Про що нині український культурний продукт, та чому він саме такий

1634
14 березня 2020

Вже років з десять займаюся сферою культури: роблю проекти, спостерігаю як їх роблять інші, займаюся  менеджментом.

А з цього року ще й оцінюю проектні пропозиції, ставши експерткою Українського культурного фонду.

Моя робота у Міжнародному фонді "Відродження" й спостереження останніх років, а також опрацювання протягом лютого заявок, які прийшли на конкурс проектів УКФ, надихнули на певні роздуми.

Ось кілька міркувань із серії "середня температура по палаті" у сфері культури в Україні.

Події VS Проєкти

Постсов’єцький подієвий підхід не викорінюється ніяк.

Спробую пояснити, що маю на увазі: Міністерство культури СРСР створене було у 1953 році в базі Міністерства кінематографії, Комітету в справах культурно-освітніх установ, Комітету в справах мистецтв, Управління у справах поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі.

Тобто вже зі структури його утворення бачимо, що його метою було – створити подію: фільм, виставу, книжку тощо.

Проєкт, як методологічний підхід передбачає дещо інше – виявлення проблеми, формулювання мети її вирішення, окреслення конкретних цілей, визначення індикаторів ефективності і нарешті формулювання не менш конкретного результату всього цього процесу, який би враховував, в тому числі, економічні показники.

Так от, на жаль, вкрай рідко зустрічаю приклади того, що називається "проєктом у сфері культури" (за окресленим вище визначенням).

Здебільшого маємо: "Ми хочемо провести фестиваль", "Маю сценарій і хочу зняти фільм", "Хочу видати книжку".

Зрозумійте мене правильно. Я не проти фестивалів, фільмів і тим паче книжок. Але культура, на моє переконання, не може бути просто сукупністю продуктів: всіх фільмів, всіх картин, всіх горщиків і всіх книжок.

Культура – це довготривалий процес, де є візія, місія, стратегія, цілі та конкретні результати.

В економічно прогресивних країнах культура та креативні індустрії сьогодні розглядається як важливий чинник економічного зростання.

А як показує дослідження, яке було презентовано в кінці 2019 року експертами Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, – Україна формально ніби й хоче долучитися до сучасних трендів розуміння культури, як частини економіки, але наразі офіційно український сектор культури сьогодні продукує менше 1% доданої вартості.

Розваги VS Наративи

Дуже умовно я би розділила "культурний продукт" на дві групи за його функціями.

З одного боку, в Україні нині є продукт, який виконує розважальну функцію: рейтингові серіали, музичні виконавці (які в більшості вже не їздять в Росії за статуетками й преміями), кінокомедії, що збирають повні зали глядачів, музичні й гастрономічні фестивалі, приурочені до різноманітних свят.

З іншого – є художники, письменники, актори, режисери тощо, які беруть на себе відповідальність бути лідерами, що визначають позиції, ідентичності, політики, наративи й створюють інтелектуальний продукт, представляючи Україну.

Якщо ми говоримо про першу групу, то запит на такий продукт формують ті, хто це споживають і ті, хто платять за вироблення цього продукту.

Якщо ми говоримо про другу групу, то якби сумно це не було, але запит формують ті, хто продукує цей інтелектуальний продукт, оскільки тих, хто його споживає – меншість.

Відтак, перед державними інституціями, які мають ресурси на підтримку вироблення культурного продукту постає виклик – як збалансувати ці дві групи?

На мою думку, під час війни, в умовах кризи довіри до медіа, роль створення продукту, що провокує критичне мислення й осмислення дійсності на себе мусить перейняти сфера креативних індустрій.

В тій ситуації, в якій нині опинилася Україна, розважальної (entertainment) функції замало. Вона позаяк потрібна, але не може і не мусить бути основною.

Професіонали VS Аматори

В Україні є система кодів видів економічної діяльності, тобто КВЕДи.

У їхньому переліку є Секція R – Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок.

А в ній розділи:

  • 90 – Діяльність у сфері творчості, мистецтва та розваг,
  • 91 – Функціювання бібліотек, архівів, музеїв та інших закладів культури,
  • 92 – Організування азартних ігор
  • 93 – Діяльність у сфері спорту, організування відпочинку та розваг.

А у класифікаторі професій є 57 позицій в категорії "менеджер", з них, наприклад, 7 стосуються торгівлі, і лише одна називається "Менеджери (управителі) у сфері культури, відпочинку та спорту".

Я не кажу, що торгівля є менш важливою, аніж менеджмент культури, але я певна, що культура, відпочинок і спорт – це різні речі, різні сфери знань і діяльності, вони не можуть бути об’єднані однією професією. 

Найпростіший приклад – я займаюся сферою культури, але у спорті не тямлю геть нічого, а Міністерство соціальної політики вважає, що мені легко можна було би довірити займатися організацією спортивних заходів.

І супровідне наступне питання, щодо цього:  "А де ж вчать бути менеджером у сфері культури, відпочинку та спорту?".

20 червня 2019 року Міністерство освіти і науки України нарешті затвердило стандарт вищої освіти за спеціальністю №028 – "Менеджмент соціокультурної діяльності" для першого (бакалаврського) рівня вищої освіти, а 8 січня цього року цей стандарт затверджений для другого (магістерського) рівня вищої освіти.

Виходить, де-юре, для держави, якщо ми, ті, хто займається професійно менеджментом культури, закінчили навчання до 20.06.2019, то ми є просто аматорами, бо такої спеціальності не було.

Звісно, ми могли вчитися за кордоном, могли отримувати неформальну освіту (тут, до речі, є непогана добірка), або могли просто вчитися на практиці методами спроб й помилок, набиваючи власні ґулі.

Але формальну, затверджену державним стандартом освіту ніхто не відміняв (між іншим, кому цікаво, ось тут можна почитати, що має вміти людина, яка закінчила ВНЗ за спеціальністю – "Менеджмент соціокультурної діяльності").

Тож заходимо на профільний ресурс Вступ.ОСВІТА.UA, так ніби є абітур’єнтом, який вступає цього року до вишу.

Наразі спеціальність №028 є у 14 ВНЗ, у 13 містах України.

Прикметними у переліку компетентностей випускника за спеціальністю є те, які факультети готують кадри: готельно-ресторанного і туристичного бізнесу, івент-менеджменту та шоу-бізнесу, педагогіки і психології, історико-філософські і навіть іноземної філології та соціальних комунікацій (детальна інформація тут).

Я ні на йоту не сумніваюся у професійності ВНЗ, які готують за цією спеціальністю, але їхнє різноманіття говорить про те, що і підходи до організації освітнього процесу також різняться, оскільки "Вищий навчальний заклад самостійно визначає перелік дисциплін, практик та інших видів навчальної діяльності, необхідний для набуття означених Стандартом компетентностей", – говорить офіційний документ. 

У сухому залишку маємо цілу низку питань без відповідей: яким чином стандартизувати підходи в освіті та в професійній діяльності?

Як розвивати форму, слідувати трендам, але при цьому не втрачати сенсів?

Як перетворити шаблони або творчий хаос у якісну конкурентоспроможну послугу?

І нарешті, як перетворити сучасну українську культуру з календаря подій чи афіші у системний суспільно важливий креативний процес, в який задіяні всі сфери політики, економіки й гуманітаристики?

Радослава Кабачій (Чекмишева), менеджерка ініціатив у сфері культури Міжнародного фонду "Відродження", спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Серіалів в Україні має бути більше – міністр культури, молоді й спорту

"Культура в смартфоні": чому потрібна діджиталізація українського національного надбання

Культурна політика: по той бік фейків

Не так все у нас погано з культурою, якщо порівнювати з Європою

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua