«Я тебе не амністувала». Футурологічно-фантасмагоричне оповідання про можливе наше майбутнє

Уявіть собі, що нарешті настав мир, а самопроголошені республіки перестали бути республіками і повернулися у склад України на правах автономії.

Бойовиків амністували і вони стали добропорядними громадянами.

Що буде після цього?

Моє оповідання фантазія саме на цю тему. Дуже хотів би, щоб воно і залишилося фантазією.

Фільов не зразу влучив електронним ключем у замок парадних дверей.

Хоч він і був напідпитку, але цього разу в нього не з’явилася звичайна після алкоголю добродушність. Навпаки він став зліший і жорсткіший, ніж звичайно.

Він дістав газети з поштової скриньки, підійшов до ліфта і хвиля люті накрила його ще більше – ліфт не працював.

Він роздратовано кілька разів натиснув на кнопку, але механізм не ожив. Іти не так, щоб дуже високо, лише третій поверх, однак все одно не хотілося. Але куди діватися? Відкрив двері на сходи і пішов у напівпітьму там завжди світилися не всі лампочки.

Причиною його злості була норовлива київська тьолка з офісу, яка йому не дала.

В офісі працювали пів на пів – свої донецькі і київські. На киянку він і поклав око.

Вона була красива, але трималася холодно, наче зневажала всіх навколо. Він знав, що такі підкреслено холодні, якщо їх завести, у ліжку, трахаються як останні сучки – у тихому болоті чорт сидить. Потім аж пищать – так хочуть, щоб він їх знову пер.

Сьогодні їхній офіс провів невеличку вечірку з нагоди дня народження співробітника. Святкували у кафе неподалік від парламенту. Там грала музика і він запросив її потанцювати. Лиш тільки обняв як у нього встав і він рвучко притиснув чувіху до себе.

Фільов звик, що після такого жесту баби ніяковіли, але не наважувалися вирватися, заводилися і потім їх легко було трахнути.

А ця відсахнулася від нього і сказала прямим текстом: "Не роби так більше".

Вони дотанцювали мовчки. Вона під час танцю дивилася кудись у бік і мовчала. Він теж не знав про що говорити – його звична бравада випарувалася.

Вона зіпсувала йому настрій на цілий вечір. Фільов просидів мовчки і лише наливав час від часу собі, що аж ніяк не вплинуло на його роздратовану похмурість.

Він спотикнувся на сходах і ледь не впав. Матюкнувся упівголоса, підклавши газету, сів на сходинку і закурив.

Клята бабиська не йшла йому з голови. Він клав жінок у ліжко досить легко – кого ласкою і компліментами, а кого жорсткістю і напором. А тут стався такий облом. Це зачіпало його самиче самолюбство.

"Трапилася б ти мені у Донецьку, – думав він роздратовано, – Я б тебе трахав в усі дірки і ти б навіть пікнути не посміла. Вдома рідні стіни допомагають. А на підвалі – так взагалі без розмов".

На підвалі він три чи чотири рази розважався з полоненими укропками. Тоді їх не треба було упрошувати, упадати навколо них. Просто завів в окрему кімнату, заклеїв рота скотчем, поставив раком або поклав на матрац і відмахав на повну котушку.

Вони, звісно, смикалися, намагалися вирватися, але це його запалювало ще більше. Він душив їх за горло, вони задихалися, ставали кволими, втрачали здатність опиратися.

Він ніколи не отримував такого кайфу як тоді, коли заводив у них свого прутня. Таки в цьому є щось неповторне, ні з чим не зрівняне, коли береш самицю без її згоди. Він відчував себе справжнім володарем.

Після амністії тих, хто воював проти України, Фільов непогано влаштувався у Києві.

Коли він ішов до армії ДНР, то навіть уявити не міг такий поворот подій. Він не був дурбеликом, який вірив у самостійність республіки. Йому була по хер її незалежність. Йому було по хер приєднаються вона до Росії чи ні. Тим більше, що згодом зрозумів: ніхто її приєднувати не збирається.

Пішов до армії з однією метою – нагребсти бабла. Домовившись з командиром, сколотив бригаду бійців, яка трохи воювала, але більше віджимала тачки у бізнесменів, або викрадала їх самих чи їхніх родичів, кидала у підвал і вимагала викуп.

Помалу домовлявся про те, щоб перебратися до Росії і заникатися там. З хорошими бабками у Рашці непогано можна було б влаштуватися. Не жити ж на цьому роздовбаному війною і пограбованому росіянами Донбасі.

А воно он як повернулося. Придуркуваті укропи раптом захотіли миру. Вони добре стояли, не пускали республіканську армію вглиб України і помалу віджимали територію. Виглядало, що так чи інакше, але Донбас вони зачистять. І раптом таке – дайте їм миру.

Він не дуже добре знався на політичних розкладах. Чи то Москва на них натиснула, чи то Захід, чи то вони вдвох. Але укропи ще й самі захотіли прогнутися.

Коротше, факт лишається фактом: Донбас повернувся в Україну у вигляді автономних республік.

І він за нових обставин класно влаштувався. Потреба переїжджати до Росії відпала. Він став помічником народного депутата, колишнього свого командира. Командир був таким самим безбашенним, як покійний Моторола, але свою жорстокість не світив на всі боки. Той дурень хизувався, миготів на всіх екранах і дістав своє – його вбили у ліфті.

А командир Фільова діяв значно обачніше і тепер ходить в депутатах Верховної Ради від Донецької автономної республіки. Ну і соратників не забуває. Його ось прилаштував. Посадив на грошовий потік стежити від його імені за розподілом коштів.

Фільову з цього теж дещо перепадає. На це "дещо" можна дуже непогано жити і навіть старість собі забезпечити.

Фільов потушив недопалок об бетонну сходинку, посунув його під стінку, підвівся і пішов далі сходами на свій третій поверх.

Спершу у Києві він побоювався помсти. Бо амністія амністією, але армії республік стількох повбивали, що у когось мали свербіти руки помститися.

Втім, стрьомно було хіба що на перших порах. Натовп демонстрантів під Верховною Радою люто кидався на депутатів від автономій. Але потім все затихло і він заспокоївся.

Розмови про те, що будуть мститися, виявилися порожніми балачками. Після миру укропська армія була деморалізована і виглядало, що їй плювати вже на все.

Власне, Фільову й хвилюватися ніби не було чого. На Донбасі він, як і його командир, діяв якомога непомітніше. Намагався замітати сліди.

Зґвалтованих дівок він двох убив сам, а двох наказував убити перевіреним підлеглим.

Бізнесменів він катував у балаклаві – вони не бачили його обличчя. Або доручав це перевіреним людям з найближчого оточення.

Про його витівки знало обмежене коло людей. Тож, навряд чи в Києві його могли впізнати. Правда, пістолет на всяк випадок він завжди носив із собою.

Йому у столиці укропії муляло те, що він не почувався у місті своїм. Тут не проходив, як він до того звик у Донецьку, наїзд, тиск і опускання людців долу. Люди вимагали до себе делікатнішого підходу, яким Фільов володів не дуже добре. Намагався вчитися, але виходило слабенько. Свою природу важко подолати.

Він підійшов до дверей квартири, встромив ключ і відімкнув. Відчув, що йому страшенно хочеться спати. Так бувало часто, коли він нервувався. А цього вечора привід для нервів був ого який: ображене самолюбство.

Фільов зняв куртку, перевзувся у домашні капці, пішов на кухню, випив там води і зайшов до кімнати.

Він увімкнув світло і застиг на місці. На нього дивилося дуло пістолета з глушником. Пістолета тримала жінка міцної статури. Коротко стрижена шатенка років тридцяти. Гострі зелені очі свердлили його обличчя. Без макіяжу на обличчі. Одягнена в куртку і джинси. На кросівках мала бахіли. На руках – легкі матерчаті рукавички. Вона явно не хотіла наслідити після себе.

– Т-с-с-с, – сказала вона спокійно, – Руки підніми вгору. Присядь ось тут, – показала вільною рукою на стілець.

Він підняв руки і сів. Раніше, відкривши двері, він би зразу відчув, що у квартирі хтось є. Не дозволив би себе розвести, як лоха.

Та в мирному Києві його звірячий нюх вивітрився, він розслабився і тепер розплачувався за це. Навіть не намагався кричати, бо з її манери поведінки відчувалося, що у випадку чого миттєво отримає кулю.

Він не впізнавав її. Навряд чи бачив колись раніше.

Сонливість кудись зникла. У скронях застукотіло так, як тоді, коли його хотіли розстріляти: він свого часу киданув чуваків з іншого угруповання – не заплатив за роботу. Вони його виловили і привезли під терикон. Він умолив їх не вбивати його і відкупився бабками в десятикратному розмірі.

– Ну здрастуй, Філя, – вона назвала його армійський позивний, – Акуратно двома пальцями витягни ствола з кобури і кинь його до мене. Ну ти знаєш як.

А тепер заведи руки за спину і зведи кисті разом, – додала вона, коли він перекинув до неї пістолет.

Його позивний не був на слуху в багатьох людей. Це значило, що вона ним цікавилася спеціально.

Він виконав команду. Вона, не опускаючи дуло, зайшла за його спину і одягла йому наручники. Зробила це так швидко, що він і рипнутися не встиг.

Фільов ще раз відчув, що вона профі і обдурити її буде складно.

Вона взяла іншого стільця, поставила навпроти за два метри від Фільова і сіла.

– Чого ти від мене хочеш? Ти хто? – спитав він.

– Баба Піхто, – відповіла вона, – Хочу тебе каструвати, сучого потроха.

Вона говорила спокійно, беземоційно, як людина, яка робить звичну роботу. Навіть погроза з її вуст прозвучала без жодного гніву.

– Ти що, зовсім трахнулася головою?

Ствол у її руках смикнувся, трохи наблизився до обличчя Фільова, що мало означати погрозу.

– Ану пельку заткни. Будь чемним. Іще раз патякнеш щось таке – застрелю, – вона сказала це спокійно, не підвищуючи голосу, упевнена в собі – було зрозуміло, що вона виконає обіцянку.

Він замовк.

– Спритно ти тут в столиці влаштувався, – сказала вона іронічно, – живеш собі, як у Бога за пазухою. Служиш народному, бля, обранцю. Пиляєш бабло. Так, наче ти не покидьок, який убивав десятки людей, а шанований громадянин.

– Амністія ж була, – сказав він і осікся, бо зрозумів, що в даній ситуації ці слова прозвучали як велика дурниця.

– Справді? – вдавано здивовано запитала вона, і її зелені очі блиснули сарказмом, – Я чула щось таке. Ну це тебе державні мудаки амністували. Вони і країну здали під Москву. І таку сволоту, як ти, в люди вивели. Толерантні вони такі. А я тебе амністувати не збираюся.

– А ти хто?

– Я тобі повідомила вже: баба Піхто. В армії служила. Тепер війна закінчилася. Мир настав. Але ж дембелям треба якось майстерність підтримувати. От і прийшла до тебе на тренінг.

– Так що тобі треба, бабо Піхто?

– Що треба? Що треба?

Вона витягла з кишені фалоімітатор, увімкнула його в розетку, він лагідно почав дзижчати. Вона піднесла його до губ Фільова і коротко наказала:

– Смокчи!

– Оце? Та щоб я…

– Ти ще скажи "Вєк волі нє відать і бля буду".

– Не буду.

– Жити хочеш – будеш. Відсмокчеш – я тебе амністую.

– Брешеш.

– Зуб даю. Коротше, – вона клацнули пару разів запобіжником, – або ти береш це в рота, або я стріляю, – голос її звучав, як і раніше, спокійно.

Раптом він вдарив своєю ногою по її ногах, намагаючись підсікти. Вона похитнулася, але не впала. Відкинула фалоімітатор і вдарила вільною рукою йому в кадика.

Він хрипко закашлявся, ловлячи повітря, на очах його виступили сльози.

Вона рішучим жестом піднесла пістолет до скроні.

– Не треба, – сказав він хрипко, – Я візьму. Ти обіцяла, що не вб’єш.

– Це інша розмова. Розумничок ти мій, – сказала вона з удаваною лагідністю. Підняла з підлоги штучного прутня і знову піднесла до його губ.

У Фільова на фізіономії відобразився найвищий ступінь ненависті. Щоб оце його, альфо-самця, брутального мачо так принижувала якась шмаркля – це було просто нестерпно. Якби не його замкнуті в наручники руки, то він би її розшматував на дрібні частинки.

Однак, він хотів вижити. Тому взяв прутня до рота. Лиш трохи, ніби боявся отруїтися.

– Глибше, сволото, – вона зробила різкий рух і прутень зайшов, зачепивши зуби, по самісіньку горлянку.

Фільов знову закашлявся. Вона витягла прутня з його рота. Він відкашлявся. Вона знову засунула його між губ.

– Обережно. Зуби виб’єш, – прошмакав він.

– Ти кайф від такого мін’єта ловиш? Оргазм скоро? – знущально запитала вона.

Через пару хвилин жінка витягла інструмент з рота Фільова, висмикнула з розетки, акуратно його склала і поклала у кишеню.

– Звісно, тебе краще було б в дупу трахнути по-справжньому. Щоб опустити тебе до кінця. Але нема такого мужика, який би хотів мати справу з смердючою задницею такої істоти, як ти.

– За що ти мене так? Ви ж, укропи, хвалилися своїм благородством. Женевські конвенції. Полонених не чіпаємо. Гуманізм та інша херня.

– А це тільки спочатку воюють хороші хлопці проти поганих. А з часом всі стають поганими. Так оце і я стала такою ж мраззю, як ти. А ти, пес паршивий, мою сестру зґвалтував.

– Хто вона?

– Не має значення. Вона на підвалі у вас сиділа.

– Ти звідки знаєш?

– Вона мені розповіла.

– Не може бути.

– Може. Ти скомандував своїм шакалам її розстріляти. Але навіть серед такої мерзоти, як лугандонське, прости Господи, військо трапляються люди, для яких те, що ти там виробляв, було занадто. Вони її повели розстрілювати і просто відпустили. У неї подруга в Донецьку. Через неї вона і вибралася з вашої лугандонії.

– Сірий, – прошипів Фільов люто, – цей падлюка збрехав.

Фільов згадав ту дівку. Вона теж була коротко стрижена шатенка із зеленими очима. Правда, фігурку мала тендітну – не таку як у старшої сестри.

Він навіть не бив і не душив її. Вона слухняно зняла джинси і трусики. Лише плакала і просила відпустити її. Йому навіть трахати розхотілося такий безвольний кисіль. Але він таки засадив, хоча й відчував презирство до неї – навіть не спробувала захиститися.

– Відпустив, значить, Сірий тьолку. Жалісливий виявився. Знайду падлу – яйця відстрелю.

– Не знайдеш.

– Чому?

– Бо тобі гаплик.

– Ти ж обіцяла не вбивати.

– Я? Та не може бути! Ну, забула вже. Така тварюка, як ти, не заслуговує, щоб хтось тримав дане тобі слово. Але я тебе таки амністую. Після.

– А-а-а! – спробував закричати Фільов.

Вона негайно піднесла пістолет до його скроні. Прозвучав хлопок. Його голова смикнулася і тіло повалилося на підлогу. З дірки у скроні сочилася кров.

Вона дивилася на його нерухоме тіло, що розляглося у неприродній позі на підлозі зі стільцем за спиною, який обнімали його застібнуті наручниками руки.

Її обличчя раптом втратило холодність і жорсткість. Спершу промайнула гримаса здивування, наче це не вона його застрелила кілька секунд тому. Потім з’явився розпач. Вона впала на стілець і розридалася.

Вона ридала голосно, забувши про обережність. Пістолет випав з її руки, яка знесилено лягла на коліно.

Вона, ридаючи, тицьнула ногою його і промовила уривчасто: "Сволота. Мразь. Паскудник".

Її обличчя стало схожим на обличчя ображеного підлітка, якому наваляли гопники, а він не зумів дати належну відсіч. Ридання тривало хвилин п’ять. Потім вона заспокоїлася. Посиділа хвильку мовчки. Обличчя знову стало незворушним.

Коли вона встала, то знову була та сама рішуча і незворушна вбивця.

Жінка неквапно зняла з убитого наручники. Відкрутила глушника з пістолета. Витягла з кишені тряпочку. Протерла нею пістолет і вклала в долоню Фільова.

Його власний пістолет підняла з підлоги. Засунула до внутрішньої кишені куртки.

Помацала шию Фільова – пульсу не було.

Обдивилися кімнату.

Підійшла до вихідних дверей.

Прислухалася. Було тихо.

Відімкнула двері. Вийшла в коридор. Стягнула рукавички і бахіли і пішла геть.

Юрій Луканов, журналіст, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина francofox/Depositphotos