Що відбувається у Кмитові?

3762
24 серпня 2019

Це історія про конфлікт навколо Кмитівського художнього музею, про депутатські ілюзії, про початок оновлення інституції та можливі перспективи.


*** 

В Україні є музей.

Він знаходиться у селі Кмитів, на трасі Житомир-Київ. Від Житомира півгодини, від Києва – півтори.

Довкола – гранітні кар'єри, заповнені водою, озера та ставки. У ставках – лебеді. Ще є поля та яблуневі сади.

Поруч з музеєм – сиротинець для дітей з особливостями розвитку та меблева фабрика.

Музейну збірку було засновано 1974 року колишнім військовим із села Студениця, Йосипом Дмитровичем Буханчуком (1922-1990).

Після демобілізації з армії Буханчук потрапив до Ленінградського художнього інституту ім. Рєпіна, на посаду викладача цивільної оборони. Там він захопився мистецтвом, почав колекціонувати художні твори та показував їх у коридорах сільської школи в Студениці.

У 1985 році з ініціативи Йосипа Буханчука та за сприяння колгоспу "Україна" у селі Кмитів побудували новий музей.

До 1991 року він існував під назвою Народний музей радянського мистецтва у Кмитові, після – Кмитівський музей образотворчого мистецтва ім. Й.Д. Буханчука.

Іван-Валентин Задорожний, "Весілля", 1967, робота з колекції Кмитівського художнього музею ім. Й.Д. Буханчука

Колекцію складає повоєнне радянське мистецтво, зокрема – українське.

Це – роботи Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Олексія Шовкуненка, Івана-Валентина Задорожного, Віктора Зарецького.

А також – Маргарити Керімової-Соколової, Євсєя Мойсеєнка, Петра Оссовського, Едіте Крастенберг, Аракела Аракеляна й багатьох інших.

Весь пострадянський час музей жив тихим життям. Хіба що викрадення 17 картин у 2009 році стало гучною подією.

У музеї відбувалися шкільні екскурсії, виступи фольклорних колективів та виставки місцевих авторів. Водночас, протікав дах, на стінах утворювалися сирі плями, а на полотнах – кракелюри, що спричиняли осипання.

Влітку 2018 року в Кмитівському музеї з'явилися дослідни(ки)ці та активіст(к)и з ініціативи "ДЕ НЕ ДЕ".

Що таке "ДЕ НЕ ДЕ"?

Це група з нестабільним складом, що їздить містами й селами України, досліджуючи культурний спадок ХХ століття – насамперед монументальне мистецтво та провінційні музеї.

Із деякими з них "ДЕ НЕ ДЕ" входить у взаємодію, наприклад створюючи проєкти альтернативних експозицій.

Це вже відбулося в Лисичанському краєзнавчому музеї, меморіальному музеї Сергія Прокоф’єва в Сонцівці, Великоанадольському музеї лісу, Біловодському краєзнавчому музеї та Станично-Луганському краєзнавчому музеї.

У складі "ДЕ НЕ ДЕ" приїхали і автор(к)и цього тексту: мистецтвознавиця Євгенія Моляр та художник Микита Кадан.

Моляр вивчає радянське монументальне мистецтво, Кадан працює з політичним виміром історії мистецтва як із темою власної художньої практики.

Активісти й акттивістки запропонували колективу музею працювати разом. Колектив – погодився.

Скажемо прямо – погодився з певним острахом. Але куратор Павло Гудімов порекомендував, а до Гудімова регіональні музейники дослухаються. Начальниця управління культури та туризму Житомирської облдержадміністрації Тетяна Парфентієва підтримала ідею. З’явилася можливість працювати.

Апропріація та "Виправлення імен"

Моляр взялася за створення публікацій про музей та пошук додаткових джерел фінансування.

Один з перших музейних проектів Євгенії Моляр у Кмитові був присвячений вивченню та репрезентації історії музею.

Моляр, Дана Брєжнєва та Наталка Дяченко в жовтні 2018 року організували та провели музейну подію "Хто такий Буханчук?", де експонували матеріали, які стосуються історії музею та зібрали родичів та друзів Йосипа Буханчука, мешканців Кмитова, колишніх та теперішніх співробітників і співробітниць музею.

Разом із Управлінням культури Житомирської обласної ради у Кмитівському музеї провели міжмузейний семінар "Сучасне мистецтво в традиційному музеї" для представників музеїв Житомирської області (за участі Сергія Попова, Олександра Бурлаки, Тетяни Цвілодуб та Леоніда Марущака).

Того ж року доповідь про історію Кмитівського музею прозвучала на щорічній науково-практичній конференції Національного музею історії України.

Кураторська екскурсія на виставці "Читаючи уламки"

На початку 2019 року Кмитівський музей став партнером україно-німецького мистецького проекту Decommunia_ation.

Влітку цього року за підтримки Арсеналу Ідей в музеї почали створювати дитячу кімнату.

Розпочалася краудфандингова кампанія для реставрації 19 живописних творів із колекції Кмитівського музею.

Протягом кількох місяців в музеї обговорювали питання актуалізації музею та обирали спосіб публічної комунікації.

Спільно дійшли згоди, що у назві музею необхідно охарактеризувати колекцію музею та підкреслити його унікальність.

Колектив музею (який в основному складається з місцевих мешканок) погодився на пропозицію волонтерок з "ДЕ НЕ ДЕ" щодо оновлення своєї Facebook-сторінки.

До того сторінка велася мляво із незначною кількістю відвідувань. Вміст її відповідав невибагливим радощам провінційного музейництва: окрім згаданих фольклорних виступів та шкільних екскурсій мали місце покази робіт з музею на обласних фестивалях (вже класичні для українського мистецтва ХХ ст. полотна вивішувалися у звичайних торговельних наметах поміж наметами з наїдками та сувенірами), а перед музеєм планувалося провести "Свято гарбуза".

Водночас, поза видимістю на цій сторінці залишався героїчний вимір того ж провінційного музейництва: порятунок перлин мистецтва в умовах безгрошів'я, чиновницької байдужості та вже згаданого протікання даху.

Самозречена праця музейної команди заради збереження творів у несприятливих умовах лишалася просто непоміченою, на поверхні була тільки регулярно-рутинна діяльність пострадянського "культурного закладу".

Оскільки на той момент активістки взялися (цілком у дусі практик "ДЕ НЕ ДЕ") вивчати "Кмитівський феномен", тобто історію становлення ультрасучасного на той момент музею у селі, та логіку утворення колекції мистецтва радянських республік – вони перейменували fb-сторінку, давши їй назву, із якою музей було створено: Кмитівський музей радянського мистецтва / Kmytiv Museum of Soviet Art.

Стали наповнювати її історично-архівними матеріалами, що стосувалися музею, та фотографіями робіт з колекції.

Популярність сторінки стала стрімко зростати.

Які ідеї стояли за цим жестом?

Їх можна означити у спектрі від конфуціанського "виправлення імен" до "уявного музею" Андре Мальро та "інституційної уяви" Паскаля Ґілена.

А ще – ідея апропріації, символічного привласнення, в даному випадку, привласнення імені вже неіснуючої інституції для проєкту осмислення того, чим є інституція існуюча.

Виходили активістки з того, що сторінка у соціальній мережі є радше чимось на кшталт ще одного музейного експозиційного майданчика, де можлива гра зі значеннями із залученням інтуїції та уяви, аніж подобою металевої таблички на дверях музею чи "шапки" над документом, у якій владу має лише сувора чиновницька однозначність.

Офіційна назва Кмитівського музею образотворчого музею ім. Й.Д. Буханчука при всьому цьому залишалася незмінною. Їй відповідала і назва офіційного музейного сайту.

Кураторська екскурсія на виставці "Читаючи уламки"

А потім почалася діяльність програми "Жести ставлення" – серії виставок сучасного мистецтва у Кмитівському музеї, на яких демонструються сучасні твори, автори котрих критично осмислюють спадок радянської епохи.

Серед цих художниць й художників – Таус Махачева, Євгенія Бєлорусець, Дана Косміна, Андрій Сагайдаковський, Влада Ралко, Шон Снайдер, Лада Наконечна, Євген Нікіфоров та багато інших.

На виставки поїхали люди, багато людей – різних поколінь, з різних міст, з різними поглядами на мистецтво.

Але всі вони присвятили свою суботу (відкриття виставок програми відбуваються саме по суботах, щоб відвідувачі з різних міст мали час і для експозиції і для огляду села чи, наприклад, Коростишівських гранітних кар’єрів) саме Кмитівському музею.

А ще серед них були персоналії, які чимало зробили для української культури – музейники, куратори, художники й художниці.

На сторінці стали з'являтися анонси та виставкові матеріали, інтенсивність відвідувань стрімко зросла знову, так само, які і відвідуваність музею. І аж тут на сторінку звернули увагу Житомирські обласні депутати.

Тоді й здійнялася буча.

Депутати облради Олена Галагуза з "Самопомочі" та Сидір Кізін з ВО "Свобода" висловили обурення "поверненням музеєві старої радянської назви" та "порушенням декомунізаційного закону" і негайно стали розносити по всіх усюдах ці "повернення" та "порушення" як доконаний факт.

До політиків доєдналася група екзальтованих громадян – як носіїв ультраконсервативних поглядів, так і просто спраглих спілкування міських неадекватів.

І тоді на колектив музею та волонтерів посипалися звинувачення. За звинуваченнями – погрози. За погрозами – доноси.

Репліки опонентів команди музею

Після депутатського подання за чи проти звільнення директора музею Ярослава Хитрого невдовзі має проголосувати Житомирська обласна рада.

Коли почалися утиски музею з боку чиновників через назву музейної сторінки, автори цього тексту вирішили формалізувати ідею "Кмитівского музею радянського мистецтва" у якості однойменної дослідницької ініціативи-програми, цього разу цілком реальної, та надалі вести fb-акаунт "Музею радянського мистецтва" як сторінку саме цієї ініціативи, щоб уникнути різночитань та вивести музей з-під ідеологічно вмотивованих нападів.

Та й ті напрямки музейної діяльності, які не стосуються визначальної для інституції теми радянського мистецтва, теж потребують свого інформаційного каналу.

Тож хай сторінка дослідницького проєкту та "представницька" сторінка музею надалі існують паралельно. А на черзі ще й осучаснення сайту.

Ми розуміємо, що саме обрана нами назва спровокувала потік цькування й ненависті, спрямований не лише на нас, але й на музей.

Але з іншого боку, ця назва та увесь проєкт "уявної інституції" є одними з символічних елементів оновлення Кмитівського музею, перетворення його на інноваційний центр критичного дослідження спадку радянської модерності.

Поки музей сидів тихо – його не чіпали. Поки ледь животів – милостиво не звертали уваги. Сьогодні, коли музей ожив та почав осмислювати сам себе – він почав викликати агресію чиновників та консерваторів-ксенофобів.

Чому ми називаємо напади на музей ідеологічно вмотивованими?

Кізін, Галагуза та вже досить стабільне коло персоналій, зайнятих цькуванням музейників та активістів, швидко перейшли від "букви" закону до його "духу", від перераховування параграфів декомунізаційних законів та пунктів музейного статуту – до професійно-патетичних промов про злочини радянського режиму, які невідомим нам чином має відбілити критичне дослідження тогочасних художніх творів чи співставлення їх із сучасним мистецтвом.

А від таких промов – до інвектив зовсім іншого, але цілком впізнаваного характеру: що музей підтримують "любителі гей-парадів", що в музеї засіли "ліві лесбійки-феміністки" та, як запевняє голова регламентної комісії облради Сидір Кізін, "поціновувачі ідеології Маркса-Енгельса-Лєніна".

Оскільки леніністів ми ані серед музейників, ані серед волонтерів не знайшли (ліві феміністки є, учасники київського Маршу рівності є, а леніністів – катма), заявляємо – пан Кізін бреше.

Навіщо бреше?

Таким чином він нацьковує на музей агресивних невігласів, даючи їм моральну санкцію на те, щоб розтоптати усі інновації у Кмитівському музеї, який щойно отримав шанс на більш динамічне, інтенсивне та осмислене життя.

Репліки опонентів команди музею

Що відбудеться якщо політикани та донощики все ж викинуть з музею "лесбійок-феміністок"?

Та нічого особливого. Все повернеться у звичне болітце пострадянського виживання "бюджетних" культурних закладів, у ту форму стагнації, яка не викликає в чиновників жодних питань чи заперечень.

Що таке "радянське мистецтво" і до чого тут мистецтво сучасне?

Чому ми взагалі взялись за символічну ре-актуалізацію старої назви музею?

Причина проста: напис на коробці має відповідати її вмісту.

А у Кмитівському музеї знаходиться мистецтво, стоворене у радянський період у межах СРСР.

Йосип Буханчук почав збирати саме мистецтво свого часу та саме на території "однієї шостої". З цим уже нічого не поробиш – принаймні, якщо ми визнаємо право музею на існування та значення ініціативи засновника музею.

Без цього – ми прикриваємо іменем Буханчука порожнечу на місці музейної концепції. Адже коли напозір йдеться про узагальнене "образотворче мистецтво", а насправді воно має вкрай чітко окреслені часопросторові рамки, то назва просто не відповідає змісту або намагається утаїти якийсь ніби-то непристойний аспект цього змісту.

Галагуза та Кізін навіть самі запропонували версії для можливого перейменування музею. Але звучала їх пропозиція буквально так: "Музей монументального мистецтва" (ще було "Мистецтво радянської цюпи").

Тобто депутати гадки не мали, чи то про вміст музею, чи то про розрізнення між станковим і монументальним мистецтвом.

Адже колекцію музею складають не монументальні мозаїки та фрески, а цілком станкові живописні полотна та скульптури.

У онлайн-дискусіях паном Кізіним була також озвучена версія щодо "Музею радянської пропаганди".

І тут виникає вже крайній подив: як саме можливо побачити "радянську пропаганду" у пейзажах Шовкуненка чи сільському інтер’єрі Яблонської, десятках й сотнях живописних портретів та натюрмортів?

Наразі маємо констатувати чисте і незаймане невігластво наших опонентів у питаннях мистецтва, навіть на найбазовішому рівні.

До цього можна було б поставитися поблажливо – якби ці наділені владними повноваженнями люди не махали кам’яною сокирою у науковій лабораторії.

Репліки опонентів команди музею

Втім, якщо шукати у закидах Галагузи та Кізіна бодай якусь логіку, то полягає вона у тому, що "радянське" тотожне "прорадянському", що називаючи щось радянським ми робимо це виключно зі схваленням.

Наш погляд полягає у тому, що радянське – це насамперед часово-географічна характеристика.

Тобто про будь-що радянське можна говорити критично, аналітично, або й гнівним осудом – але від того воно не припинить бути радянським.

Більше того, говорити про радянське у нейтрально-холодній академічній термінології необхідно, адже саме раціоналістичний аналіз радянського проєкту є одним з тих інструментів, що запобігає історичному поверненню тоталітарних режимів. Щоб перемогти Горгону, треба знайти спосіб побачити її обличчя.

А яка в усьому цьому роль сучасного мистецтва?

Адже саме воно тут порушує часові межі періоду, на якому сконцентрований музей (залишимо за дужками хаотичний, випадковий та вкрай малий об’єм творів, які були не придбані, але "залишені за виставку" у порадянський час).

І тут ми звертаємось до сучасного критичного мистецтва як до інструменту інтерпретації мистецтва та культури минулого.

Така практика вже має свою традицію: діалоги сучасних робіт із творами попередніх епох є звичним для діяльності західних та східних музеїв, для глобального космополітичного художнього процесу.

Співавтор цього тексту Микита Кадан свідчить: як художник він брав участь у виставках, де сучасне мистецтво експонувалося не просто поруч, а "у відношенні" до творів тоталітарного мистецтва, класичного західного модернізму чи, наприклад, призабутих модернізмів "третього світу", які зараз активно повертаються у всесвітню історію мистецтва.

Була, наприклад, робота Крістофа Бюхеля у музеї MARTa у німецькому Герфорді: серед нацистських статуй Арно Брекера люди із ментальними розладами займалися арт-терапією. Так людяність перемагала тупу силу ідеологічної пропаганди.

Кураторська екскурсія на виставці "Читаючи уламки"

На сьогодні у Кмитівському музеї реалізується программа "Жести ставлення" (куратор – Микита Кадан), яку робить "Відділ сучасного мистецтва", що і сам існує скоріше як художній проект, аніж як структурний елемент інституції.

Кадан став співробітником музею, щоб розробити для нього нову стратегію виставкової діяльності.

Також діє мистецька резиденція (координаторка – Євгенія Моляр). Резиденцію та "Відділ сучасного мистецтва" підтримує Український Культурний Фонд – тому ми можемо забезпечити присутність у Кмитові резидентів, цілу серію виставок та працю тих, хто залучений до їх виробництва, тобто перейти, бодай на час фінансування від УКФ, від суто волонтерського режиму роботи до регулярної оплаченої праці.

А ще ми запрошуємо дослідниць та дослідників, яких цікавить ініціатива "Кмитівський музей радянського мистецтва" – архів та колекція це неозоре поле для дослідження!

У музеї вже відбулися дві виставки сучасного мистецтва у діалозі з творами колекції: "Просвітництво та патерналізм" й "Читаючи уламки", відвідуваність та резонанс яких для музею були нечуваними.

31 серпня має відкритися третя, присвячена воєнним пропагандам, та політичним міфологіям, що ростуть із цих пропаганд.

Плани на майбутнє

На сьогодні Кмитівський музей потребує реставрації живопису з колекції (і для цього ми збираємо гроші на Спільнокошті), опису та оцифрування колекції, та капітального ремонту даху. І на все це йому потрібна матеріальна допомога, зокрема і від Житомирської облради. Це нагальні проблеми, які вимагають якнайскорішого вирішення.

Але ще у нас, волонтерок, волонтерів та команди музею, є мрія.

Полягає вона у тому, щоб розширити колекцію, залишаючись у рамках музейної концепції. Адже саме у якості "колекції радянського мистецтва" кмитівська колекція є принципово неповною.

У цього є зрозуміла причина: Йосип Буханчук був людиною радянської системи і збирав мистецтво через тодішню інфраструктуру творчих спілок та худфондів, худрад та офіційних комісій. Тому до колекції не могло потрапити мистецтво, яке не було визнане у СРСР на офіційному рівні.

Тобто у колекції відсутні як твори художників, що були політичними дисидентами, так і нон-конформістські роботи, що стилістично знаходилися за межами дозволеного.

А ми вважаємо, що, можливо, найважливішою складовою радянського мистецтва (принаймні після доби авангарду) є мистецтво, що визнавалося за "антирадянське".

Саме так – радянське за географією та антирадянське за формою та змістом.

Опонентам це може здатися парадоксальним, але нам – прикладом адекватної, цілісної та послідовної думки.

Ми хотіли б щоб у Кмитівському музеї поруч з работами Тетяни Яблонської та Віктора Зарецького були твори дисидентів Алли Горської та Опанаса Заливахи.

Щоб поряд з роботами радянського соцреалізму, шістдесятницького "суворого стилю" та помірно-модерністичного "дозволеного мистецтва" 70-80х знаходились абстракції Григорія Гавриленка, "древесні" малюнки Павла Бедзіра, "Книги схем" Валерія Ламаха та ескізи "Біотехносфер" Федора Тетянича.

А може й роботи Леоніда Войцехова та Юрія Соколова, що ініціювали концептуальне мистецтво у Одесі та Львові, але не були належно оцінені навіть після розпаду радянської держави.

А ще, оскільки концепція музею передбачала й географічну складову, твори Вадима Сідура та Юло Соостера, Іллі Кабакова та Андрія Монастирського, роботи перших авторів, що робили перформанси у Естонії чи відеомистецтво у Вірменії – і все це підпільно, у пізньорадянський час.

Для повної картини художніх практик радянського часопростору нам потрібне дисидентське та неофіційне мистецтво. Його твори досі є на мистецькому ринку.

Увесь пострадянський час систематичне поповнення колекції через придбання творів задавалося Кмитівському музею надмірною розкішшю, чимось неможливим через об’єктивні обставини.

Але ми знаємо, що неможливого не існує. І може всім нам разом, а особливо борцям з реваншем радянської ідеології з облради, варто почати шукати кошти на поповнення кмитівської колекції прикладами нон-конформного мистецтва, яке практикувало свободу у несвободних обставинах.

Ми розуміємо, це важке завдання. І переходити до такої марудної роботи від гнівно-ораторських вправ може не хотітися. Але виголошувати патріотичні промови – не мішки тягати. А живому музею потрібна праця.

Запрошуємо до Кмитова!

Микита Кадан, художник, куратор, співробітник Кмитівського музею 

Євгенія Моляр, Леонід Троценко

Всі фото Наталки Дяченко та скріншоти з Facebook
 

powered by lun.ua