Для чого Україні культурна дипломатія. Один приклад з Австрії

У 2014 році ми стояли на віденському Євромайдані.

Спочатку вимагали санкцій проти оточення Януковича, потім протестували проти анексії Криму, далі закликали зупинити військову агресію РФ проти України.

Ми спілкувались із чиновниками австрійських МВС та МЗС, з журналістами, ходили на телевізійні ефіри і давали інтерв'ю.

Ми говорили з людьми на головних площах і вулицях Відня. Фактично активісти української спільноти в Австрії були голосом України.

Одним із неприємних відкриттів була констатація факту: Україна – "біла пляма" на ментальній мапі переважної більшості пересічних європейських громадян.

Хоча для тих із нас, хто жив у Відні довший час, цей факт відкриттям не став: вони пам'ятають, що ще кілька років тому з реклами Австрійських авіаліній, яка пропонувала рейси до Києва, подорожуючим радісно підморгували купола Собора Василія Блаженного.

До 2013 року Україна не усвідомила себе як націю і не набула суб'єктності у свідомості сусідів, залишившись незрозумілою територією на пострадянському просторі.

Зазначену порожнину на ментальній мапі почали заповнювати – не за нашим сценарієм. Через це нам раз у раз доводилось чути не лише від "звичайних людей", але навіть від політиків, що РФ має право впливати на політику та економіку України, що винні "загравання" ЄС з Україною, які роздражнили Путіна і спровокували анексію вкупі з війною.

У handmade спосіб ми почали надолужувати незроблене: роздавали фотокниги про Україну, переказували нашу історію перехожим і журналістам. Так народжувалась сучасна українська культурна дипломатія на теренах Австрії.

За інерцією ті ж самі люди, які були одними з головних організаторів політичних акцій, стали і засновниками першого мистецького фестивалю – Дні української культури, – який відбувся у 2015 році.

Великий позитивний резонанс з обох боків – австрійського і українського – спонукав нас продовжувати цю справу і з кожним новим фестивалем робити її на все більш професійному рівні.

Фестиваль зазнав ребрендингу і знайшов свою аудиторію, почав закріплюватись у свідомості віденської публіки як синонім високої мистецької якості.

У 2016 році культурну дипломатію було визнано дієвою силою політики безпеки в Європейському Союзі.

Верховний представник ЄС у закордонних справах та політиці безпеки Федерика Могеріні заявила про це у своєму виступі на представленні в Брюсселі "Стратегії міжнародної культурної політики".

Ми ж тим часом отримували емпіричні підтвердження цієї тези.

Так, глядачі опери-реквієму IYOV у Віденській філармонії на фестивалі UStream-2017, серед яких були представники десяти націй, в анкетах зазначили: про Україну та українську культуру їм відомо замало, причому здебільшого – з пропагандистських джерел. Вони купили квитки, щоб дізнатись більше.

Культурна дипломатія, таким чином, перетворювалась на один із найефективніших інструментів формування нового бренду України і ставала потрібною як державі, так і кожному українцю, адже саме позитивне сприйняття, довіра, демонстрація спільних цінностей через засоби культури є головною передумовою створення будь-яких союзів.

А потім з'явився Український інститут, про який протягом кількох років велись дискусії і консультації.

Інституція, покликана виробити державну політику в культурній дипломатії, підсилити успішних гравців і налагодити системну стратегічну діяльність у цій сфері.

І майже одразу – для багатьох цілком неочікувано – проголошення 2019 року Двостороннім роком культури Україна-Австрія. Такий виклик, випробування на міцність для новоствореної інституції.

Журналісти, представники мистецьких кіл, люди, професійна діяльність яких пов'язана з культурним менеджментом і культурною дипломатією, цікавились моєю думкою про Український інститут і про рік.

Я стримано відповідала, що вболіваю за колег, адже їхня робота – це фактично те, чим я займалась, починаючи з 2015 року.

Колеги ж з австрійського МЗС питали прямо: чи готова я підтримати/допомогти Українському інституту на місці.

І справді, наші шляхи не могли не перетнутись, адже ми не прсто робимо одну справу, але і є справжніми однодумцями.

В результаті я мала можливість не лише спостерігати за роботою Українського інституту "ззовні", але і допомагати "зсередини".

Моя оцінка – це не просто оцінка глядача.

Аналізуючи медіа, спілкуючись з представниками різних професійних груп в Австрії, я склала (сподіваюсь) неупереджену і різнобічну оцінку діяльності Українського інституту і наслідків Двостороннього року культури в Австрії. Якою і поділюсь охоче.

Рік мав великий успіх. Тут я просто наведу думку людини, яка є експертом не лише в дипломатії взагалі, але і в культурній дипломатії, зокрема.

Вольф Дітріх Гайм, у 2010-2015 роках Повноважний і Надзвичайний Посол Республіки Австрія в Україні, у своєму інтерв'ю зазначив:

"Двосторонній рік культури мав великий успіх, зокрема, у багатьох дисциплінах вдалось показати сучасну та творчу, молоду Україну, яка розвивається в європейському, космополітичному напрямку та є впевненою в собі й ліберальною у найкращому розумінні".

За рік роботи Український інститут придбав багатьох інституційних та індивідуальних партнерів.

Партнерами стали Австрійський культурний форум і Федеральне міністерство у справах Європи, інтеграції та закордонних справ.

Тереза Інджайн, керівниця Департаменту з питань закордонної культурної політики, у своїх виступах та інтерв'ю неодноразово підкреслювала, крім того, важливість започаткованого партнерства Українського інституту та австрійських мистецьких і культурних інституцій: у сфері музики, кіно, образотворчого мистецтва, музейної справи тощо.

На саму ж пані Інджайн незабутнє враження справив концерт симфонічного оркестру Radiokulturhaus, який під керівництвом одного з топових диригентів британця Данкана Варда виконав програму, складену Українським інститутом, за участі всесвітньо відомого українського скрипаля Андрія Павлова.

І ще місяць потому, зустрівши Юрія Андруховича на літературному фестивалі, пані посол у захваті говорила, що завдяки концерту відкрила для себе геній Лятошинського.

Клаудія Капсамер, директорка PR-агенції kapsamerPR, також високо оцінює результати року і запевняє, що австрійці багато дізнались про Україну і про те, що, виявляється, у нас набагато більше спільного, ніж лише спільна історія в кордонах Габсбурзької монархії.

Особливо її вразили виставка Between Fire&Fire в Депо Земпер (Semperdepot) та фестиваль Ukrainian Night у Музейному кварталі (Museumsquartier).

Україна переживає культурне відродження, сучасному українському мистецтву притаманні зростання творчої енергії, експерименти з формою і змістом, переосмислення національної традиції.

Наша культура може бути цікавою світу, і Український інститут це успішно демонструє.

За свідченням Клаудії, австрійські ЗМІ, які доволі стримано сприйняли інформацію про оголошений рік та програму Українського інституту, з часом зацікавились, і в результаті ми мали і кілька репортажів на ORF, головному телебаченні країни, і цілий тиждень, присвячений Україні, на одній з головних радіостанцій класичної музики Radio Klassik, і повідомлення в друкованих медіа.

Великим надбанням стали партнери серед українців Австрії: громадські організації, окремі громадські активісти і просто небайдужі симпатики. Багато хто долучився і підтримав, адже нам усім потрібна Україна, яку європейські країни сприймають як партнера.

Ці маленькі камінчики складаються в цілісну мозаїку, у позитивне сприйняття нації.

Наявність власної самобутньої сучасної культури є ознакою справжньої незалежності і передумовою нашої інтеграції - культурної, а разом із нею – і політичної, і економічної.

Усі мої австрійські співрозмовники запевняють: зроблено багато, ми на правильному шляху, але це лише початок, і зупинятись не можна.

Я абсолютна згодна. Важливо, однак, щоб це усвідомлювали українські чиновники, з тих, хто приймає важливі рішення...

From Vienna with love...

PS. Ні, не все рожево і безхмарно, є помилки, які необхідно виправляти. Але це по-справжньому нові люди, "молоді бюджетники", абсолютно відкриті і здатні до рефлексії.

Недаремно австрійський дипломат під час нашої випадкової зустрічі у Відні, вигукує: "Вам би побільше таких чиновників, як Український інститут і Шейко!"

Олександра Саєнко, засновниця фестивалю української культури UStream / Ukrainische Kulturtage (Австрія), спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Фінансування культури у 2020 році зменшать, але не так сильно, як планувалось

Вірус забуття. Час знову рятувати українську культуру

Як COVID-19 може сприяти українському культурному Ренесансу

Про що нині український культурний продукт, та чому він саме такий

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.