Скільки важить вітчизняний патріотизм?

Цієї осені кількість вистав, пов’язаних з темою патріотизму перевершила, мабуть, усі попередні роки.

Митцям нарешті стало цікаво відчути на смак патріотизм, і вистави виникають одна за одною – різноманітні за масштабом та стилістикою.

Від "Поганих доріг" на Сцені 6 до "Патріса" у маленькому затишному театрі "Актор".

Про другу і поговоримо.

П’єса створена трьома білоруськими драматургами – Сергієм Анцелевчем, Віктором Красовським та Дмитром Богославським.

Адаптувати текст до реалій Києва було завданням не з легких. Назви вулиць, станцій метро, марки цигарок і вартість проїзду в громадському транспорті – той бекграунд, який варто було змінити до впізнаваності, і команда вистави з цим впоралась.

Певні деталі в п’єсі не потребують перекладу – краса природи, бруд – навколишній і внутрішній, протяги в маршрутках, монологи німецькомовного Олівера, побутовий алкоголізм і "душі високі пориви".

Спільне на цьому і завершується.

Далі – відмінності. Вони не тільки у топонімах і зовнішній рекламі, вони – в змісті. І от їх адаптувати набагато складніше.

– Тут постійно буде кіно? – запитує у подруги одна з глядачок.

Фільму в "Патрісі" навіть більше, ніж власне театру. Документальна п’єса з вкрапленнями інтерв’ю з "простими смертними" у київській версії перетворюється на такий собі соціальний артхаус про кількісні виміри патріотизму.

І це виправдано, бо фільм про патріотизм – основна тема "Патріса", навколо якої розвиваються великі й маленькі драми героїв.

Сюжет близький для українських реалій – молода випускниця університету отримує грант на зйомку фільму, бо "в Європі про це не говорять, там патріотизм – це тероризм і футбольні фанати".

Уявлення про те, що ж таке патріотизм і як його зафіксувати на камеру в кожного різні, як і у героїні та її напарника – оператора Кості.

Батьківщина несподівано виринає на лавочках біля кіосків і у нічних переходах з піснями під гітару, садки і мальви давно відцвіли.

Де шукати любов до батьківщини? Звісно, на вокзалі, під час відправлення і прибуття потягів міжнародного сполучення.

Де шукати любов до батьківщини? Звісно, на вокзалі

Відео для вистави, на відміну від сюжетної лінії п’єси, знято без гранту і бюджету – записи інтерв’ю на вокзалі й у середмісті столиці зроблені у традиціях документалістики і без прикрас.

Запитувати "чи вважаєте ви себе патріотом?" і "чи виїхали б ви за кордон?" у країні на п’ятому році війни та у країні-сусідці Білорусі – це отримати різні документальні свідчення, тому створення автентичного матеріалу – необхідне.

В якусь секунду складається враження, що інтерв’ю вирізані з вечірніх випусків "ТСН" и "112 каналу", але насправді записані самими акторами.

Втриматися на вузькій стежці між ультра-патріотизмом і космополітизмом складно і в тексті, й на сцені. В "Патрісі", це, здається, вдалося.

Можливо, у когось з глядачів сформується враження, що ця оповідь про Україну до Революції Гідності, але історія розвивається циклічно, і те, що минуло 10 років тому, несподівано наздоганяє біля входу в підземний перехід. Хвилі вимушеної еміграції змінюють одна одну, як і хвилі націоналізму, стагнації, економічних криз etc.

Всі елементи соціального занепаду присутні у виставі – і безробіття, і залагодження питань – від особистих до професійних – чарочкою або келихом, і філософія "спитися тут чи за кордоном – це принципово", і "маю право милуватися заходом сонця в метро за свої вісім гривень".

Вистава співзвучна саме через відчуття інерції, розлите в ній. Між відеозаписами інтерв’ю можна було б пустити штамповані фрази "нічого не змінюється", "всі крадуть", "грантожери", "молодь безвідповідальна", які визначають громадську думку десятиліть з непорушною стабільністю, безвідносно революцій та війн. Що дійсно страшно.

Вистава має віковий ценз "18+" і я підсвідомо шукала щось гостро-провокаційне, що б виправдало це – і не знаходила. Алкоголь, цигарки, "трава", яка, згідно з написами на парканах, "не наркотик".

Що з цього може травмувати психіку неповнолітньої людини?

Нічого. І, вже після вистави, знайшла – це та безвихідь, яка зчитується у ній.

"Патріс", як визнає режисер Дмитро Захоженко, – зовсім не про патріотизм. Але про Батьківщину – велику і малу, про молодість, можливості та їх відсутність.

В документальній виставі, навіть зіграній у класичному театрі, завжди залишатиметься присмак соціальної критики – суспільства та наявного стану речей тут-і-зараз.

Це ідеальна вистава для тих, хто на роздоріжжі між "поїхати чи залишитися", "знімати кіно чи "оцифровувати старі кіноплівки".

Ідеальна саме тому, що не містить відповідей. П’єса "без діагнозів" породжує виставу без настанов. Поки дивишся відео з київського вокзалу, вже формуєш для себе напрям руху – Берлін, Відень, Берн чи внутрішня еміграція.

Трохи казкового і непояснюваного у "Патрісі" – це кінь і дівчинка, що прагне його викупити зі стайні й забрати з собою.

Кінь і дівчинка, що прагне його викупити зі стайні й забрати з собою

Ідилічна пара, що існує окремо від інших героїв, розриває імлисту безвихідь втеч, бо їхня спроба бунту, здається, вдалася (хоча я не впевнена).

Йдуть окремо яскраво освітленим вечірнім середмістям, нагадуючи, що "коні не винні", як в Коцюбинського, чи то що "все мы немножечко лошади" як у вірші Маяковського, яким вистава завершується.

Відчуття вагону (при чому плацкартного) у виставі переслідує – закономірна невипадковість попутчиків, "хліб і вино", що вони ділять між собою, різні статуси та спільний замкнений простір.

Потяг стає основним символом там, де мав би бути літак . Земний шлях і рух, від якого не втечеш, соціальні протиріччя, що виринають повсякчас – в цій "жовтій стрілі" з Києва до ефемерної Німеччини, яку герої свідомо чи інтуїтивно обрали.

Якщо узагальнювати, "Патріс" більшою мірою про можливості, аніж про відчуття батьківщини.

Як і кожен якісний мистецький твір, вистава зачіпає усі "больові точки" соціуму. Це культурний продукт, після перегляду якого вибір – будь-який – буде осмисленіший.

[L]Багато питань, що виринають під час вистави – чому в героїні австрійське громадянство, який фонд надав грант, чому потяг приїжджає зранку – вже містять відповідь на глобальніше питання про те, з якого боку перону ми уявляємо себе.

Якби у мене була можливість обирати аудиторію для "Патріса" – то це однозначно молоді люди (не обов’язково старше 18) і ті, хто опинився перед вибором з двох чи більше альтернатив. Це саме та монетка, яку варто підкинути, аби зрозуміти, доки вона летить, на яку сторону ти сподіваєшся.

В "Патрісі" є все, що хвилює істоту мислячу – у плацкарті чи в купе, на лівому березі Дніпра чи на правому, у Києві, Мінську і Берліні – пошуки, обмеження, друзі, любов, шкідливі звички й піднесені мотиви.

Мабуть, тому відчуття потягу в поліських степах не відпускає ще довго після вистави.

Катерина Тягло, кандидат соціологічних наук, менеджер культурних проектів, спеціально для УП.Життя

Фото для публікації надані театром

Реклама:

Головне сьогодні