Реанімація перша. До такого ніколи не будеш готовий

Реанімація перша. До такого ніколи не будеш готовий

9 червня нашому наймолодшому синові виповниться два роки.

За цей час ми тричі побували в реанімаціях. І щоразу це був інакший досвід. Щоразу це мало вплив на усю нашу родину і найближчих друзів. Було скажено, часом нестерпно важко.

Та ми вигребли. Хоч самі досі до кінця не розуміємо, як і якою ціною. Писати про пережите досі боляче. Від спогадів накриває тривожність.

Але. Такі речі потрібно проговорювати, розтлумачувати собі та іншим – батьки (обоє!) мають право бути з дитиною, емоції – важлива складова одужання, пацієнти, навіть найнайменші, мають право на гідність і повагу. Інакше нічого не зміниться.

***

ВІДЕО ДНЯ

Син народився о 8 з хвостиком ранку.

Вагітність була нормальною: місцями дуже радісною, місцями дуже нервовою, але загалом – нормальною.

Пологи були майже ідеальні й в фізичному плані, і в суто людському. Коханий поряд, лікарка так ласкаво впрошує дитинча: "Ну давай уже, Матвійку, ходи до нас, дивись, як тут сонячно". Ці слова я довіку згадуватиму з вдачністю, бо вони найперше – про людяність, якої так бракує дітям і батькам у межах нашої медичної системи. Людяність, яка подекуди рятує незгірше, ніж високий професіоналізм.

[BANNER1]

Отож син народився. Заплакав. Його виклали мені на груди. І тут ми всі зрозуміли: щось не так. Маленький не міг узяти груди, з ротика постійно текла слина і слиз. Його забрали.

Чоловік пішов слідом. Я лежала сама в палаті з дуже високими стелями. Було німо і страшно.

Прийшли. "Підозра на атрезію (тобто порушення цілісності) стравоходу. Переводимо у реанімаційне відділення МДКЛ для подальшого огляду і лікування. Ідіть, поцілуйте дитинку". За цю останню фразу я теж страшенно вдячна. Бо не "попрощайтеся". Бо це знову про людяність: як важливо мамі сказати "я з тобою, де б ти не був", а дитині – почути ці слова. Точніше – відчути. Немовлята відчувають свою непокинутість, не сумнівайтеся!

Я бігла до сина, через 2 години після пологів.

А чоловіка вже не пустили, стало не можна: в коридорі об’явилось якесь цабе з групою інтернів. І йому не лишилось нічого іншого, як мчати за реанімобілем на інший кінець міста.

Атрезію підтвердили. Це важка вроджена вада, що трапляється в 1 з 3500 новонароджених. Верхній кінець синового стравоходу закінчувався сліпо на рівні 4 грудного хребця. Нижній впадав у трахею, невідомо, де. Харчуватися самостійно він не міг би. Шлунковий сік міг би через трахею потрапити в легені й просто спалити їх. Тому – операція. Через 12 годин після народження. На стравоході завтовшки як стержень кулькової ручки.

Трохи про нас із чоловіком.

Мене перевели у післяпологову палату, де лежало вже 5 породіль з немовлятами. Щоразу, коли якесь із них починало пищати, мені здавалось, що у мене тріскає серце.

Все ж мало бути не так, зовсім не так! Мала бути радість і маленький хлопчик коло грудей, старші брат і сестричка, ми всі обіймаємося…

Відчай, гостре почуття провини і безпорадність – найсильніші тодішні почуття. Я не могла бути в палаті. Сиділа на кушетці в коридорі, й ніхто, зовсім ніхто до мене не підходив, поки не приїхала подруга. Вона тоді буквально не дала мені злетіти з котушок.

Окрема палата для мам, чиї діти не з ними з тих чи інших причин?

Ні, не чули.

Психолог для породіллі без немовляти на руках?

Ні, не чули.

Чи потрібно це?

Дуже, однозначно.

[BANNER2]

Чи складно таке влаштувати?

Навряд чи. Просто треба, аби комусь спало на думку, що психіка жінки у травматичній ситуації так само важлива, як і її здоров’я.

Чоловік тим часом бігав-шукав-діставав усе, що потрібно було для операції. Підписував усі дозволи, вислуховував ризики (вдасться з першого разу знайти нижню частину і з’єднати стравохід – шанси на вижити і жити нормально дуже непогані, а ні, то…), розмовляв з хірургом (геніальною у свої справі, до речі), анестезіологом і т.д., розривався між мною та сином, навіть якщо й не встигав толком це усвідомити.

А потім (о 20 приблизно) двері операційної зачинились. І він також залишився сам. На вулиці. Не спавши уже майже 48 годин. Йому сказали: чекайте тут.

І він чекав. Без сил, холодний і змерзлий. На лавочці коло відділення. Бо ніхто, жодна жива душа не подумала, що батько, новонароджену дитину якого оперують, заслуговує бодай на те, щоб сидіти не на вулиці, а на диванчику, який спокійно собі стояв усередині.

І це знову не про додаткові кошти-ресурси-навчання, а про елементарне розуміння ситуації. І людяність.

Операція тривала майже шість годин. І минула успішно. У нашого хірурга й справді золоті руки.

Дві наступні доби – критичні. Син був у медикаментозному сні, щоб максимально берегти сили й дати всьому загоїтися. Нам сказали: якби що – зателефонують. І кожен дзвінок змушував завмирати серце.

Мене забрали з пологового, старші діти відправились до бабусь. І на 4 добу синового життя ми з чоловіком поїхали до нього в реанімацію.

Нас пропустили через лікарняне "КПП". Було дуже страшно торкатися до крихітного худенького тільця, втиканого трубочками. Але до сліз радісно – живий і хоче жити.

Ми гладили його, співали й розповідали вірші, передавали привіти від усіх, хто за нього вболівав. Витримували так, навстоячки біля відкритого ліжечка з підігрівальною лампою кілька годин, а далі, абсолютно виснажені, їхали додому.

Це все, на що нас тоді вистачало: дорога до лікарні й назад, побути поруч з малечею, віддзвонитися батькам про його стан. І завмерти.

Щодня ми просили розповісти, як він, що змінилося, які наступні кроки.

Найкраще про це розповідав заввідділенням (стоп’ятсот дякую йому за це!), підбадьорював, детально відповідав на запитання, розвіював сумніви й страхи.

Найгірше було почути від якоїсь лікарки: чого причепилися, лежить та й лежить, що в нього може помінятися? Ці слова досі викликають образу. Він же не просто лежав! Він боявся, боровся, потребував поруч когось доброго.

Потім виявилося, що, в принципі, ми могли бути поруч із сином весь час. І тепер мені часом муляє думка: а що, якби? Однак тоді сил на це просто не було.

За тиждень нас із сином перевели в хірургію.

На 10 день життя ми вперше тримали нашого хлопчика на руках. Були щасливі, хоч і без найменшого поняття, що нас чекає далі. Але то вже, як водиться, інша історія.

А на завершення цієї скажу таке: лікарня.

Катерина Міхаліцина, письменниця, перекладачка, членкиня Українського ПЕН, волонтерка ГО "Горизонталі”, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина sudok1/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Відкрита реанімація: правила поводження для відвідувачів

Пустите в реанимацию: 10 историй о том, почему это важно и как это возможно

Давайте снова закроем реанимации? Почему открытость не всем удобна

"Пустите в реанимацию!" Как в Украине нарушаются права родителей и их детей

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

Реклама:

Головне сьогодні