Реанімація друга. Бути поруч, щоб врятувати

1536
27 червня 2019

Реанімація перша. До такого ніколи не будеш готовий

Дано – чудесний маленький хлопчик, що народився з вадою стравоходу, пережив складну операцію і майже 20 днів пробув у лікарні.

Його батьки, старші брат і сестра, бабусі й дідусь, у яких життя перевернулося догори дригом.

Шалена група підтримки – друзі та просто хороші знайомі. 

Хірург-золоті-руки, яка, виписуючи малюка, сказала, що, мовляв, усе, маєте здорову дитинку зі шрамами від операції та дренажної трубки. Ідіть додому, ростіть.

І ми пішли.

І от у квітні, у свої майже вісім місяців, наш син підхопив якийсь вірус. Це + активне прорізування зубів дало високу температуру. Збили, покращало. Так дві доби. Навіть менше.

Далі два дні все ок.

А потім знову температура, не надто висока, десь 38.5, але малюкові явно погано. Млявий, не хоче пити-їсти, блідий.

Були в педіатра (діялося то на Великдень) – віруска і стандартний набір дій. Здали аналізи – плюс-мінус норма, ймовірно ентеровірус. Поїли, не допускали зневоднення, їв цицю.

Ще через добу, приблизно – відмова від грудей, стогін, висип на ніжках, який не зникає від натискання. Типова картинка менінгіту, одним словом. О другій чи третій ночі помчали в інфекційну.

Тата, як завжди, спробували прогнати.

Куда ви, мужчино? Шо це ви, жіночко придумали? Всі справляються, а ви шо, не зможете?

– Не зможу, – чесно сказала я, і бачили б ви очі санітарки, чи хто там тримав перед нами двері.

Мені чоловік потрібен був як повітря, навіть більше. Бо паніка, бо неспроможність мислити і трусяться руки. І ніякі:

– У нас не заведено...

– А шо як всі так почнуть проситися?

– Шо ви за мати така, вам би дитя лічити, а ви тут спорите, ше помре вам.

...не діяли.

Бо є Наказ МОЗ України від 15.06.2016 № 592 "Про затвердження Порядку допуску відвідувачів до пацієнтів, які перебувають на стаціонарному лікуванні у відділенні інтенсивної терапії".

І ми пішли в палату.

Троє.

Щоправда, чоловік попередньо написав заяву на ім’я головного лікаря, що наполіг бути поруч з дружиною та сином. А всі наїзди чергової лікарки відбив просто:

– Там мій син і моя дружина. Невже ви самі не хотіли б, аби у такій ситуації ваш чоловік був поруч?

Відповідь була, що хотіла, але ж якось витримала.

– А моя дружина не буде витримувати.

Малому поставили катетр (з надцятого разу) і крапельниці. Я нікуди від нього не відходила, тримала й цілувала, питала, що саме капають і в яких дозах, казала, що син не має зневоднення, бо ми про це дбали. Медсестри посміхувалися і казали, що роблять все по протоколу.

Ми з чоловіком колисали малючка по черзі, співали йому і заспокоювали одне одного.

На ранок чоловік поїхав до старших дітей.

Малого нарешті оглянули і взяли аналізи. Йому ставало дедалі гірше. Він багато стогнав і практично весь час плакав.

Аналізи виявилися геть поганими. Тяжка бактеріальна інфекція. Найшвидший спосіб підтвердити менінгіт – пункція спинномозкової рідини.

– Завтра зробимо, – сказали мені.

– А чому не зараз, – перепитую.

– Ну, як хочете, то можемо і сьогодні зробити, ми думали, покапаємо, хай окрепне, а тоді…

– Робіть уже!!!

В обід загортаю синочка в коцик і йду з ним до іншого корпусу, де реанімація.

А перед тим, щоб ви зрозуміли, ми ходили у спеку в ще інший корпус робити УЗД, в невеличке таке приміщення, де, крім сина з підозрою на менінгіт, було ще двоє діток зі шлунково-кишковими інфекціями та ще кілька з дихальними. Але в палати батьків не пускають, бо стерильно і "ви ж інфекції нанесете", ага.

Малого забирають.

Ми з чоловіком напівпритомно бродимо садом, а за півгодини повертаємося попід двері.

Двері відчиняються. Вбираємо халати-бахіли, дезинфікуємо руки, йдемо, куди ведуть. Обоє.

Синочок уже виходить з наркозу, лежачи в ліжечку-клітці. Прив’язаний. За ручки й ніжки. Старими галстуками. Смикається. Сказати, що в нас усе заніміло – нічого не сказати. Медсестра доприв’язує праву ніжку. Малюк виривається щосили.

– Можна його на руки взяти? – питаю обрежно, бо ж ніц не знаю про пункцію, не було як читати.

– Та ви шо на руках його дві години тримати будете?

Та хоч добу, хоч тиждень, хоч ціле життя, якщо треба!

Як? Досі питаю я себе і всіх. Як таке запитання взагалі може виникнути?

Ми самі його відв’язали. І тримали на руках в максимально горизонтальному положенні – так нам порадили. Мінялися тоді, коли геть відтерпали руки. Бо стілець у палаті був один, але сісти на нього неможливо – не дотягуються трубочки від крапельниць.

Питали, що капають:

Антибіотик і все, що треба.

Надвечір спохопилися. Ніхто до нас не заходить, нічого не каже. Результати пункції мали бути за півгодини, а минуло вже години чотири.

Кличемо чергового.

– Ніц не знаю, запитайте в лікуючого, буде завтра.

Е ні, так не піде, бо згідно зі статтею 285 Цивільного кодексу України та статтею 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я батьки чи опікуни дитини мають право отримувати своєчасну інформацію про стан дитини у доступній формі, а також на інформовану згоду щодо застосування методів діагностики, профілактики та лікування та правом відмовитись від лікування.

– Менінгіту не виявили, даємо загальний антибіотик + підтримуюча терапія.

З тим і перебули ми ніч: по черзі, на стільці.

Наступний день мало що змінив. Синочку хіба стало трішки легше, а ми по черзі ходили спати у виділену нам палату в звичайному стаціонарі.

В середу після огляду ми зрозуміли, що зважаючи на виписку про відкориговану атрезію та нейросонограму зі словами "розширений шлуночок мозку" лікарі сриймають його млявість, блідість, стогін мало не за норму.

– Ну він же у вас постійно такий, проблемний, – сказав хтось із них, зазирнувши в палату (лікарі ще й зазвичай не мають звички представлятися, тож навіть не знаю, що то був за фахівець).

Ні!

Не такий.

– Ось він, наш синочок, коли здоровий! – показали відео на телефоні – він же ж уже повзати брався, книжки читав, сам їсти пробував.

І тут... Віддаю належне. На консультацію запросили чудову лікарку, яка знає синочка практично від народження, в різних обставинах і станах.

У четвер малючок навіть трохи сидів, щось їв, окрім грудей, ледь усміхався. Проте, якщо це не менінгіт – то що, від чого його лікують? Ніхто нічого, взагалі. А нас би цілком влаштувало і чесне: не знаємо наразі, з’ясовуємо.

До речі, коли попередньої ночі в мене геть пропало молоко, медсестри порадили нарвати кропиви і запарити помічного чайку (лактація гормонозалежна – нє, не чули), а лікар – піти додому й виспатися. І це теж багато про що говорить, принаймні для мене.

Нас перевели в інший бокс. І там уже було "доросле" ліжко.

Десь о 23 і синок, і чоловік нарешті заснули, а рівно о 23.50 до нас прийшла пані, яка назвалася невропатологом і збиралася оглядати дитину на предмет клінічної картини високого черепного тиску.

О 23.50.

Дитину, яка 4 день перебуває в реанімації.

Не дала розбудити, показала всі виписки, відео, відповіла на всі запитання.

І тут вона каже:

– А тепер давайте побачимо, як він стоїть!

Я озвіріла і звірію досі, як згадую. Не стоїть він узагалі, а після 4 днів реанімації навіть спинку ледве тримає. Шиплю і прошу забиратися геть і приходити вранці.

І не сплю потім до 4 чи 5. Бо злюся. Бо боюся, що хтось іще раптом прийде і спробує поставити мою дитину на ноги.

Бо у сусідньому боксі дуже стогне хлопчина, до якого ніхто не підходить, тому що нікого з рідних поруч нема, а медсестри нахабно сплять на каталках у коридорчику, хоча пост у них і по функціоналу, і по зарплаті "безсонний" (тобто бодай одна мала би чергувати).

Вранці – а то була п’ятниця, 13-те, і тепер для мене всі п’ятниці 13-ті суцільний психологічний жах, хоч я й не забобонна зовсім – синові гіршає. Він притомний, але не при тямі. Постійно стогне. Так важко, як діти не вміють і не повинні. Відмовляється від грудей. Інколи плаче.

Але до нас приходять і кажуть:

– Ну от, посів прийшов і теж менінгіту нема, з реанімації вас можна виписувати.

– Але ж дитині зле!!!

– Та він знервувався просто, заколишіть його, ви шо, мамочка, колисати не вмієте?

І пішли. А синочкові все гірше. Росте температура і кількість дихальних рухів, він якось опухає…

Кругом порожньо.

Аж тут лікар.

– Синочок пухне! – гукаємо, кажемо.

– Так ви радуйтеся, що він у вас так добре їсть попри все, шо ж ви істерику розводите, мамочка…

І знову порожньо. Я тримаю малого, чоловік – мене. Ми стоїмо в реанімації обласної лікарні, в серці міста-мільйонника, маючи гроші й всякі зв’язки, а з дитини на моїх руках з кожним подихом відлітає життя. І ми це відчуваємо.

Я пишу смс лікарці, яка нас знає, і починаю ридати, голосно і нестримно, і просити: врятуйте нашу дитинку. Бозна-кого просити.

З’явився один лікар, інший, перепризначили антибіотик, сказали, що консультуються, як діяти далі, що треба чекати…

Не знаю, чого і кого ми мали чекати, але за кілька годин приїхала та сама наша лікарка-рятівниця з реаніматологом, малому зробили повторну пункцію, щоб остаточно виключити менінгіт, і нас перевели до іншої лікарні, в іншу реанімацію…

***

Довго наважувалася сісти знову за ці тексти.

Поки пишеш таке, ніби розкладаєш щось для себе по поличках, ніби легшає.

Потім провалюєшся кудись у прірву, стаєш недієздатною. З такого стану все ще складно виходити.

І все ж…

Тут багато про емоції. Про важливість інформації, форми її донесення й отримання.

Але найбільший висновок все ж такий: батьки, дорогі, знайте, будь ласка, свої права і права своїх дітей, запитуйте, перепитуйте, будьте витриманими, але непохитними, і будьте поруч з дітками, бо інколи саме це рятує їм життя.

Катерина Міхаліцина, поетка, дитяча письменниця, перекладачка, редакторка, членкиня Українського ПЕН, волонтер ГО "Горизонталі", спеціально для УП.Життя

Титульна світлина dndavis/Depositphotos

Вас також може зацікавити: 

Реанімація перша. До такого ніколи не будеш готовий

Відкрита реанімація: правила поводження для відвідувачів

Пустите в реанимацию: 10 историй о том, почему это важно и как это возможно

Давайте снова закроем реанимации? Почему открытость не всем удобна

"Пустите в реанимацию!" Как в Украине нарушаются права родителей и их детей

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua