Обдерта неоготика, пандус-мама та балерини зі смітника: Муніципальний мистецький центр Львова у деталях

Неоготичний будинок, обдерті до автентичних розписів стіни, картини та стільці зі смітника – все у кращих традиціях берлінських інтер’єрів.

А ще перший мама-пандус, виконаний за усіма вимогами українського будівельного законодавства.

Це історія про те, як відкрили перший львівський Муніципальний мистецький центр, зроблений митцями для митців.

Коли ти чуєш про відкриття державного чи муніципального об’єкта, до прикладу, у Німеччині, – вокзалу, площі ратуші, музею, ти бачиш показову архітектуру та дизайн, найкращі матеріали, найдорожчі санвузли для відвідувачів, до проектування та будівництва залучено крутих кваліфікованих дизайнерів зі світовим іменами.

Натомість приватний сектор там часто такий-собі – ощадливий, простий.

В Україні усе навпаки! І ще й дуже часто з відкатами.

У міській медіатеці я очікую побачити максимум білі стіни, попсові написи Book, Love & Coffee...

Тому усіх дуже вражає, що у Львові на вулиці Стефаника, 11 Муніципальний арт-центр, який ми нещодавно відкрили, сам є мистецьким об’єктом.

Він контраверсійний і незвичний: неоготичний будинок, обдерті до автентичних розписів стіни, перший пандус, виконаний за усіма вимогами законодавства, картини та стільці зі смітника – у кращих традиціях берлінських інтер’єрів, сучасні якісні меблі та світло.

Ніхто у міській культурній установі не чекає такого поєднання, тому дизайнерські рішення тут вражають ще з порогу.

Центр у Львові на вулиці Стефаника, 11

Приміщення Львівського муніципального мистецького центру – це перший неоготичний будинок у Львові кінця ХІХ століття.

Тут від самого початку були офіси та друкарня, за часів незалежності понад 20 років об’єкт простояв закинутим і захаращеним.

Коли ми його відкрили, картина була сумна: друкарня пережила тотальне розкрадання – навіть труби опалення були зрізані, щоби здати на металобрухт. Не було підлоги, не було збережених вікон. Абсолютно нічого – на стінах та стелях.

Ми викинули сміття, забрали одну перегородку і отримали великий опенспейс. І вирішили зберегти та відновити максимум усього автентичного, що там знайдемо.

Оскільки приміщення справді довго не використовувалось, ми наполягали, з досвіду роботи із забудовою в центральній частині Львова, що там мали би бути збережені старі оригінальні розписи на стелях.

У радянські часи ніхто не заморочувався тим, аби щось здирати, тому найчастіше розписи просто замальовували зверху.

Часу було мало і бюджету на таке дослідження теж не було, а впевненості, що ми там щось знайдемо, – тим більше.

Та й не усі розуміли, за чим ми женемось і навіщо там все шкребти: "Давайте зробимо муніципальний мистецький центр, не гратимемося в археологію".

Приміщення – це перший неоготичний будинок у Львові кінця ХІХ століття

Розписи. Тому ми зробили проект, де умовно очікували побачити на стелях розписи, але мали план "Б": якщо там нічого не буде, беремо якусь синьку і малюємо нею усі стелі.

Але розписи ми знайшли! Раділи, як діти, кожній смужці, а потім ще знайшли квітку, і ще, і ще!

Ми долучили класну львівську художницю-реставраторку Ірину Гірну, яка допомогла майстрам, навчила розчищати, покривати спеціальними засобами, аби вберегти, і навіть більше: ми вийшли з зони приміщення, зайшли в під’їзд і ще там розчистили стіни і стелю – розписи були й там.

Тому проїзд і вхідна частина до галереї також такі "обдерті" – і вже на цьому етапі готують відвідувача, що він побачить всередині щось незвичне.

Згодом розписи вхідної групи також заплановано частково відреставрувати.

Не можу сказати, що ми знайшли унікальні розписи, але вони чудово демонструють естетику минулого, яку можна поєднати з чимось ультрасучасним: як бачимо по перших відвідувачах Муніципального мистецького центру, його цільова аудиторія може існувати в такому просторі без напруги, немає потреби ці розписи замальовувати чи знищувати лише тому, що вони старі. Ключове, що ми знайшли тут дух місця.

Коли ти заходиш в неоготичний будинок, ти не можеш потрапити у білий євроремонт!

30% простору – це галерейний простір, там важливий white cube-формат, тож там усе біле, але ми залишили автентичну стелю відкритою, бо у цьому приміщенні це справді важливо.

Підлога. Підлоги не було жодної, залишилась лише стяжка зі слідами та штампами старої австрійської плитки, яку звідти вкрали.

Вкінці ХІХ століття дуже популярними були крошки – зашліфована бетонна стяжка з мармуровими камінцями, дуже довговічна (зараз її називають terrazzo), тому тут ми її повторили.

Вікна з двору ми були змушені змінити на нові репліки, але, аби вони не вибивалися з контексту, ми знайшли старі латунні автентичні ручки і почепили на нові вікна.

Меблі. Всередині запроектовано та виконано якісні меблі. Вони допомагають творити контраст зі старими стінами.

Виставковий куб з фанери, покритий дорогим пластиком, чи столи в медіатеці – площини з товстих фанери, де не помітні ні опори ні ніжки, і, водночас, здерті шматки штукатурки поєдналися дуже вдало.

Балерини зі смітника Львівської консерваторії

Балерини зі смітника. Керівниця арт-центру Ляна Мицько – людина з громадського сектору, що також велика рідкість для комунальних установ :)

Якось вона, проходячи повз смітник Львівської консерваторії, знайшла 20 ламп і з тринадцять планшетів для уроків хореографії, які років 50 тому, ймовірно, були створені для якогось балетного класу.

Ляна принесла це добро на будмайданчик, і ми спільно вирішили використати ці предмети на кухні арт-центру.

Окрема, зона у просторі – це кухня-кав’ярня.

Я не зустрічала у світі музею, галереї чи книгарні без простору, де можна за чашкою кави обговорити побачене у виставковій частині чи почуте у лекторії.

До речі, колір кухні ми підібрали під картини. Так вони стали родзинкою цього простору.

Колір кухні підібрали під фон картин з балеринами

Стільці. Але історія зі смітником не закінчилась, бо на ньому ми знайшли також кілька унікальних стільців :)

Для лекторію їх треба було значно більше – 30, тому ми запустили акцію "Прийди зі своїм стільцем, підпиши його і залиш для мистецького муніципального центру".

Акція виявилась вдалою, стільці принесли Олександр Войтович, відомий художник, Павло Гудімов, куратор та галерист, міський голова Львова та колеги із культурної та суміжних сфер…

Світло. Ми хотіли якісне професійне світло, ціна якого – від 100 доларів за одиницю. Але робота з підрядниками приносить свої сюрпризи.

За цими ж характеристиками можна купити китайське барахло по 300 грн на радіоринку і сказати, що воно аналогічне, адже "на коробці так пише".

Методом включання і порівняння стало очевидна разюча різниця.

А ще ми залучали Василя Грубляка, який займався, зокрема, освітленням М17, приватної галереї Стелли Беньямінової у Києві, він розповів, чому твори мистецтва можуть неправильно були представлені і навіть вигорати під поганим світлом. Тому рішення було однозначним!

Якщо хочете побачити зразковий пандус – вам на Стефаника, 11 у Львові

Мама-пандус. Ми зробили значний акцент у приміщенні на доступність та інклюзію.

Збудували для в’їзду в мистецький центр пандус, який відповідає усім стандартам і трохи лякає перехожих, бо він справді великий.

Сусіди, місцеві мешканці, навіть влаштовували нам міні-протест, але для нас було принципово важливо врахувати усі законодавчі норми та фідбек майбутніх користувачів, тому консультував нас громадський діяч з інвалідністю, який сам пересувається на візку, – Ярослав Грибальський.

Хоча пандус запроектований також і для мам з колясками, і для літніх людей, і для дітей на різних видах транспорту, тут 4-рівневі (!) поруччя, правильний та безпечний кут нахилу, виділений різними відтінками бетону з правильною фактурою.

Якщо хтось хоче побачити зразковий пандус-маму – вам на Стефаника, 11 у Львові!

Поряд з пандусом – тераса, де також затишно попити каву чи почитати книгу.

Кутова глазурована плитка всередині приміщення велика рідкість

Плитка Левинського. На кухні арт-центру на одному із кутів ми знайшли кутову глазуровану плитку, підозрюємо, що це плитка Івана Левинського (відомого українського архітектора).

Її унікальність у тому, що вона всередині приміщення, хоча раніше її використовували тільки у під’їздах.

Тетяна Казанцева, історикознавиця і доцент кафедри архітектури "Львівської політехніки", була дуже здивована, і казала, що бачить таке вперше, а вона перебачила чимало!

Наслідуючи розміщення цієї плитки ми розмістили експериментальні позначки для слабозрячих; ми позначили потенційно травматичні кути чи кути переходу з приміщень із різними функціями контрастними кольорами, а на рецепції буде 3D-мапа для незрячих та слабозрячих людей, маркування на якій відповідає маркуванню у просторі.

Також у приміщенні маємо інклюзивний санвузол і дитячу пеленальну кімнату.

Майстерня, вона ж кураторська

Майстерня. Яка за перші дні роботи арт-центру була перейменована у кураторську. Тут збирається інструмент для створення експозицій, стелаж для картин, місце для виставкових кубів і багато технічних дрібних і великих речей.

Це зона із можливістю входу лише для працівників арт-центру.

Було б круто наступним етапом реалізувати резиденцію для художників. В Україні такі вже є, але Львів ще не має своєї арт-резиденції.

Люди. Для мене як для архітектора та дизайнера, що живе і творить у своєму місті, важливо, що міський арт-простір за бюджетні кошти зробили не звичним шляхом – євроремонт, передбачуваність, нудні рішення.

Його зробили люди, причетні до творчості і мистецтва таким, яким він буде зручний саме для вільних, сміливих людей.

І це не було зроблено одноосібно. Зібрали кураторську групу, долучили філософів, мистецтвознавців та дієвців зі Львова та України, які перетворилися на наглядову раду арт-центру.

Вона контролює процес прийняття рішень, відбору виставок, аби все відбувалося максимально об’єктивно.

Кілька унікальних стільців теж знайшли на смітнику

Що ми отримали в результаті? З реакції цільової аудиторії арт-центру бачу, що це місце передусім для тих, хто відчуває себе вільно в такій архітектурі простору.

Вона стала своєрідним лакмусовим папірцем. Тому нас іноді запитують, чи ми залишимо все так, чи будемо завершувати ремонт :)

Арт-центр як простір – функціональний, ненав’язливий, тут є лекторій, місце, аби сісти і попрацювати, відпочити. Є медіатека з вініловим програвачем та платівками, рідкісні книжки.

До речі, в арт-центрі актуальною є ще й акція "Подаруй арт-центру книжку", бо в кухні Львівського муніципального мистецького центру є бібліотека мистецької літератури, яку колективно наповнюють.

З мого досвіду, із приватним клієнтом завжди легше домовитися, з бюджетними замовленнями – це практично нереально, якщо у процесі виконання треба щось переробити, посунути на 10 см, бо так буде краще, красивіше, ефективніше. Є проект, креслення – і до побачення!

Але радію, що з цим проектом спрацював аргумент, що ми робимо показовий об’єкт для міста і він буде роками служити розвитку мистецтва, культури, Львова. Це вдавалося, про нас багато позитивного пишуть і кажуть, навіть наші конкуренти.

Про себе дуже радію, що це – новий крок для міста і схожі проекти уже ніхто не посміє робити на нижчому рівні. Переможенька :)

Слідкувати за центром в Instagram, Facebook, дивитися відео чи написати листа.

Христина Бадзян, архітекторка, дизайнерка, засновниця архітектурного бюро re+, спеціально для УП.Життя

Андрій Безуглов, фото

Вас також може зацікавити:

Зберегти історичне місто: як спільними зусиллями реставрували Львів

Львів з дахів. Навіщо руфери блукають висотою

"Завтра буде краще". Львів 90-х років на фото Тадеуша Рольке

"Подъездquest". Як фотограф була "гостею" вже у 300 будинках Львова

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.