Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки

Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки

У моєму дитинстві дівчата ще хотіли бути принцесами.

Я ж якось захотіла – далекобійником. Вони ночували в нас за вікном у своїх схожих на будиночки фурах, а на світанку рушали в дорогу. Та хтось сказав, що бути далекобійником я не можу – я ж дівчинка.

Здається, це єдина професія, від якої я відмовилася через упередження. Поза тим я могла обирати, ким бути.

Як ви вже знаєте, в далекобійники мене не взяли, вирішила стати програмістом.

Далі чекали сюрпризи.

Коли в 2001-му я стала студенткою політеху, була єдиною дівчиною в групі. Це дивувало, але й веселило.

Впевнившись у моєму занудстві, мене перестали сприймати як протилежну стать. І я отримала безцінну, як для майбутньої письменниці, нагоду: чути суто хлопчачі розмови.

Різні.

Зокрема, розбирали на запчастини мені подібних – жінок. Тільки жінок не було – були ноги, груди, сідниці. Як у м’ясному.

Хіба є ще щось у жінках, коли ти сімнадцятирічний? До кінця першого курсу я й сама була не певна. Але не хотіла, щоби й мене отак розбирали вголос – на грудинку й філе.

Та мене ж і не розбирали, я була наче трохи по чоловічий бік. Вдавала, що не чую, а згодом забула як неважливе.

А три роки тому почула сумнозвісний запис, у якому Дональд Трамп хвалиться, що дозволяє собі з жінками. Той запис, за задумом тих, хто оприлюднив його у 2016-му, мав зруйнувати Трампа як кандидата – не зруйнував. Знайшлися люди, що повірили: це ж locker room talk, як кажуть американці – розмова, як у чоловічій роздягальні, просто жарти. Смішно ж?

Я багато вчилася. Червоні від недосипу очі, зате перша в рейтингу.

За тебе програми, мабуть, пише твій хлопець, – казали мені. Це теж просто жарт, правда?

Так, і екзамени також, – пробувала пожартувати і я. Смішно.

Після третього курсу я почала працювати за спеціальністю. Через навчання пропрацювала недовго, зате потім почула: завдяки тобі шеф повірив, що дівчата можуть програмувати, в нас тепер є програмістки. То був не жарт, але – смішно.

На наступній роботі я теж буду єдиною програмісткою. Одного ранку колега не мине мене, як зазвичай, а простягне руку для рукостискання. Ну ось: я не розібрана на частини – я людина, якій тиснуть руку.

Ритуальні рукостискання відбувалися щоранку на підтвердження довіри між чоловіками, тепер – між чоловіками і мною. Саме це, не червоний диплом, не айтішна зарплата (щоправда на сто доларів менша, ніж у мого однокурсника) довели: вдалося.

Хоча було й інше. Простягаєш руку і чуєш: я не тисну руку жінкам. Але, може, це теж був жарт? Та й мені тоді не спадало на думку тиснути руки жінкам – дивно було би скаржитися.

Мені також не спадало на думку, що я всюди маю наново доводити: ми на рівних.

Що є ця різниця в зарплаті. Сама ж попросила мало. Чому? Може тому, що я перша "морська свинка" – так жартували про дівчат-програмісток у популярному анекдоті. І не свинка, і не морська, знаєте? Смішно.

Кілька років тому мене вперше запросили на феміністичну дискусію – теж, як і тут, розповісти, як воно – бути жінкою. Я знову спробувала віджартуватися: навіть у моїх книжках розповідачі завжди чоловічого роду, я не знаю, як бути жінкою. Та закордонні організатори не повірили: ви ж жінка. Довелося це врешті визнати.

Звісно, не всі першокурсники вголос оцінюють тіла інших – сподіваюся, ЗНО звело кількість таких до мінімуму. Не всі сумніваються у здатності жінок програмувати, керувати фурою чи військовим підрозділом.

І колеги не лише розповідали анекдоти – з нечисленними жінками по-справжньому дружили, підтримували й допомагали, підвищували зарплату та довіряли проекти. "Айті" не відрізняється від решти суспільства – там дуже різні люди. Є, зокрема, прекрасні.

Хай там як, у тридцять, обірвавши успішну кар’єру, я піду – в омріяну літературу, проте не без сумнівів. Зокрема таких: чи не підставляю я інших жінок? Бо ось програмуєш – інші жінки теж можуть, керуєш – й інші можуть, а тепер ідеш – що, й інші можуть піти?

Якщо ти в меншості, відповідаєш не тільки за себе. Коли аварію спричинив чоловік, це один поганий водій. Коли ж жінка... Коли ти в меншості, кожна твоя дія множить або заперечує стереотип. Часом бути жінкою – відповідати за всіх жінок.

І можна вкотре сказати: все – жарти. Спочатку й справді смішно. Потім втомлюєшся. Потім – у кого скільки сил. У когось багато, в когось підтримка, комусь пощастило. Тобі пощастило, та ти озираєшся – а ти єдина жінка в залі для нарад.

Може, потішитися? Майже як принцеса. У казках часто є велика пастка для жінки – принцесою в кінці стає тільки одна попелюшка.

З усіма іншими жінками, крім феї (а фей не буває!) щось не так. Вони самі винні – здається, так нас учили не лише щодо сексуального насильства.

І можеш казати, що ніякої дискримінації немає. Ті інші жінки, відсутні на нараді, просто не захотіли приїхати до Кремнієвої Долини. Самі не захотіли, щоби їм у дитинстві купили конструктор чи книжку, а не каструльку та платтячко з побажанням вдало вийти заміж.

До чого тут суспільство, що толерує ставлення до жінок, як у м’ясному, та продає їм казку про Попелюшку?

Я справді могла би й тепер казати, що дискримінації немає, – в одному старому інтерв’ю для айті-видання я якось так і сказала. Могла би колекціонувати анекдоти про білявок – як моя знайома програмістка зі світлим волоссям.

Мімікрія під сильнішого – добрий самозахист. Це якщо говориш про фемінізм і не сприймаєш сумнів у жіночих здібностях як дотепний жарт, хтось може подумати: ти ж просто сама з тих смішних? У тебе зникло почуття гумору? Але ж ні, жінко, ти – особлива, та сама принцеса. Тому давай просто посміємося разом з інших жінок. Як щодо жінок на фронті чи домогосподарок? Буде смішно. Чи ні?

Ні, не смішно. І ти не хочеш бути "принцесою" – хочеш іншу казку, де щастя жінки доповнюється щастям інших жінок.

Перемога однієї важлива, та це ще не перемога всіх жінок, часто – лише виняток, який дозволяє не змінювати правил. Знаєте, в США часом беруть одну жінку до Ради директорів – аби відчепилися з тою рівністю.

Перемога для всіх – у зміні правил гри. Ба більше, в чесності гри – fair play. У рівності, яка не зникає навіть за зачиненими дверима чоловічої роздягальні, казарми чи високого кабінету.

Цивілізований світ наче й рухався саме в такому напрямку. Але.

Але 9-го листопада 2016-го мене розбудив дзвінок. Він переміг, – сказала слухавка переляканим жіночим голосом. Хто? – не зрозуміла я.

Один із тих, хто розбирає жінок на грудинку й філе. Люди голосували за Трампа – навіть після запису. А в нас уже була запланована вечірка – святкування не перемоги конкретної жінки (на українських виборах-2019 я, до слова, збираюся голосувати за чоловіка), але перемоги над мовою ненависті щодо жінок.

Вечірку перенесено. Усе не так просто. Перемога Гілларі Клінтон тільки замаскувала би проблему, як перемога Барака Обами – расистські настрої. А так – ласкаво просимо до реальності, де ще є за що боротися.

До чого я це все? Та до того, що святкувати рівність рано. Зате не пізно разом змінювати правила гри, оминати пастку Попелюшки. Бо любов, яка наприкінці казки рятує, може виявитися сестринською.

Бути єдиною в світі жінкою добре в спальні, на роботі – контрпродуктивно. І коли ти єдина – у проекті чи космосі – варто таки цікавитися: а де інші жінки?

Вікторія Амеліна, письменниця, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

Вас також може зацікавити:

35 чоловіків та 1 жінка на місце сисадміна: полярниками хоче стати рекордна кількість українців

"Вносить баламутку в "чоловічий колектив"? Мережу обурило звернення депутата до жінки-колеги. ВІДЕО

Реклама:

Головне сьогодні