінімум. Із аргументами на тему безпеки сьогодні відбуваються напади на Марші рівності та марші за жіночі права 8 березня.

Сьогодні чимало церков виступають у цьому контексті як колаборанти. Ні, вони не завжди виправдовують насильство, але активно долучаються до дискусії на дражливі теми, виступаючи на боці тих, які хотіли би дати права людини не всім людям.

І не всі права. Поруч є дзеркальний процес: саме "релігійними цінностями" виправдовують свою діяльність ті, хто вдаються до насильства. І церкви чомусь не завжди вступають у полеміку з тими, хто хоче приватизувати "традиційні цінності", адаптувавши їх під свій порядок денний.

Захист прав людини та робота церков давно і глобально пов’язані. Мартін Лютер Кінг чи Андрей Шептицький – у будь-якій країні будь-який правозахисний рух міг би знайти собі однодумців і адвокатів у церковному середовищі, в колі проповідників, черниць, святих отців, місіонерок...

Якщо такі рольові моделі є в українській історії, то в українській сучасності знайти їх набагато складніше: поміж сучасниками з різних царин важко говорити про довіру.

Був зудар між церквою та державою, став зудар між державою та громадянськими рухами за права людини. З якого боку тут церква? Я би мріяла, щоби вона була з тими, хто потребує захисту.

Єпископ Борис Гудзяк і моя колега Лариса Денисенко мали на цю тему прецікавий діалог у нас на "Громадському радіо":

– Кожна людина має богом дану гідність. Це для нас є високий релігійний постулат, – зазначав єписком.

– Секулярні люди думають, що рівність надана з народження – це концепція природних прав людини.

– Вони тоді і віруючого бачать як гідну людину. Якщо є взаємне розуміння, що ти і я гідні, що ти як мій співбесідник є гідний, то я маю ту гідність шанувати, я не можу її заперечувати, не можу відмовлятися тебе визнавати, признавати, з тобою говорити.

Ірина Славінська, журналістка "Громадського радіо", спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua