Працевлаштування людей з інвалідністю – місія неможлива

У мене є знайомий, назвемо його Віталієм, у нього дитячий церебральний параліч.

Коли Віталію було всього 6 місяців, його батьки звернулися до Українського медичного центру реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи МОЗ України, де їм чітко пояснили:

"З вашої дитини не вийде олімпійського чемпіона, проте у нього є всі можливості для відновлення, якщо ми з вами докладемо максимальних зусиль, а ви щодня будете з ним працювати і дотримуватися всіх, рекомендованих нами методик, то це призведе до хорошого результату: ваш син матиме гарне майбутнє та навіть зможе отримати професію".

Мама і бабуся взялися до роботи: щорічні реабілітації в центрі, щоденна робота вдома з сином.

Зараз Віталій навчається в аспірантурі в Національному університеті імені Т.Г. Шевченка та планує зв´язати своє життя з наукою.

Гарна, надихаюча історія, чи не так?

Реальність для європейського суспільства, і виключення для українського.

На сьогодні в Україні понад 100 000 дітей з інвалідністю: ДЦП, епілепсія, порушення аутичного спектру та інші патології нервової системи.

Якщо взяти європейські показники, то там, 60-70% таких дітей по досягненню повноліття мають повну соціалізацію та працевлаштування.

Ви часто зустрічали в Україні працевлаштованих людей з інвалідністю?

Впевнений , що ні.

За неофіційними даними, їх налічується приблизно 5%.

Звучить жахливо, якщо взяти до уваги й те, що в Україні зо 250 центрів реабілітації. Це достатня кількість для того, щоб надати кваліфіковану допомогу всім діткам з інвалідністю та підготувати їх до повноцінного майбутнього, соціалізувати, якщо говорити точніше.

В чому ж тоді справа?

Чому Україна не може забезпечити достойний рівень лікування та життя людям з діагнозами?

[BANNER1]

Я довго ставив собі ці питання, поки не поспілкувався з членом Всесвітньої асоціації дитячих неврологів та директором Українського медичного центру реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи МОЗ України – Володимиром Мартинюком.

Лікарі його реабілітаційного центру с 1996 року проходять підготовку в Німеччині та реабілітують дітей з обмеженими можливостями за європейськими методиками.

За словами пана Володимира, основна проблема мізерного відсотку соціалізованих дітей з інвалідністю в Україні полягає в тому, що в нашій країні не вистачає кваліфікованих спеціалістів.

Наприклад, така надважлива спеціальність як дитячий невролог – фактично знищується.

За роки незалежності кількість дитячих неврологів становила 1000 спеціалістів на всю країну, і це могло забезпечити допомогу всім реабілітаційним центрам.

З приходом пані Супрун на посаду в.о міністра охорони здоров´я та прийняттям медичної реформи, цю спеціальність вирішили перевести на субспеціальність, а це означає різкий спад кількості спеціалістів, які можуть надавати цю допомогу. Тому, наше основне завдання – зберегти спеціальність дитячого невролога.

Друга, не менш важлива причина низької кількості соціалізованих людей з інвалідністю, це те, що в Україні є лише кілька реабілітаційних центрів, які працюють за європейськими методиками, про якість надання реабілітації в інших центрах – доречніше буде промовчати.

За роки незалежності кількість не переросла в якість. В кожному регіоні є соціально-освітні центри, які працюють самі по собі та не надають медичної допомоги, бо не знають як. А відповідно про соціалізацію, людини, яка не пройшла якісну реабілітацію, годі й казати.

Тому на мою думку, головне завдання, яке має стояти перед МОЗом та перед країною загалом – це інтегрувати європейські методики реабілітації в кожен український центр, навчити наших лікарів тому, що уміють там.

І лише тоді, кількість соціалізованих та працевлаштованих українців – почне рости.

[BANNER2]

Проте, для реалізації цього плану – потрібне фінансування, якого, як завжди не достатньо.

Кошти для державних реабілітаційних центрів надходять від Міністерства соціального захисту, та Національної служби здоров’я та покривають лише 60-70% потреб центрів, тож про фінансування на підготовку спеціалістів мова навіть не йде.

За часів радянського союзу людей з діагнозами ДЦП та аутизм – не існувало. Точніше, вони були, але їх "ховали" подалі від суспільства, забезпечуючи їм тільки харчування та соцдопомогу.

Радянського союзу ось вже 29 років немає на карті світу, та схоже він залишився в головах нашої політичної верхівки, адже як тоді пояснити те, що держава за весь цей час зробила так мало, щоб ці люди могли отримати професію та жити повноціннім життям, а не просто проводити дні в стінах своїх кімнат без будь-якої надії на краще майбутнє.

Андрій Доценко, підприємець, меценат, голова МБФ "Manus Dei", спеціально для УП.Життя

Титульна світлина stockasso/Depositphotos

Вас також може заціквити:

Не треба вітати! 6 речей, які варто зробити у День людей з інвалідністю

Лідерки, або Як дівчата з інвалідністю змінюють себе і громаду

Люди з інвалідністю, травмами та хворобами жартують над собою. 14 оптимістичних ФОТО

Зручне місто: accessible room – як облаштовані готельні номери для людей з інвалідністю в Києві

Без табу, або Як люди з інвалідністю виборюють право бути батьками

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.