Створення нової Служби з контролю за захворюваннями: відновлення СЕС чи ефективний крок у боротьбі з коронавірусом?
На порядку денному Кабінету Міністрів вже декілька місяців знаходиться питання, чи відновлювати ліквідовану санітарно-епідеміологічну службу (СЕС), і зараз питання добігає логічного завершення через створення нової служби з контролю за захворюваннями.
Основний аргумент – об’єднання функцій епідеміологічного нагляду (тобто контролю за інфекціями) та інспекційних функцій.
Однак проблема полягає в тому, що це по суті функції-антагоністи.
Як і у колишньої СЕС інспекційні функції, тобто зловити порушника карантинних заходів і покарати, стануть визначальними.
А от епідеміологія, тобто якомога раніше виявити інфекцію і зробити так, щоб вона передалася якомога меншій кількості людей, – це вже складніше, потребує ґрунтовних знань, а в нинішній ситуації і креативних рішень.
Чи допоможе така служба у подоланні епідемії в Україні?
У 2014 році уряд вирішив ліквідувати санітарно-епідеміологічну службу та створив новий орган для нагляду за безпекою харчових продуктів та захисту прав споживачів.
Уряд, найімовірніше, керувався багатьма мотивами при прийнятті цього рішення:
- відмова від органу радянського зразка,
- бажання скоротити кількість державних органів,
- зменшити корупційні ризики,
- створити європейську систему безпеки харчових продуктів,
- припинити довічну суперечку між "ветеринарами" та "сесівцями", хто головніший та розумніший тощо.
У будь-якому разі, в результаті була створена служба безпечності харчових продуктів, яка розвивається і створює нову інституційну спроможність протягом останніх 6 років, намагаючись слідувати правилам та стандартам ЄС.
Паралельно було запущено процес розвитку системи громадського здоров’я:
- у 2016 створено Центр громадського здоров’я,
- Міністерство охорони здоров’я отримало у спадок від СЕС мережу лабораторій по всій Україні, аж до районного рівня хоч і з низькою спроможністю,
- було прийнято Концепцію розвитку системи громадського здоров’я та план заходів до неї.
Однак не отримавши лідера у МОЗ, який пріоритезував би тему, план її розвитку, переважно, залишився на папері, а система остаточно розбалансувалася.
Українці не отримали сучасної служби оперативного реагування на загрози для свого здоров’я.
Області, які проявили ініціативу та створили регіональні центри громадського здоров’я, залишились у підвішеному стані, але більшість вирішила почекати наступних виборів і чергової зміни керівництва і пріоритетів.
Варто зауважити, що належна система громадського здоров’я, а особливо епідеміологічний нагляд за інфекційними захворюваннями є одною з вимог Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Ця базова функція системи охорони здоров’я, яка мала б розвиватися відповідно до сучасних світових тенденцій разом із лабораторною складовою, зависли не етапі реорганізації і невизначеності.
Тим часом, в державі пройшли вибори, змінилося керівництво і пріоритети, а одночасно розпочалася пандемія.
Україна ввійшла у процес боротьби з COVID-19 відносно достойно – завдяки вчасним і швидким карантинним заходам кількість нових випадків, кількість смертей і темпи поширення вірусу довгий час залишалися низькими.
Однак, як тільки карантинні заходи послабились, епідемія почала розростатися по-справжньому.
Епідеміологічна служба, яка мала б вчасно ідентифікувати та відслідковувати контакти підтверджених випадків не спрацювала, а безкоштовні діагностичні тести залишаються малодоступними.
Тому Україна вже увійшли в десятку лідерів у світі за кількістю нових хворих.
А оскільки гроші у фонді COVID закінчилися, бажання і спроможності повернутись до жорстких карантинних заходів в уряду немає, то найбільш доступним заходом стає створення нової старої служби з контролю за захворюваннями.
Уряд пропонує створювати служби з контролю за захворюваннями на базі служби, що займається питаннями безпеки харчових продуктів.
По-перше, це недоречно з точки зору економічних переваг (про це вже написали).
По-друге, Держпродспоживслужба була створена на базі колишньої ветеринарної служби, а вся інфраструктура СЕС таки залишилася в системі МОЗ.
Тут варто розглянути доцільність створення служби з контролю за захворюваннями з точки зору епідемічної ситуації.
В цьому контексті варто зупинитися на трьох аспектах:
Наразі багато країн говорять про необхідність реформи своїх систем громадського здоров’я, і часто саме в контексті її централізації.
Однак нині відсутні докази того, що країни, які мають централізовану систему громадського здоров’я краще справляються з епідемією.
І справді, Сингапур та Південна Корея, з централізованими системами публічного управління , є успішними приклади боротьби з COVID-19.
Проте, сингапурські заходи у відповідь на коронавірус неможливі в Україні навіть за централізації системи громадського здоров’я.
В першу чергу це пов’язане з нашим радянським минулим і недавніми спробами президента-втікача підлаштувати урядову вертикаль на обслуговування приватних інтересів – ці історичні віхи майже анулювали довіру українців до влади.
Через недовіру до уряду ми навряд чи готові спокійно толерувати масовий контроль за пересуванням громадян через сканування ідентифікаційних кодів, як це відбувається в Сингапурі і Південній Кореї чи примусову ізоляцію у тимчасово націоналізовані готелі, як у В’єтнамі.
Втеча пасажирів літака з Борисполя яскравий цьому приклад.
Водночас існують досить успішні приклади боротьби з коронавірусом з децентралізованими службами громадського здоров’я, такі як Німеччина або Грузія.
Отже, централізована чи децентралізована модель громадського здоров’я не є визначальним фактором у боротьбі з коронавірусом.
У відповідь на пандемію уряд України відразу встановив цілий ряд штрафів за невиконання карантинних заходів, а поліція та Держпродспоживслужба активно намагалася їх застосовувати.
Одним з мотивів створення нової служби є спроба повернути контрольно-інспекційні функції.
Тобто, під прикриттям боротьби з СOVID-19, уряд хоче повернути можливість перевіряти і штрафувати службі контролю за захворюваннями.
І знову історія нас вчить, що контроль і штрафи стануть визначальними у роботі нової служби, замість епідеміологічних заходів.
Якщо епідеміолог має знайти всіх осіб, з яким інфікована людина контактувала за останній час, то ця функція стає неефективною, якщо інфікована людина боїться отримати штраф чи не хоче наражати на штраф людей, з якими контактує.
У Російській Федерації також активно застосовується санкційна політика: штрафи застосовуються до людей, які хворіють на коронавірус.
А ось у більшості країн Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейському Союзі, Великій Британії штрафи практично не застосовуються, хоча і були встановлені в деяких із цих країн.
Тим більше, що накладання штрафів – явно не функція служб громадського здоров’я.
Вже давно піднімається питання про недостатню кількість тестувань, що здійснюються в Україні.
Наразі більшість ПЛР-тестів здійснюються обласними лабораторними центрами МОЗ (близько 60% всіх ПЛР-тестів).
Однак якщо говорити про розширення тестування, то в системі охорони здоров’я можна знайти значно більшу кількість ампліфікаторів, тобто прилад, за допомогою якого здійснюють ПЛР-тести (у мережі СНІД-центрів, туберкульозних закладів, лікарень, центрів крові, пологових і пренатальних центрів).
Але оскільки система громадського здоров’я, яка мала б координувати залучення усіх можливих ресурсів до боротьби з новим вірусом в Україні розбалансована, ці потужності майже не використовуються для боротьби з COVID-19.
У системи Держпродспоживслужби також є мережа лабораторій – фітосанітарних та ветеринарних.
Але якщо уряд зараз не може забезпечити використання ресурсів, які вже є в системі охорони здоров’я для боротьби з COVID-19, то переведення лабораторних потужностей ветеринарної служби для проведення діагностичних тестів у короткостроковій перспективі не видається реальним.
Таким чином, потенційне рішення уряду щодо створення нової служби з контролю за захворюваннями, скоріше, продовження боротьби за відновлення СЕС, ніж справжній крок до посилення системи громадського здоров’я в Україні.
Для ефективного подолання таких загроз, з якими сьогодні стикнувся світ, потрібні сильні і стабільні інституції, яким довіряє суспільство.
Постійна зміна векторів, невизначеність пріоритетів та реваншизм, на жаль, лише посилює кризу громадського здоров’я в Україні.
Наталія Кириченко, член правління ГО "PH Capital", спеціально для УП.Життя
Титульна світлина dusanpetkovic/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
МОЗ хоче по-іншому госпіталізовувати людей з COVID-19
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.