Привіт FOMO, або Що таке синдром втрачених можливостей
"Я пощу, лайкаю і шерю – отже, я існую", – десь такий лейтмотив має ера діджитал.
Не маєш акаунта у Facebook та Instagram? То тебе немає в принципі.
А якщо є – ти у великій халепі.
Дослідження показують, що ще 2013-го третина користувачів соцмереж скролили свої нюьзфіди, щойно прокинулися, а сьогодні абсолютна більшість людей із синдромом втрачених можливостей страждають на нещастя.
 |
| FOMO, або ж синдром втрачених можливостей, – соціокультурний феномен, що пов'язаний із використанням соціальних мереж. Малюнок Mashable |
ОКЕАН МОЖЛИВОСТЕЙ, В ЯКОМУ ТОНЕШ
Facebook рекомендує безліч подій, про які без нього ми б скоріш за все так ніколи й не дізналися. Часто вони відбуваються одночасно. Очі розбігаються від альтернатив, і ти автоматично тиснеш "цікавлюся".
Часто трапляється так, що ти пропускаєш їх усі, тому що запрацювався на роботі.
У результаті почуваєшся невдахою, бо ж там стільки всього цікавого.
Оп! Втрачена можливість. А я мушу сидіти тут, смертельно нудьгувати. І цьому вже є назва FOMO, the fear of missing out або ж синдром втрачених можливостей, – соціокультурний феномен, що пов'язаний із використанням соціальних мереж.
Дослідження вказують на те, що великий вибір насправді робить нас нещасними.
Саме тому успішні підприємці часто звужують свій гардероб до кількох комплектів однакового одягу, аби щоразу не робити вибір, адже він, неважливо, дрібний чи значний, вимагає енергетичних затрат.
ЛАЙКНИ, НУ БУДЬ ЛАСКА
Ми залежні від визнання. Тільки тепер у форматі онлайн це стало схожим на обсесію.
Недарма Facebook показує фото значно більшій кількості людей, ніж звичайний текстовий пост. В середньому 10% друзів в якийсь спосіб та й відреагують на оновлене фото профілю.
Звісно, ця доза ендорфінів змушує все частіше публікувати самоклаци у мережі, а тим часом таку поведінку вже кваліфікують як психічний розлад.
Все б нічого, та часом ми зі шкіри ліземо, щоб побудувати свій особистий бренд у соціальних мережах.
Що це означає?
Ми намагаємося видати своє життя за те, яким воно не є. Ми публікуємо фото та відео з подій, які додають нам крутості. Публікуємо фото з конференцій, подорожей, дорогих ресторанів. Все для того, щоб видаватися кращими, ніж інші.
Та є й інший бік медалі.
ВСІ ЖИВУТЬ ЯСКРАВИМ ЖИТТЯ, А Я – НЕВДАХА
Заходиш в Instagram, гортаєш десятки сторіз. Люди відпочивають, розважаються, подорожують. Діляться фото з яскравих заходів, на які ти просто не зміг би потрапити, хоч трісни.
Ми не завжди усвідомлюємо, але це робить нас нещасними.
Ми бачимо у своїй стрічці десятки відфільтрованих фото людей у чудовій формі. І на рівні підсвідомості це змушує нас почуватися гірше щодо себе. Ми ж порівнюємо себе з ними.
ЗАЙДУ НА СЕКУНДОЧКУ, І ГОДИНИ ЯК НЕ БУЛО
Віртуальна реальність захоплює. Ми втрачаємо відчуття часу щоразу, коли вже на рівні рефлексу клацаємо на іконку Facebook.
Ось з’явилася нова цікава стаття, гріх не прочитати.
А тут ось друг обурюється сервісом, як не підтримати? Залишаєш коментар, продовжуєш гортати.
Знайомий запитує пораду, вирішуєш допомогти словом.
І все це в робочий час.
Закрив вкладку, твердо вирішив зайнятися справами, але ж ні – вже за лічені хвилини ти отримуєш сповіщення, бо хтось іще лайкнув або прокоментував допис, до якого ти щойно доклав власних п’ять копійок. І рука знову тягнеться підтримати дискусію.
Якщо розгорається сварка – робочого дня як не було.
ЧИ Є СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ?
Я пишу це все не для того, щоб зморалізувати, мовляв, все погано, подивися на себе, невдахо. Я ж і сама така, залежу від віртуальної соціальності. Проте розумію, що вихід є.
[L]Якщо частіше запитувати себе, "що я роблю цієї миті?". Усвідомити проблему – це вже пройти півшляху до її вирішення.
Можна собі встановити час, коли заходиш в соцмережі.
Налаштувати стрічку так, щоб там було лише найпотрібніше.
Вимкнути сповіщення на телефоні.
Використовувати мережу для планування зустрічей офлайн.
Ніхто не каже, що буде легко. Але це може зробити нас щасливішими, доки синдром втрачених можливостей не накрив з головою.
Аліна Боднар, журналістка, редакторка, правозахисниця, проектна менеджерка у ГО "Східноукраїнський центр громадських ініціатив", спеціально для УП.Життя