Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства
Я люблю дивитися детективи, у яких головні ролі грають жінки.
Зазвичай вони незворушні та рішучі, із суворим поглядом, у всіх нюансах своєї поведінки намагаються наслідувати чоловіків і уникають усіх традиційно "жіночих" аспектів життя – одруження, дітонародження, навіть співіснування поряд із постійним партнером, вони зосереджені лише на роботі.
Іноді у таких жінок бувають серйозні стосунки, які, зазвичай, розпадаються ще до кінця першого сезону.
Навіть якщо їм іноді бракує звичайних людських емоцій, вони жодним лицьовим м’язом ніколи не зрадять цього.
Інший тип моїх улюблених героїнь – матері-одиначки, які керують відділами убивств і, наприклад, виховують сина чи доньку-підлітка.
– Як тобі вдалося виховати таких чотирьох? – питає одна така у колеги-поліцейського після чергової непростої розмови із сином.
– Дуже просто, – відповідає той. – У мене є дружина.
Я дуже чекаю фільмів та книг, у яких жінки нарешті будуть позбавлені необхідності вибирати між самореалізацією і особистим життям.
Точніше, не так – я чекаю на час, коли про такий непростий вибір вже можна буде лише прочитати у книжках чи побачити у кіно.
Коли на початку 90-х в Україні почали вживати слово "фемінізм", це сприймалося як щось дуже погане, лайливе, таке, що зруйнує білосніжну і бездоганну природу міцної української родини.
Далі до самого слова звикли, а феміністок перестали боятися, просто записали в розряд сексуально непривабливих старих дів.
– Ти феміністка? Справді? А як це можливо, ти ж одружена?
Таке питання можна почути й досі.
А разом із тим не менш щире здивування стосовно того, що не лише феміністка, не лише одружена, не лише мати двох дітей, не лише письменниця, не лише працевлаштована, причому не в сфері обслуговування вище оплачуваних чоловіків, не лише сама на себе заробляє, а ще й нічого цього не соромиться і наважується заявляти про це відкрито, при всіх. Іноді навіть за святковим родинним застіллям, де всі у вишиванках, із чарками в руках, при святі, п’ють за господиню, яка накрила такий розкішний стіл.
Слово "феміністка" дивно вживають і в інших контекстах. Наприклад, "феміністка, а з рахунками за газ розібратися не здатна". Так, наче перш ніж дозволити собі стати феміністкою, слід упоратися з усіма іншими життєвими потребами, а поки ще чогось не вмієш – зась.
Після першої фази тотального несприйняття слова настала фаза такої ж цілковитої відмови хоча би приблизно розібратися з тим, що ж саме воно означає.
Феміністками стали вважати не лише сексуально незадоволених, а й тих, хто не хоче виходити заміж чи народжувати, кар’єристок, власниць автотранспорту, які відмовляються чіпляти знак шпильки на заднє скло, підозрюваних у нетрадиційній сексуальній орієнтації, а іноді навіть тих, хто підозріло добре вміє давати собі раду з комп’ютером або надто легко і плинно розмовляє іноземними мовами.
Асексуалізація образу феміністок надовго зупинила процес емансипації жінок в Україні та призвела до того, що чимало успішних жінок бояться зізнаватися у своїх успіхах публічно, щоб їх не звинуватили у фемінізмі.
А якщо зізнаватися таки доводиться, вони квапляться наголосити, що сім’я для них – на першому місці, і що вони, хоча й успішні, але зовсім не феміністки.
Не менш часто доводиться чути й тезу про те, що проблеми гендерної нерівності в Україні немає, бо жінкам завжди було дозволено працювати і ніхто не змушував їх бути домогосподарками, як це траплялося у традиційних патріархальних західних країнах.
При цьому, ясна річ, ніхто не вдається у такі несуттєві деталі, як питання про те, хто має займатися домашньою роботою і вихованням дітей, поки жінки працюють. А також питання про те, яка частка жінок в Україні займає високооплачувані і престижні посади.
Традиційна модель української родини, коли дорослі діти живуть із батьками, поволі відмирає. Дедалі більше молодих сімей прагнуть жити самостійно.
Це призводить до значно здоровших стосунків у сім’ї та прогресивніших методів виховання дітей, зокрема і у плані гендерної грамотності.
Але, на відміну від тих суспільств, де партнерська модель стосунків існує вже давно, в Україні все ще дуже складно знайти роботу з вільним графіком, частковою зайнятістю (і при цьому гідною оплатою), я вже не кажу про якісь соціальні пільги чи бодай реальний законодавчий захист з боку держави для родин із дітьми. А це суттєво ускладнює організацію побуту тих родин, у яких обоє батьків працюють повний робочий день.
До того ж, традиційне виховання вважає організацію домашнього побуту суто жіночою роботою, і перемогти цей усталений стереотип надзвичайно важко.
Чоловікам, які наважуються поводитись у стосунках як повноцінні партнери замість очікувати від своїх дружин цілодобового обслуговування в побуті, доводиться стикатися зі зневажливим ставленням оточення.
Це не полегшує життя таких родин і не сприяє поширенню партнерської моделі стосунків. До стереотипу несексуальної та фригідної феміністки додається стереотип чоловіка-"підкаблучника", який опускається до того, щоб займатися вихованням своїх дітей і вирішуванням власних побутових проблем.
На уроках трудового навчання у школах хлопчиків і далі вчать вкрай потрібного у щоденному побуті мистецтва вирізати лобзиком, але не показують, як слід пришити відірваний ґудзик чи посмажити собі яйце або зварити макарони. Розраховувати слід на те, що завжди буде поряд якась особа жіночої статі, яка в обмін на чудові вирізані лобзиком фігури погодує чимось смачненьким.
Не менш поширеним є і переконання багатьох батьків у тому, що вчити математику і здобувати перспективну освіту слід лише хлопчикам, дівчаткам достатньо грати на фортепіано і вміти гарно вбиратися, а також добре готувати.
З усіх трансформаційних процесів, які почалися в Україні у пострадянський період, процес емансипації жінок проходить чи не найповільніше, адже опір цьому процесові чинять практично в усіх суспільних прошарках: як освічені, так і неосвічені, як чоловіки, так і переважна більшість вихованих у дусі мізогінії жінок різних поколінь.
І це зрозуміло. Адже для того, щоб жінки отримали справді рівні з чоловіками права і можливості, потрібна цілковита перебудова усього суспільства, побутова організація якого наразі тримається на безоплатній і невдячній домашній жіночій праці.
Комусь так зручніше, хтось боїться опинитися серед "збоченців та інших феміністок", втратити партнера чи повагу оточення, комусь бракує критичного мислення, щоби сформувати свою позицію, а загалом у суспільстві бракує позитивної реклами гендерно рівноправних стосунків, бракує навіть визначення того, що таке – рівноправність, і є чимало хибних розумінь цього, адже розмови про це і далі точаться переважно у дуже вузьких колах, широкий загал просто виростає із переконанням, що "традиційні цінності – це добре, а фемінізм – погано" і живе з цим переконанням, не замислюючись про альтернативи.
Спроба змінити реалії у випадку кожної конкретної людини чи сім’ї завжди пов’язана з несприйняттям оточення, осудом, необхідністю відчути себе причетним до непопулярної меншості.
Тому як жінки, так і чоловіки частіше обирають традиційну модель стосунків, воліючи мовчки погодитися з тим, що жінки народжені для того, щоб носити підбори й догоджати чоловікам, аніж ризикнути щось змінити у цьому стереотипі.
Радянська модель патріархальної сім’ї, у якій жінка зазнавала подвійного утиску, бо змушена була і заробляти гроші, і виконувати домашню роботу, залишається панівною і досі, підтримувана як захисниками традиційних цінностей, так і представниками практично всіх інших політичних та світоглядних переконань. Тож чекати швидких і позитивних зрушень у цій царині доведеться ще довго.
Наталка Сняданко, письменниця, перекладачка, публіцистка, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя
Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".
Вас також може зацікавити:
Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки
Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням
35 чоловіків та 1 жінка на місце сисадміна: полярниками хоче стати рекордна кількість українців
"Вносить баламутку в "чоловічий колектив"? Мережу обурило звернення депутата до жінки-колеги. ВІДЕО