Пам’яті Героїв Небесної Сотні: нормальний Володимир Рибак

Та нормальний він був, нормальний!

Розумієте?

Не дивак, не блаженний, не романтик, не безпомічний пасіонарій.

Яке завгодно слово можна прикласти до Володимира Рибака, тільки не "безпомічний".

Ми говоримо про нього з дружиною – тобто з вдовою, звичайно, але пані Олена залишається дружиною, попри сьомий рік вдівства, і ми сприймаємо цей факт як є.

Колаж glavcom.ua

Отож, розмова ведеться плавно і спокійно, видно, що деякі слова втратили забарвлення від частого повторення, емоція пригасла і потьмяніла, залишивши по собі сухий осад фактів.

Повідомлення про зникнення о такій то годині.

Торги з бандитами і криміналом о такій-то.

Пошук поручителів і контактів.

"Вони просили будинок на них переписати. Я сказала без проблем, хоч зараз відпишу, дайте тільки з ним поговорити".

Надія, надія, надія.

Опізнання і похорон.

Життя без нього. Безнадія.

Броня, якою оточила себе ця жінка, тріскається і обсипається тільки раз, коли я запитую про фотографію. Про ту знамениту фотографію, на якій ніби зображені хвилини арешту Рибака, де його босого ведуть через натовп із зав’язаними очима.

"Ви що! Це не він!", – вибухає Олена – "Ніколи, ніколи у житті він не дав би себе спіймати двом доходягам. Ніколи у житті він би не йшов як теля на повідку, він би бився, він би рвав їм горлянки, він би обклався трупами, але не здався. Ви не розумієте…"

Я не розумію.

Як і багато інших українців, які дізналися про Рибака тільки у зв’язку з трагічним убивством.

Для мене, як і для багатьох, його мученицька смерть заступила живу людину, але мені дійсно критично важливо знати, яким він був за життя.

Пам'ять – це найбільш зрадлива річ у світі. За природою своєю ми заточені на забування, ми чемпіони Всесвіту з витіснення та підміни понять.

Ми майстерно будуємо паралельні реальності, де кожен камінчик має своє заздалегідь витесане місце. Але що робити з камінцями, які не вписуються у рамки?

"Розкажіть про нього. Яким він був".

"Він був нормальним…"

Високий харизматичний красень, англійською про таких кажуть head turner, а нашою це буде чоловік, на якого завжди і скрізь звертають увагу.

Він міг би пірнати з головою і купатися у жіночому обожнюванні, але насправді він обожнював лише одну жінку, свою дружину і маму своєї доньки.

Саме за неї він піднімав тост у кожній компанії, навіть якщо це була чисто хлопчача компанія, і жодної жінки не було за столом.

Володимир Рибак з дружиною і донькою

Саме для неї він створив ідеальний затишний дім, у якому кожен гвіздок був прибитий його руками.

Цими руками він міг зробити що завгодно, для нього не існувало труднощів технічного плану. Гіпсокартон, стеля, стіни, меблі, техніка – вся робота була йому покірною, все вдавалося, все працювало як годинник.

Він отримував призи у всіх санаторіях та будинках відпочинку як найбільш вправний і найбільш активний учасник конкурсів та змагань.

Веселим був.

Мав за плечима чотирнадцять років роботи у карному розшуку. Це робота, яка у принципі не лишає ілюзій; не існує наївних криміналістів, а тим більше криміналістів у Горлівці.

Він знав своє місто із найтемнішого, найбільш брудного і відворотного боку, він пройшов ногами і перебрав власними руками тонни багна, що в’їлося у шкіру і під шкіру цього райцентру на Донбасі.

Він бачив їх як облуплених, з усіма стремліннями, хитрощами, схемами і схимами, він міг сказати хто чим дихає про кожного сусіда, про кожного чиновника, про кожну помітну і закулісну фігуру у цьому місті.

Він мав дивовижну здатність на чорне говорити чорне, а на біле – біле. Не загортаючи у папірці, не добираючи слова.

А ще у нього була рідкісна на нинішні часи здатність підкріплювати слово ділом. Він не вірив у благі наміри; він мостив свій шлях ділами.

Коли говорять, що добро має бути з кулаками – це про Рибака. Ні, він не кидався в рукопашну, не розмахував руками направо і наліво, але воював, використовуючи всі наявні засоби. І перемагав у своїй війні.

Його боротьба почалася задовго до чотирнадцятого. Він став депутатом Горлівської міської ради іще у листопаді 2010 року, і можна з впевненістю сказати, що у Горлівці ще не було такого незручного депутата.

"Рибак тут всім сала за шкуру залив", – чула я не лише від його дружини, але і від багатьох інших сучасників.

Уже по смерті Рибака місцеві журналісти створили фільм-реквієм, який майже повністю складається з його гострих, саркастичних, скандальних виступів на сесіях міськради.

Він був із тих, кому до всього є діло. Знаєте, як деколи нас питають – тобі що, більше всіх треба? Так от, Володимиру було треба.

Йому хотілося, щоб порядок був. Щоб сміття вивозили не раз, а двічі на тиждень. Щоб місцеві власті працювали, а не піарилися, щоб притулок для безхатченків працював для людей, а не для відмивання грошей, щоб у школах був ремонт, а у садочках нормальні вікна.

Він постійно судився і постійно вигравав суди; одна з резонансних справ була за позовом мера, який не сприймав критику і вимагав десять тисяч гривень на відшкодування моральних збитків. Рибак сам себе захищав на суді і виграв процес, доводячи, що право на критику є невід’ємним правом кожного політика і кожного публічного діяча.

Він взагалі мав "пунктик" на правах людини. Його боротьба була змаганням за гідність, за право голосу, за можливість – хай навіть теоретичну! – жити у безпечному і чесному середовищі.

У жодному випадку убивство Рибака не було випадковістю. Його близькі та друзі категорично відкидають вірогідність того, що він став випадковою жертвою обставин, опинився у поганому місці у поганий час.

Володимир був активним майданівцем, багато разів їздив на Майдан у Києві, і повертаючись, проводив сотні зустрічей з місцевим активом, розповідаючи їм правду про Революцію Гідності, про те, чому був свідком і учасником.

Одного цього було досить, щоб перетворити Рибака з місцевого Дон-Кіхота, більма на оці у місцевих бонз, на реальну загрозу.

Він став загрозою не для місцевих еліт, а для "русского міра" на Донбасі.

Він став лідером опору у Горлівці та у Донецьку. Зима-весна чотирнадцятого перетворилися на суцільну смугу з перешкодами. Безкінечні дзвінки і перемовини. Десятки зустрічей на день, сотні і тисячі кілометрів місцевими дорогами, титанічна організаційна робота.

"Донбас покликав путіна" – це найбільш мерзенна, найбільш цинічна маніпуляція сучасної війни. Донбас не кликав путіна, він бився на смерть, до останнього виходив на патріотичні мітинги, ставав під кулі, каміння та вибухові пакети.

Донбас опинився сам-на-сам із маніяком, який мав необмежені ресурси і можливості для знищення Донбасу і всієї України.

У якийсь момент Донбас втратив відчуття України за спиною. І такі люди як Рибак буквально ішли у свій останній бій із комплектом смертника, розуміючи, що шанси на повернення з бою – мінімальні.

Це був час, який проявив у людях усе граничне і справжнє. Якщо ницість – то бездонну. Якщо благородство і велич духу, то безмірну.

Цілі тижні і навіть місяці здавалося, що Горлівка балансує на краю безодні. Що шальки терезів майже урівноважилися, і що крок вперед, у прірву, був таким же вірогідним, як і крок назад, до мирного життя у складі України.

Попри кошмарну реальність, війна і окупація здавалися неймовірною фантазією, чимось таким, що ніколи не станеться у нашому житті.

Здавалося, ще трішки зусиль, іще пара мітингів, і все стане як було.

Що треба натиснути на міську раду, яка нарешті проявить активність і розродиться якоюсь правильною заявою.

Що треба привести людей на площу і фізично вибити десяток-других завезених бойовиків.

Бо що таке пару десятків провокаторів на велике індустріальне місто? Це ж не рівнозначні масштаби, це не та потуга, яка може становити реальну загрозу для державності.

І чим більше читаєш хронічки тих часів, чим більше дивишся відео і слухаєш очевидців, тим сильнішим стає ірраціональна віра, що у Рибака могло б і вийти.

Історія не знає умовного способу, але що якби? Якби він вижив, якби вони протрималися іще трошки, якби надійшла мінімальна підтримка з тилу, то чи була б Горлівка в окупації?

А що якщо убивство Рибака і було тим переломним моментом, тим каменем, який підірвав лавину?

Бо якщо так, то ті, хто цілив у Рибака, хто віддавав наказ саме по Рибаку і полював безпосередньо на Рибака, – вони добре знали, що робили. Вони цілили у серце опору, і вони убили опір.

Показове, надміру жорстоке вбивство. Демонстративний садизм, показове перетворення трагедії однієї людини на медійну трагедію.

Коли ми говоримо з Оленою Рибак про ті дні, вона раз-по-раз повторює слово, яке рефреном пронизує усю розповідь. "Зрада".

Вона впевнена, що чоловіка зрадили. Що його смерть розв’язала руки величезній кількості зацікавлених осіб, і що Гіркін-Стрєлок і його кати – це лише верхівка айсберга, безпосередні виконавці, але не замовники убивства.

Вона досі задається питанням "за що?", і не знаходить переконливої відповіді. І у цій німоті заперечення, у цьому відчайдушному пошуку, перебиранні кожної хвилини, що передувала смерті, вона так подібна до багатьох інших українок, які так само не розуміють – чому він? За що з моїм так?

Коли описують такі втрати і такі випробування, зазвичай говорять, що світ розлетівся на друзки, що у грудях лишилася діра. Але коли бачиш цих дружин, дочок, мамів вживу, то розумієш, що це не метафора. На місці серця залишилася діра, і ніщо, ніякий час не затягне цю діру, не поверне і не воскресить.

На одній з фотографій дружина і донька Рибака сфотографувалися з його курткою. Вони тримаються за неї як за якір, і від цієї фотографії хочеться якнайскоріше відвести погляд. Відвернутися, не приміряючи і не притуляючи до себе, тому що це неможливо уявити, а не те що витримати.

Дружина і донька Володимира Рибака

Як це жити далі, коли найкраще що було у твоєму житті – вже було? Цей безкінечний вузол болю, втрати, провини, сумнівів, цей нон стоп аналіз і вічне запитання. Невже не можна було запобігти? Невже не можна було врятувати? За що мого?!

У випадку з Рибаком запобігти було неможливо. Тому що він був воїном, він свідомо ішов на ризик, убезпечивши і захистивши свою сім’ю.

Він знав, що його дівчата опиняться у небезпеці, і зробив все можливе, щоб прикрити від них свою громадську і політичну кухню.

Він не раз повторював дружині: не запитуй мене, тобі це може зашкодити, у разі чого, тобі краще не знати, чим я займаюся.

Він був свідомий, що "у разі чого" може настати, і приймав цей ризик як невід’ємну частину свого шляху.

Його загибель стала непоправною втратою для українства. Його смерть зробила нас сильнішими, більш твердими і цинічними.

Чи можуть українця убити тільки за те, що він українець?

Чи можуть українця убити за жовто-блакитний прапор, за мову, за гімн, за землю?

Так і тільки так, відповідь на кожне запитання. Це нова реальність, у яку ми увійшли як у холодну воду, і саме трагедія Рибака змусила нас піднятись на поверхню. Змусила гребти руками і ногами, дала злість, необхідну для виживання.

І все ж, згадуючи про Володимира Рибака, не думайте про знівечене тіло, яке виловили з води. Не думайте про розпоротий живіт, не думайте про опіки і страшні рани, не думайте про муку останніх годин життя.

Думайте про сильного, красивого, вольового хлопця, від якого неможливо відвести погляд.

Думайте про гени, які пальцями не витреш, про відвагу сміятися прямо в зуби ворогу, про кураж, про кров, яка знову і знову відроджується на цій землі.

Думайте про велику честь і велику ношу, бути сином свого народу, і про те, що тіло можна розтерзати, але дух є вічним.

Тамара Горіха Зерня, перекладачка, письменниця, авторка роману "Доця", яка стала книгою року-2019 в Україні за версією ВВС та отримала ряд інших престижних нагород, спеціально для УП.Життя

Есе написане спеціально для проєкту PLUS 1.

Експозиція проєкту працює у Києві до кінця вересня 2020 року на Михайлівській площі.

Експозиція складається з фотостендів, де крізь призму авторської фотографії, українські сім’ї розповідають історії своїх близьких, українських військових, що загинули у війні на Сході.

Кожна родина обрала сімейну реліквію, важливу та цінну річ, яка нагадує їм про своїх рідних загиблих. Це батьківська куртка, гітара, лицарські обладунки, книга, каблучка, лист від доньки тощо.

Чекаємо вас відвідати виставку та сайт проєкту.

Вас також може зацікавити:

"Небесна гвардія": активісти створили сайт, присвячений загиблим в АТО та їхнім родинам

Адвокат Небесної сотні Павло Дикань: Справи, доведені зараз до суду, стосуються не виконавців, а другорядних осіб

День пам'яті захисників України: 5 думок про те, чому важливо чути живі історії героїв війни