Україна у 2019 році: глобальна робота над помилками
Іскристе буйство шампанського та ніжність новорічних солодощів в ці дні притупляють той гіркий присмак, з яким ми залишаємо 2018 рік.
Рік, повний фатальних помилок, незграбності та обмеженості тих, хто нині керує нашою державою.
Вони ігнорують наслідки запущеного ними ж гуманітарного дефолту, відгороджуючись від реального життя українців у своїх корумпованих кабінетах, броньованих автівках, у компанії охоронців, куплених політологів та політичних повій.
У більшості ж громадян України можливості сховатися від реальності немає. І тому ми приречені дивитися на те, як катастрофічно змінюються наші вулиці, міста та країна.
Замість художніх шкіл, книжкових крамниць, бібліотек Україну окуповують "національні лотереї", стриптиз-бари, наливайки та магазини секонд-хенду.
До речі, за статистикою асоціації Укрлегпром, ми зайняли вже "призове" третє місце в світі з обсягів імпорту вживаного одягу "з Європи". За ознакою такої європейськості поступаючись у світі лише Пакистану та Малайзії.
"Ріст ВВП", кажете? "Макростабілізація"?
О, так!
Ви помітили, як завзято останні роки українська держава вичавлює з гуманітарного простору власних дітей, щороку тисячами руйнуючи соціо-культурну інфраструктуру: культурні центри, сільські клуби, спортивні школи.
Можливо тому молоді люди не демонструють великих проривів у мистецтві, науці, спорті – натомість ставлячи рекорди у масштабах залежності від алкоголю та тютюну.
Ось якою насправді є українська стабільність.
І стабільність ця охоплює громадян будь-якого віку.
Коли ледь не на кожному розі українських міст у смітниках риються 30-40 річні чоловіки й жінки-безхатченки – стає моторошно й страшно за країну.
Але коли в помиях копирсається очманіла від голоду бабуся інтелігентного виду – хочеться плакати й кричати від болю та сорому.
Так, бідність є результатом одержимої жадібності й корумпованості політиків-одноденок – розпорядників "державної годівниці", які маючи конкретні короткотермінові тактичні цілі, менш за все переймаються відсутністю гуманітарної політики в державі та концепцією розвитку успішного суспільства.
Та показовими є не лише збіднілість людей та ментальна вбогість можновладців. Ще одним страшним результатом гуманітарного дефолту є відсутність справедливості й відповідальності за злочини, які коять сильні проти слабких.
Саме тому з епідемією наркоманії та алкоголізму, лудоманією, Україну охопила епідемія насильства у дитячих будинках, де посадові особи ніколи не несуть відповідальність за те, що ображають, б’ють та ґвалтують знедолених і безправних дітей – як це сталося у притулку для дітей у Рожищі Луцької області.
Саме тому працівники психічних лікарень тримають хворих людей на холоді, без води та відбирають в них гроші – як це робив персонал обласної психіатричної лікарні № 2 у місті Барвінкове на Харківщині.
Виправляти ці страшні суспільні хвороби і мала б держава за допомогою культурної політики, освіти та усього спектру гуманітарних засобів. Бо саме так і створюється гуманітарна безпека спільнот та країн.
Саме так Ісландія два десятиліття тому і врятувала свою молодь від деградації: держава взялася за голову і створила продуману та ефективну національну програму розвитку спорту та загальнокультурного розвитку для дітей.
Але українські державні інституції у 2018 році вперто продовжували займатися фікціями та грабіжництвом, замість нагального вирішення питань життя та смерті.
Під прикриттям реформ і децентралізації держава вперто продовжує курс на ліквідацію позашкільної культурно-освітньої інфраструктури, коледжів, спеціалізованих освітніх інституцій, пропонуючи нав’язаєм у якості альтернативи дітям та молоді вештатись по вулицям з цигаркою та пляшкою дешевого алкоголю, чи-то шукати товариства в розписаних контактами наркодилерів напівзруйнованих дитячих басейнах та клубах, що перетворилися в наркопритони нової хвилі.
Але ж нещодавно так багато було зроблено депутатами та лобістами від влади "заради культурних реформ", – скажете ви.
Наприклад, державний Культурний фонд, підтриманий придворними реформаторами та коньюктурними культурними активістами, зі скандалом створений в 2017 році і очолений аж Мариною Порошенко, нарешті на ділі продемонстрував, для чого він був потрібен.
"Розвиток національної культури та мистецтва"?
"Підтримка культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір"?
Залиште ці красиві та беззмістовні фрази для рекламних проспектів.
Насправді ж цей фонд виник для того, щоб локалізувати в руках правлячого клану державні кошти, які під виглядом підтримки культурних ініціатив можна розподіляти серед важливих і потрібних людей.
Так, серед найбільших культурних діячів країни несподівано виявилося сімейство віце-прем'єра Геннадія Зубка.
Культурний фонд надав близько 2 мільйонів гривень на проекти ГО "Житомир, зроби голосніше!", засновницею якої є Людмила Зубко – дружина віце-прем’єра та соратника президента.
Складно проігнорувати той факт, що такий розподіл коштів надто нагадує обробку житомирського електорату напередодні виборчого року.
[BANNER2]
Втім, історія із Зубками є на сьогоднішній день чи не єдиним інформаційним приводом, який впродовж року породив Культурний фонд.
Бо проекти, підтримані фондом на 161,6 млн гривень, поки здебільшого виглядають гуморесками, аніж потрібними нашій країні та суспільству ініціативами.
А справжній хіт серед них – це, безперечно, "Перший в Україні "літаючий" digital-мурал", вартістю 423,5 тис. гривень.
Нові рекорди цинізму минулого року продемонструвало і наше багатостраждальне Міністерство культури.
Від культурної політики та сприяння створенню видатних культурних проектів Мінкульт віддалився, зате закріпив за собою функцію заробітку на будівництві. А точніше, на видачі дозволів, необхідних девелоперам, переважно на землях пам’ятко-охоронного призначення.
Причому ступінь впливу майбутніх споруд на навколишній культурно-історичний ландшафт – за чим і має буцімто стежити Мінкульт – насправді жодного значення не має. Інакше яким чином прямо посеред історичного Києва міг з’явитися монструозний "Ярославів град" – величезний житловий квартал, заставлений будинками у 22 поверхи?
Санкціонувала його появу безпосередньо заступник міністра культури, улюблениця забудовників і деяких наближених до гаранта депутатів, Тамара Мазур – і це при тому, що прямо поруч із "градом" знаходяться 28 об'єктів культурної спадщини та 9 пам'яток місцевого значення.
Складно повірити, що такі рішення в Мінкульті ухвалюються виключно з садистського бажання спотворити історичне обличчя Києва.
І в кінці року ці "здогадки" підтвердили керівники девелоперів Taryan Group та НЕСТ, які заявили, що Мінкульт, за свідченнями очевидця подій, на пару з СБУ організували шантажистську схему видачі дозволів на будівництво в обмін на багатомільйонні виплати.
Таким чином, питання обґрунтованості, доцільності будівництва на конкретній ділянці для Мінкульту пріоритетним не є.
Головне: що конкретно принесе той чи інший проект у кишені високопоставлених чиновників.
Втім, і не високопоставлені добродії теж хочуть отримувати від своєї чиновницької роботи пристойні бонуси.
У жовтні розгорівся скандал навколо вимагання хабара заступником директора міністерського Центру культурних досліджень Євгеном Ковальським в організаторів фестивалю кіно і урбаністики "86".
Вигравши на початку року грант в 500 тисяч на проведення заходу, організатори фестивалю грошей так і не отримали – але отримали від Ковальського зафіксовану на аудіозапису наполегливу пропозицію видати "невеличкий хабарчик" у 30 тисяч гривень, які (цитата!) мали "уйти в пользу знатоков".
В результаті Ковальський та його начальниця-вінничанка Ірина Френкель були відсторонені від своїх посад на час "службового розслідування", хоча про пред'явлення їм кримінальних звинувачень не чути досі.
У зв'язку з цією історією не можу не згадати, як на початку року пані Френкель розгорнула кампанію з оголошення будинку легендарного Миколи Леонтовича в селі Шершні "підробкою".
Суть питання полягала в тому, що громада Шершнів намагалася врятувати покинутий будинок від повного руйнування, в чому їй допомагав Фонд гуманітарного розвитку. А Ірина Френкель, яка була багаторічним культуртрегером в орбіті вінницької влади, в той же час просувала свій власний проект "Леонтович Арт Квартал" в місті Тульчин, де півтора роки проживав Леонтович. І "конкуренти" (хай навіть і уявні – адже Шершні не претендували на міністерське фінансування), що псують інформаційне поле, їй були не потрібні.
Що ж, за сто років після смерті Микола Леонтович дочекався чергового нового "замаху" вже не на власне життя, а на факт самого свого існування та хвилю "чорного" піару: і цього разу не від радянського НКВД, від кулі якого він загинув, а від шахраїв в незалежному українському уряді.
Які заради особистої наживи здатні ампутувати культурне надбання й вичавлювати артефакти й історичні свідчення навіть про всесвітньо відомих постатей.
В той час, коли увесь цивілізований світ по крупицям збирає й популяризує власну культуру, українські культурні чиновники, що працюють "під прикриттям", не просто проявляють злочинне недбальство щодо руйнації української спадщини, а й чинять опір у її порятунку громадянському суспільству, якому небайдуже майбутнє країни.
Власне, це лише кілька прикладів, що пунктирно дають вельми яскраве уявлення про ту задушливу атмосферу, в якій ми всі сьогодні змушені жити. Слідом за ерозією людських ідеалів, за генерування й впровадження яких і має відповідати гуманітарна галузь, суспільство неминуче охоплюють насильство, злодійство та безкарність.
Це – головний підсумок 2018 року.
Але. Має виникнути запитання: невже в гуманітарній сфері немає жодних проблисків світла, які дарували хоча б крихти оптимізму та віри у можливість майбутнього?
Звісно ж вони є.
Я відчуваю безсумнівну гордість за людей, які не зраджують своєму громадянському боргу та високому людському покликанню, які в стані "брехливого інформаційного гетто", здатні виборювати права громад і суспільства в цілому.
Ми маємо завдячувати Олегу Сенцову, і всім, кого обійшла радість сімейних новорічних свят.
Ми маємо радіти решткам принципових і незламних культурних подвижників, починаючи від організаторів згаданого вже фестивалю "86" у Славутичі, які не побоялися оприлюднити факт вимагання в них хабара з боку мінкультівських чиновників. Вони пішли проти системи, знаючи, що система ця надалі буде їм мститися.
Але цінність громадянської позиції, цінність власних принципів виявилася для них більш значущою. І я твердо впевнена, що цей фестиваль, який повернув Славутич на культурну карту України та Європи, неодмінно переживе всіх разом взятих дрібних міністерських шахраїв.
Я аплодую тим мешканцям Черкас, які два місяці стоять в чергах, аби потрапити в обласний художній музей на виставку Родена – та за рахунок квитків оплатити ремонт міської художньої школи імені Нарбута, що руйнується на очах байдужих чиновників. Саме вони, прості люди, власноруч рятують майбутнє своїх дітей і всієї України, вириваючи його з лап ґвалтівників майбутнього у кабінетах влади.
Я пишаюся жителями села Шершні, які попри злочинний зговір і корупційний тролинг від вінницької влади, відстоюють репутацію та право на збереження головної "культурної Мекки" району – маленького будиночку дитинства славетного українського композитора Миколи Леонтовича. Вони виборюють не лише право на культуру, на історичну справедливість, а й право на власне успішне майбутнє.
І виборюють вони не лише словами, а й справами, започаткувавши коштом громади й активістів щорічний всеукраїнський фестиваль "Шершні Леонтовича", що з першого ж року почав резонувати в країні й примножувати гордість шершнян за спіпричетність до землі, яка виплекала українського генія.
Всі ті, хто сьогодні важко, із потом та слізьми відстоює цінності гуманізму – є справжніми героями України.
І я мрію та працюю над тим, аби такі візіонери розбудовували нашу державу, провівши ревізію сенсів і створивши справжню "Конституцію цінностей" для успішного й здорового українського суспільства.
Я щиро сподіваюся, що у 2019 році ми проведемо глобальну роботу над помилками, яких наша держава припустилася в останні п’ять років.
Ми попрощаємося з тими, хто завдав нашій країні значної шкоди, прикриваючись масками патріотів та реформаторів.
В нас вже багато чого вкрали та відібрали – але можливість політичного вибору ми все ж таки залишили за собою.
Надто високою ціною Україна виборювала своє право на вибір, аби здати його нікчемам та грабіжникам.
І тому в одному прогнозі я цілком упевнена: українські підсумки 2019 року будуть інакшими. І вони сьогодні залежать виключно від нас із вами!
Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя