Яка ж вона справжня жіноча література, і якого фемінізму нам треба повчитися у "Модерністки"

Вперше про існування питомо жіночої літератури (а не "жіночої" в сенсі "дамських романів") я замислився, читаючи останню частину дослідження американської авторки польського походження Еви Томпсон "Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм".

На думку дослідниці, російські письменники протягом сотень років побудували імперський простір у художній літературі.

Натомість сучасні письменниці цей простір руйнують, а відбувається це тому, що цей простір для них чужий.

"У певних відношеннях вона (жінка, – О.Ш.) залишається аутсайдером навіть за умов імперської сили, – пише Томпсон. – Заняття, пов’язані із захистом імперії та дипломатичною діяльністю, були прерогативою чоловіків, так само, як і відповідні права… збирання імперією земель забирало енергію чоловіків, які могли б її витрачати на сімейне життя й допомогу жінкам у вихованні дітей і в домашній роботі… життя (жінок, – О.Ш.) анітрохи не імперське – найбільшою мрією для них є власна кімната, і ця мрія перебуває у прикрому контрасті із величезними територіями, завойованими їхніми чоловіками".

В результаті дослідниця робить висновок: "Замість того, щоб оспівувати славетне минуле, вони пишуть про жалюгідність теперішнього й принижують величний імперський образ картинами російських невдач.

Показуючи відсутність зв’язку між жінками й державою, жінками та імперією, такі письменниці, як, наприклад, Людмила Петрушевська чи Тетяна Толстая, запрошують російського читача до пошуку свого місця за нових умов".

Справжня жіноча література – це передусім інший погляд на реальність, до якого більшість із нас, вихована на типово чоловічому художньому дискурсі, просто не звикла. Антологія польської жіночої прози міжвоєнного періоду "Модерністки", яка нещодавно вийшла у "Видавництві Старого Лева" під редакцією Олі Гнатюк, Катажини Котинської та Івони Борушковської це переконливо доводить.

Антологія польської жіночої прози міжвоєнного періоду "Модерністки", "Видавництво Старого Лева"

Авторка передмови Аґнєшка Ґаєвська повідомляє, що ця книжка стала одним з результатів дослідницького проекту "Польська і українська міжвоєнна проза – у перспективі центральноєвропейського модернізму".

Вона підкреслює, що автори проекту розглядають жіночність не стільки як метафору свободи, а як синекдоху життя.

І якщо вже існує багато різновидів синекдохи, то у цьому випадку йдеться про частину, замість цілого: жіночність тут асоціюється із життєвою силою на противагу чоловічому, яке обмежує, поневолює та розв’язує війни.

Саме тому й проза "міжвоєнна", бо протягом неповних двадцяти років жіночому вдалося маніфестувати себе у коротких оповіданнях. І сьогодні важливо прочитати їх, щоб цей, безумовно корисний, досвід не пропав даремно.

Цікаве також і питання стилю, бо жіноча література – це далеко не лише питання ідеології, але й художнє питання.

Наприклад, одна з авторок антології Ірена Кшивіцька написала на цю тему статтю "Жіночий гамір, або Надмірність стилю", де "закинула колегам по перу гіпертрофію стилістичних прикрас, надмір метафор, маньєризм".

Ця стаття – дуже гостра і дотепна – вся просякнута відчуттям своєрідного ґендерного змагання – тут краще слова не знайдеш.

Розпочинається вона з анекдоту: письменники розмовляють про романи письменниць і один з них каже: "Дайте мені спокій з цими жінками. Не письменниці вони, а судові виконавці. Ходять і описують меблі". А інший відповідає: "Але вони не вміють їх оцінити. За їхніми розцінками плювальниця стає безцінним аксесуаром".

Ірена Кшивіцька погоджується з такою оцінкою і наводить декілька прикладів сучасної жіночої прози: "Аня, повернувшись з тенісних джунглів, затонула у перлових втіхах".

Авторка статті засуджує таких письменниць за надмірну манію порівнянь і намагання відповідати ідеальному образу жінки, який нібито існує у свідомості чоловіка.

"Ми у жіночому колі, – пише вона. – Перестаньте загравати, не варто. Не вірте, що чоловіки люблять це. І не беріть за чисту монету ту літературу, яку вони творять, їхній спосіб розуміння жінки".

Кшивіцька називає подібний фальшивий стиль не інакше як "обороною жіночої фортеці", бо нібито саме він вирізняє жіночу прозу, але вона переконливо і дотепно доводить, що це не так.

Кшивіцька прославилася у польській літературі ще й тим, що, мабуть, одна з перших присвятила статтю менструації.

У своїй статті "Секрет жінки" вона закликала припинити сором’язливе замовчування теми місячних у суспільстві.

Говорячи про це, авторка вдається до ризикованих на той час заяв типу: "Кожна друга демонічна діва всього лиш нездорова".

Іноді заяви Кшивіцької здатні відлякнути своїм радикалізмом навіть сучасного читача. Наприклад, у статті "Присмерк чоловічої цивілізації" вона пише, що ця цивілізація, "схожа на маніяка-самовбивцю, який прийняв отруту і повісився над річкою".

Збірка має назву "Модерністки", тому варто звернути особливу увагу на оповідання, написані саме у цьому стилі.

Серед них є дуже цікавим "Смерть піротехніка" Ванди Мельцер, в якому яскравими і парадоксальними фарбами змальована загибель від вибуху подружжя, яке виготовляло феєрверки.

Авторка майстерно нагнітає напругу, відраховуючи кожні декілька речень, скільки ще часу лишилося до смерті піротехніка та його дружини.

Одночасно вона показує, як відбувається відчуження у класичній буржуазній родині, де чоловік заробляє гроші, а жінка займається домашнім господарством, "заважаючи" йому одним своїм існуванням.

У статті Мельцер "Чорна земля - Варшава. В микві та під балдахіном" авторка звертає увагу на важливість освіти для жінки, а також на лицемірство суспільства, яке це визнає, але воліє бачити у жінці краще домашню робочу силу.

Мельцер цитує тут Талмуд: "Батько, що не дає дочці освіти, а видає її заміж, чинить так, якби зв’язав її перед левом".

І хоч йдеться про середовище польських євреїв, одразу ж стає зрозуміло, що авторка статті не бачить його досвід абсолютно унікальним, хіба що – надто архаїчним, бо – глибоко вкоріненим у традиціях: "Як звично у єврейських родинах, хлопці вчаться, а дівчина працює".

Власне, вся ця стаття – це своєрідний репортаж з микви – спеціальної лазні, в яку "брудна" жінка має піти перед тим, як зустрітися зі своїм чоловіком у п’ятницю ввечері раз на тиждень або одразу після весілля.

Звісно, тут йдеться про бруд не фізичний, бо до микви зобов’язана ходити кожна жінка перед першими шлюбними стосунками. Жінка має не стільки помитися, скільки стати "кошерною", тобто відповідати релігійним правилам.

І серед цих забобонів справжньою революціонеркою виглядає жінка, яка зізнається, що її чоловік не вимагає, щоб вона ходила до микви: "Йому вистачить, як я вдома трохи помиюся".

Гермінія Наґлер, авторка оповідання "Слідство", показує унікальне і дуже цікаве для нас середовище: Львів за часів радянської окупації у 1939 році.

В цьому місті ніяк не присутні українці (як, зауважу, і взагалі у всіх оповіданнях цієї збірки, дія яких відбувається на території сучасної України) – головні дійові особи тут: поляки за радянські окупанти з Росії.

Огидний слідчий Іванов, який провітрює брудні смердючі шкарпетки просто у кабінеті, каже: "Що ж, блондинка і Ванда – значить, справжня полька".

Наґлер показує, що саме відбувалося у в’язниці на Замарстинівській, де службовці з НКВД закатували багато львів’ян, що нібито викликало сумно відомий єврейський погром у 1941 році.

Але в оповіданні ніяк не присутні і євреї.

Загалом з нього виникає враження, що радянська окупація була цілковито російсько-польським конфліктом. При цьому в сцені катування вісімнадцятирічної Ванди трьома чоловіками виринає і тема ґендерного насильства.

Ця тема не явна, але ж сама побудова ситуації буквально волає про це: Ванду заарештовують на вулиці чоловіки, допитує чоловік і катують також чоловіки.

Сам феномен окупації виглядає як напад на країну агресивних і брутальних чоловіків зі сходу.

Але українці на східній частині Польщі й, зокрема, у Львові були. Про це свідчить навіть статистика демографічного складу Львова від 1900 року.

Саме тому варто звернутися до образу жінки в українській літературі тих часів. Про нього досить докладно сказано в монографії Олесі Омельчук "Літературні ідеали українського вістниківства" (Національна академія наук України; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– К.: "Смолоскип", 2011) Розділ, присвячений цій темі, називається "Жінки емансиповані, криваві, меланхолійні".

Йдеться в ньому про журнал "Вістник" – місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя, який виходив у Львові з 1933 року. Головним редактором "Вістника" був "батько" українського націоналізму Дмитро Донцов, тож ідеологічно цей часопис був дуже далеким від лівого феміністичного дискурсу авторок збірки "Модерністки".

Але, як зауважує Олеся Омельчук, тема фемінізму, прав жінок була для цього журналу настільки другорядною, що його редактор і автори просто не сформували свого ставлення до неї.

Хоча одна з авторок журналу Олена Теліга дозволяла собі робити такі заяви, що, якби лише про них дізналися авторки збірки "Модерністки", то вона неодмінно стала би мішенню їхньої критики, а може, навіть й героїнею фейлетона.

"Жінки ніколи самі не зможуть створити цікавої ґазети, журналу, клюбу. З цим треба погодитися. Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні феміністичні організації, жінка може розвинутися цілковито", - писала Теліга.

І вона навіть не замислювалася над тим, чому ж так відбувається. У той час як Гемінія Наґлер писала про це ще у 1928 році у своїй статті "За творчу ініціативу жінок": "...нескладно пояснити, чому ініціатива жінки не проявляється. Просто їй не надано можливості, затримано на нижчому щаблі роботи, власне в тісних рамках послужливості".

Взагалі складається враження, що автори "Вістника" та Олена Теліга, зокрема, були просто не готові до ідеї захисту прав жінок, він їх відлякував своїм радикалізмом. Але по суті вони сповідували феміністичні погляди.

В результаті їхнє ставлення до цієї теми було схоже на абсурдний оксюморон. У своїй статті 1935 року "Якими нас прагнете? Теліга писала, що треба "ще більш рішучіше відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К (Kleider, Küche, Kinder, Kirche нацистів)".

На думку Олесі Омельчук, все це відбулося тому, що між патріархальними фантазіями нацистів та фемінізмом у Олени Теліги знаходився український націоналізм, і він заважав їй повністю приймати програму цих антагоністичних рухів.

Але симпатії письменниці були явно на боці нацистів, за якими вона бачила майбутнє. "Ні, в нас ще замало матеріалу на матерей Ґракхів, на матерей майбутніх Мусолінів, Макензенів, Гінденбургів і Гітлерів", — писала вона у статті "Сила через радість".

[L]Втім, очевидно, що феміністкою вона би не стала ніколи, адже сприймала жінок чисто інструментально, як об’єкт для задоволення чоловіка: "Жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина".

Цікаво, що в ті часи лідеркою і навіть піонеркою українського фемінізму була Мілена Рудницька. Вона редагувала часопис "Жінка", який читала Теліга і дискутувала з його ідеологією, вважаючи, що "лібералізм з гуманністю" гальмує визвольну боротьбу.

Власне, виходило так, що українські націоналісти, які дописували до "Вістника", підтримували фемінізм, коли він стверджував, що жінка нарівні з чоловіком здатна долучитися до визвольної боротьби українського народу, а вже коли йшлося про права людини чи гуманізм – це вважалося абсолютно зайвим і навіть шкідливим.

Наприклад, Дмитро Донцов своїм ідеалом бачить Олену Пчілку, бо вона була "жінка-патріотка всупереч ніжних коханок, сестер і жінок".

У порівнянні зі спрямованим у майбутнє і дуже актуальним навіть (і особливо) сьогодні фемінізмом авторок збірки "Модерністки" архаїчний патріархальний націоналізм "Вістника" виглядає пережитком.

Аргументація такої позиції часопису Донцова цілком зрозуміла: він вважав, що ліберальний гуманізм ні в якому разі не може здобути незалежність України, а здатний на це лише один український націоналізм.

Втім час розпорядився інакше і навіть так, як і не бачилося Донцову в найхимерніших снах: за українську незалежність проголосували члени КПРС на чолі із завідувачем ідеологічного відділу та членом Політбюро Леонідом Кравчуком.

Саме тому поява такої книжки в Україні сьогодні є дуже вчасною і корисною. Адже ми щодня спостерігаємо, як під прикриттям нібито піклування про користь України відроджуються темні та агресивні сили з далекого минулого.

Погром лекції про фемінізм – вже не фантазія, а всього лише рядок із повсякденних новин.

"Модерністки" показують нам, яким був фемінізм у Польщі майже сто років тому, і нам досі є чому в них повчитися.

Олег Шинкаренко, журналіст, письменник, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина 4masik/Depositphotos