"Може найдем йому дєвачку?", або Де опиняються мами і тата, які ще вчора були гомофобними

8003
18 жовтня 2018

У цьому році виповнюється 5 років батьківському руху ТЕРГО, який об'єднує батьків, друзів та рідних ЛГБТК спільноти. Саме він фактично повернув мені сім'ю, точніше, половину – мою маму.

Ось типова історія гея – блакитної скотиняки з Полтавщини.

Богдан Глоба з мамою Оленою. Фото Arthur Aleksanian

Писатиму частково полтавським суржиком, щоб передати атмосферу. 

Далекий 2005 рік, у Полтаві нещодавно з'явилися персональні комп'ютери, інтернет тільки в кіберкафе погодинно і задорого.

Я – звичайний підліток з 11 класу, який тільки почав усвідомлювати свою гомосексуальність.

З інформації про ЛГБТ – тільки кліп Бориса Мойсеєва "Голубая луна" на національному ТБ і мужик з надутими презервативами замість грудей з жартами: "Не ГАИ, а геї" і "Шо тут роблять геї? Нагнітають половую обстановку возлі воїнской часті".

І тут моя мама знаходить на моєму комп'ютері високохудожні матеріали про гомосексуальні стосунки. У той же вечір викликає мене на килим і прямо запитує: "Ти шо галубой?". Застигнутий зненацька, відповідаю коротко: "Так".

Усі подальші події нагадують якийсь бразильський серіал "Касандра". Мама біжить до тата, вони вдвох вирішують, шо я захворів або мене вкусив Елтон Джон, телефонують в психлікарню і намагаються здати мене туди на лікування.

У лікарні їм м'яко пояснюють, що ліки від гомосексуалізму закінчились з моменту розпаду радянського союзу, єтак в 1991 році й, максимум, шо можуть запропонувати – чай з м'яти для них і "мати-й-мачухи" для мене.

Далі – сімейна нарада, де батьки розстроєні, шо псіхушка не забрала сина на лікування, починають брейнстормить, шо робить з "голубим сином".

Варіанти колібались від "Де шукать священиків, шо працюють з ексзорцизмом" до "Може до бабки відвезем, хай яйцом викатає?".

Мама радикально пропонує: "Може, найдем йому дєвачку? Хай попробує".

В общем, коні, люди, геї, гомофоби перемішались в сім'ї Глоби.

В кінці кінців, перемогла папина ідея – вибивать гомосекскуальність шлангом, вирішили застосувати старе добре сімейне насилля… і заборону виходити з дому.

Мені якраз 16-й минав, розуміючи, шо, кромі синяків, нічого мені в цій українській традиційній сім'ї не світить, я вилізаю у вікно і не повертаюсь.

Тинявся між будинком бабусі і квартирою мого першого хлопця. Саме тоді й зрозумів, що ніякої сім'ї немає, підтримки чекати немає звідки, залишився сам на сам.

Далі – перша, друга робота, звільнення за пропаганду гомосексуальних стосунків на робочому місці – вирішив стати блондином і проколоти вуха, чоловічий колектив не оцінив ліберальних прагнень і директор, викликавши "на килим", попросив "не нагнітать полову обстановку в коллективе і написати по власному".

Розумію, шо в Полтаві, як казала Верка Сердючка, "тихий ганстерский городок", відкритому гею реалізувати себе ніяк і перебераюсь в Київ.

Там потрапляю в гей-організації, і вже в 2012 році посольство США за програмою Open World запрошує мене на Обамівську програму з ЛГБТ-лідерства.

Мене і чотирьох інших українських учасників відвозять до США, де показують, як працюють ЛГБТ-організації.

В один з тижнів нас закидають в Алабаму, місто Бірмінгем (один з найконсервативніших і найгомофобніших штатів). Там ми декілька днів проводимо з батьками дітей ЛГБТ в місцевому відділенні PFLAG (національна організація батьків, рідних і друзів дітей ЛГБТ в США).

Виявляється, ця організація у США існує з 70-х років, має понад кілька сотень локальних відділень, а бірмінгемські батьки щосуботи збираються у місцевій церкві і обговорюють, як вони можуть підтримувати своїх дітей.

Сказати, шо в мене був шок – нічого не сказати.

По-перше, батьки приймають своїх дітей, а не відрікаються. Ба більше – активно підтримують.

По-друге, батьки збираються у місцевій церкві, здавалось би, місці, де їх би мали спалити. А там – навпаки: місцева ком'юніті їх підтримує і скидається на м'ятний чай.

Самі групи зустрічей були чимось схожі на "клуб анонімних алкоголіків" з голлівудських фільмів, де батьки сидять в колі і обмінюються своїм сімейним статусом: "А в мене син гей" та "В мене дочь лесбіянка".

Усе це модерує місцевий священик, який періодично видає рандомні фрази з церковної методички на кшталт "We are all childrens of god" (Ми всі діти божі) чи "It’s all will of god" (На все воля божа).

Я всю зустріч чекав, коли ж у актову залу церкви увірветься місцеве ком'юніті з факелами з криками: "Сжечь ізварщенцев...". Натомість священик запропонував мені спробувати мед з його пасіки.

До Києва я повернувся з чіткою думкою "Чим ми хужі".

Телефоную мамі й запрошую її в столицю.

На той момент вони вже розлучились з татом з ідеологічних причин. Адже мама, після всіх поневірянь психологами й психіатрами, замість знайти, хто вилікує сина, знайшла спеціаліста, який порадив прийняти і змиритись з орієнтацією сина. Тато ж так ніколи і не змирився та не приняв мене, що і стало причиною розлучення.

Поки мама їде в Київ, у моїй голові народжується хитрий план: заманюю в офіс маму свого бойфренда, свою маму і маму друга, знайомлю їх і закриваю в кабінеті зі словами: "Знайомтесь!".

Звісно, був ефект взриву маленького атомного реактора, замість конструктивних розмов вони ревіли. Плакали десь 5-6 годин підряд.

Я періодично заглядав у кабінет, чув завивання і закривав двері.

Ввечері вони таки розійшлись, і на моє перше запитання до мами: "Ну шо?", вона відповіла: "Оказуєтся, вас таких много…", з глибоко сумними очима та інтонацією типу: "Думала, тільки в мене син бракований, а виявилось, шо тут ціла партія".

На перший погляд, ідея провалилась і мала зворотній ефект: замість підтримки один одного – кружок екзорцизму.

Другим етапом я вирішив познайомити  маму зі своїм бойфрендом. Думав, що якщо показати мамі, шо в нас є сім'ї і все так само, як і в гетеросексуальних парах, її відпустить.

Беру в охапку бойфренда, їдемо в Полтаву, веду його знайомитись на кафедру в університет до мами.

Додому тоді не ризикнув, забагато там було колющіх і режущих.

Перша реакція мами на мого бойфренда (беручи його ніжно за руку): "Сашенька, і давно це з вами? Как Ви то попали в єту секту?". З таким апломбом типу "у нашого Богданчика оце таке після краснухи, а ви то із прилічной сім'ї".

Спроба номер два провалилась.

І тут нас запрошують на конференцію батьківського руху в Берлін. Звісно, агітую маму, летимо на конференцію німецько-австрійського батьківського руху.

Більше 150 мам і тат у великому конференц-холі, захід відкриває мер Берліна Клаус Воверайт, відкритий гей.

Олена та Богдан Глоба разом із мером Берліна Клаусом Воверайтом, відкритим геєм

Один з ключових виступів міністерки з соціальної політики, яка звітувала батькам, що Міністерство соцполітики Німеччини робить для ЛГБТ-сімей.

Мама загорілась. Мені здалось, що саме після спілкування з сотнями європейських батьків, які вже пройшли процес прийняття своїх гомосексуальних і трансгендерних дітей, щиро люблять і підтримують їх; більше того, готові завзято боротись з державною системою заради майбутнього своїх дітей і онуків, мама зрозуміла, що ЛГБТ – це нормально, а гомофобія і ненависть – ні...

Далі пішли зустрічі за зустрічами, українських мам ТЕРГО ставало все більше і більше, і кожний наступний захід руху ставав все чисельнішим.

До ТЕРГО почали приєднуватись тати, а українська батьківська організація стала найвідомішою і найчисельнішою на СНД-просторі. Хоча татам історично набагато важче проходити прийняття гомосекскуальності дітей, і досі на декілька сотень мам цього руху є лише декілька тат і один дідусь.

Першу міжнародну конференцію ТЕРГО в Києві відкривала віце-презедентка європарламенту Улріке Луначек, а гостями конференції була делегація американської PFLAG.

У 2016 році міжнародні американські організації Human Rights Campaign and Human Rights First нагороджують Олену Глобу (мою маму) престижною премією за вклад і розбудову прав людини в світі.

За ці всі 5 років ТЕРГО перетворилась з групи трьох мам в авторитетну міжнародну батькіську організацію, яка налічує сотні батьків, яку знають і пишаються не тільки в Україні, а і далеко за океаном.

(для перегляду фоторепортажу скористайтеся стрілочками)

Українські мами ЛГБТ
На прайді у Балтіморі
На прайді у Балтіморі
На зістрічі руху ТЕРГО
Українські мами ЛГБТ на прайді у Варшаві (2015 рік)

Але найголовніше інше.

За ці роки виросли мами і тати, які ще вчора були гомофобними і трансофбними, а сьогодні люблять своїх дітей, підтримують і допомагають їм, готові боротись за права ЛГБТК, так як для них це майбутнє їхніх дітей і онуків.

ТЕРГО стало тією організацією, яка реально піклується про нетрадиційні сімейні цінності та повертає батькам їхніх дітей, а дітям їхніх батьків.

Цей рух повернув мені маму, навчив її приймати і любити мене таким, як я є. Моя мама пройшла довгу і важку дорогу з прийняття мене як гея, і цю дорогу вона проходила одна без підтримки і допомоги.

Звісно, сказаних слів не повернути, але можна повернути батьківську любов і підтримку. Для мене неабияке щастя бачити, що мама не просто прийняла мене, а допомагає іншим мамам приймати своїх дітей.

Для мене історія ТЕРГО – історія, як на реальній проблемі дітей і батьків виник рух, що допомагає їм повертати один одного.

І кожен ЛГБТК, що приходить у цю громадську організацію за підтримкою, знає, що кожна мама ТЕРГО – і його мама.

З днем народження, наші Мами ТЕРГО, з вашим пятиліттям!

Без вас не було б і нас.

Наснаги вам у нашій боротьбі, адже ще стільки мам і тат замінили любов на невисть, а прийняття на відразу. Але поки існує ваш рух, в нас є надія, що і тати колись нас зрозуміть, і наберуть з коротким запитанням "Ну як ти, син?".  

Богдан Глоба, лідер першої української ЛГБТ організації в США ProudUkraine, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина від Ruletkka/Depositphotos, інші – надані автором

powered by lun.ua