Біле піаніно: оповідання про і для дітей українських біженців

Біле піаніно: оповідання про і для дітей українських біженців

(на реальних подіях)

Тато називає маму "тривожною валізкою", бо вона завжди найдужче хвилюється. Хоча того разу вона була правою, але її ніхто не слухав.

Ще за кілька днів до початку біди вона зняла лемент: "Ви що – справді не розумієте, що буде? Треба негайно тікати!".

Тато її пригорнув у теплі м’які обійми, легенько покуйовдив волосся і прошепотів:

– Заспокойся, люба! Нас уже рік лякають війною.

– Тепер уже не лякають! Поляки з нашої фірми всі виїжджають! Думаєш, вони дурні?

ВІДЕО ДНЯ

– Не думаю, – усміхнувся тато. – І куди ми втечемо?

– Бодай до моєї мами. Ти бачив сюжет, що в Білорусі на кордоні військові звели тимчасовий міст через Прип’ять.

– То зводять, то розводять…

– Подивись на карту! Це від нас година їзди!

Тато, зітхнувши, погодився, бо страшенно не любив сварок. Гаразд, що не зробиш, аби заспокоїти кохану "тривожну валізку".

Виїхати з дому вирішили наступного дня, оскільки ми ще не розжилися на власну автівку. Татусь у мене – чистий гуманітарій, і до техніки його не тягне. Тому й працює у видавництві, редагує книжки, за що я його дуже люблю. Бо з ним завжди цікаво.

Ось так ми раптово приїхали в гості до бабуні на Житомирщину. Забрали найнеобхідніше, а головне – нашого чорного котика. Хоча тато казав, що наша стрімка втеча виглядає доволі панічною. А мама прощалася із сусідами так, наче сюди вже не повернеться. Від нервів її аж трусило.

Заспокоїлася вона лише в затишній хатині, в якій зростала. Бабуня наготувала нам смачних млинців із малиновим варенням і ми, п’ючи шипшиновий чай, намагалися відвернути маму від розпачливих думок. Але мама тільки сиділа в смартфоні, нервово гортаючи стрічку новин.

Бабця накрапала їй на ніч свої заспокійливі ліки. Взагалі, бабуся в мене дуже мудра, бо працює в дитячій бібліотеці. А я страх як люблю читати книжки! Особливо нові й гарно розмальовані! Мама каже, що я вже знаю забагато слів. А ми з татом ще й вигадуємо нові!

Ніхто тоді не думав, що такої спокійної ночі у нас уже не буде. Рано-вранці бабуся збудила тата і стривожено йому прошепотіла, що почалася війна…

На маму страшно було дивитися. Її аж тіпало від злості. Що, і тепер мені не вірите? Ось вам і "тривожна валізка"! Чому не смієтеся?! Регочіть!

Всі мовчали, потупивши очі.

Артем Мусієнко, 1-Б клас, СШ №86, Дніпро

"Негайно збираємось і рвемо звідси!", – промовила мама, коли бабуся розповіла, що в Житомирі розбомбили військовий аеродром.

Швидко спакувавшись, ми вийшли на дорогу, по якій простувало чимало людей до повороту на головну трасу. Обличчя у всіх були заклопотаними. Ми стояли неподалік стривоженого гурту, що стовбичив біля зупинки, а я вже сумувала за своїм котиком, який залишився у бабці.

Коли біля нас загальмувало лискуче авто, солідний дядько поцікавився у тата: "До Бердичева вам підійде? Їду туди на чергування".

"Підійде хоч куди, лише чимшвидше звідси!" – озвалася мама, і ми вирушили у довгу подорож, яка тривала аж дві доби. Мама мала намір виїхати за кордон, адже її колеги-поляки пообіцяли їй прихисток та роботу у Варшаві.

Але новини були такі жахливі, що тато з мамою геть похнюпились. З Бердичева ми виїхали електричкою до Вінниці, а звідти автобусом до Львова. Дорога була настільки запруджена, що ми весь час стояли у заторах. Тож наша поїздка тривала удвічі довше, ніж за графіком.

Врешті-решт під вечір ми приїхали до міста Лева і геть втомлені дісталися до оселі маминої подружки, з якою вони колись навчалися.

Пані Настя нагодувала нас смачними варениками, а тато одразу вклав мене до ліжка, бо в мене й так злипалися очі. Я засинала, а вони ще довго про щось сперечалися на кухні.

Найдужче, як завжди, було чутно маму, бо в неї, коли хвилюється, голос стає високим і різким.

А зранку ми знову вирушили в дорогу, бо ворог атакував уже Київ. Обличчя у всіх були геть розпачливими. На львівському залізничному вокзалі творилося щось неймовірне. Панував такий бентежний рух, наче в гігантському мурашнику розпочалася повінь.

За кілька годин нам вдалося сісти на електричку до Ужгорода. Коли з’ясувалося, що через воєнний стан та мобілізацію тата за кордон не випустять, рятівний мамин план розвалився, як картковий будиночок. А коли батьки довідалися, що точаться бої за Гостомельський аеродром і ворог знаходиться майже біля нашої оселі, тато чемно визнав, що мама була права. Він пригорнув її і поцілував у чоло, але вона цьому не зраділа.

Коли ми доїхали до Ужгорода, вже добряче споночіло. На пероні нас зустрів знайомий татів журналіст, з яким вони познайомилися багато років тому. Пан Роман навіть якось заходив до нас у гості, але я тоді була ще зовсім манюня і його не запам’ятала.

На Закарпатті значно тепліше. Після гомінкого Львова тут вражав довколишній спокій. Нічним тихим містом сивий журналіст з кумедною косичкою провів нас до своєї, як він висловився, "майстерні". Це звичайна двокімнатна квартира його покійних батьків, в якій він зберігає чималу домашню бібліотеку та під настрій пише статті і навіть книжки.

Тут пан Роман вирішив нас поселити, поки ми надумаємося, що робити далі. Без тата матуся категорично відмовлялася їхати за кордон, бо інакше взагалі збожеволіє від тривоги. Делікатний господар вручив нам ключі від квартири і запропонував почуватися абсолютно вільно.

Мені найбільше сподобалася велика кімната, в якій було стільки книжок, як у справжній бібліотеці. Стелажі тягнулися аж до стелі, а гори літератури ще й лежали просто на підлозі великими купами. Була тут чимала збірка дитячих книжок, в які я одразу поринула, навіть забувши за вечерю.

Ось так ми почали жити в Ужгороді, про який донедавна ніхто не згадував ні сном, ні духом. А коли батьки за кілька днів нарешті прийшли до тями, ми почали вивчати місто. Вдень, коли пригрівало сонечко, виходили до центру. Особливо мені подобалися прогулянки довгими набережними, які тягнуться вздовж річки Уж.

З кожним днем у місті з’являлося дедалі більше приїжджих. Їх легко було розпізнати через зацікавлені погляди, якими вони розглядали все довкола.

Невдовзі вони заполонили усе середмістя, розмовляючи переважно російською, бо приїхали з великих міст на Сході та Півдні. Особливо багато переселенців на дитячому майданчику біля високої щогли з українським прапором. Тепер тут граються діти з усієї України.

Тата особливо непокоїли звістки про бомбардування рідного Харкова. Він щодня телефонував бабусі і дідусеві, які там проживають, і просив їх негайно звідти вибиратися. Але вони не хотіли нікуди виїжджати.

Але й Ужгород недовго залишався тихим куточком. Вже за кілька днів залунало виття сирени, що сповіщала про повітряну тривогу.

Вперше ми її почули у Львові, коли похапцем спускалися в підвал багатоповерхівки пані Насті. Там мені зовсім не сподобалося. Хоча тато каже, що я доволі добре тримаюся у нинішніх скрутних обставинах. Проте я дуже лякаюся, коли чую це моторошне завивання. Тоді у мене всередині все холоне, а руки стають холодними, як лід.

Але в Ужгороді ми у бомбосховище не ховаємося, бо тут підвал геть непристосований, вологий, брудний і в ньому повно води. Тато нас заспокоює, що ми знаходимося на самому кордоні із НАТО та Євросоюзом, тому, можливо, росіяни бояться запускати так далеко крилаті ракети. На наше щастя, Закарпаття поки що не обстрілювали.

Пан Роман, який іноді нас провідує, запевняє, що нам не варто хвилюватися. Бо в нашому кварталі нема жодного військового об’єкта. А він живе просто над телевишкою, тому журиться, що ракета може зруйнувати його дев’ятиповерховий будинок. Бо так ворог уже зробив у Києві, Рівному, Житомирі.

Росіянам дуже не подобається українське телебачення, яке закликає боротися з окупантами.

Тож коли лунає сирена, ми ховаємося у тісний квартирний коридорчик. Тоді ми з татом розглядаємо якусь книжку із бібліотеки господаря. Наприклад, "Міфологію для дітей". Я можу й сама читати, але книжка мені має дуже сподобатися. Мама відібрала мені з полиць ілюстровані видання з великими буквами і невеликим текстом.

А далі ми захворіли на ковід. Так каже мама, бо в неї зник нюх. Кілька днів трималася гарячка, ми всі лежали в ліжках і майже не виходили надвір.

Мама твердить, що через пережитий стрес наш імунітет дуже послабився. А коли в одне місце з’їхалося стільки людей з цілої країни, вірус одразу поширився.

А днями нарешті приїхали з Харкова татові батьки. Два тижні бабуся з дідусем прожили під суцільними бомбардуваннями. Навіть я помітила, як вони змарніли.

Пан Роман не заперечував, аби ми жили разом, тож тепер нам стало значно веселіше. Бо раніше ми бачилися лише кілька разів на рік, коли вони приїжджали на моє день народження, або влітку ми вибиралися до них у Харків.

Дідусь у мене художник, носить інтелігентну сиву борідку і навчає мене малювати. Він працює у музеї і має там невеличку майстерню. Коли почалися бомбардування і йому повідомили, що загорівся сусідній будинок, дідусь одразу побіг на роботу, хоча обстріли не стихали ні на мить. На щастя, пожежа не перекинулася на музей. Лише шибки вибило вибухом.

Дідусь зі своїми друзями спаковували картини і переносили в підземне приміщення. Але як сховати полотно Іллі Репіна, яке має чотири метри в довжину і три метри у висоту?

Після тієї небезпечної пробіжки до музею дідусь каже, що перестав боятися за своє життя. Він у нас дуже розумний, вихований і скромний. Ніколи не підвищує голос, навіть коли я капризую. Бабуся теж лагідна і добра. Вона працює вчителькою музики. А раніше і сама виступала з концертами.

Саме вона заразила мене грою на фортепіано. Завжди, коли я до них приїжджала, бабуся брала мене на коліна, сідаючи за чорне німецьке піаніно. Мені дуже подобалося з нею грати, а вона весь час дивувалася, яка я творча дитина. А, може, вона навмисно мене так хвалить, бо я в неї – єдина онучка?

В Ужгороді я маю значно більше уваги і, здається, трошки розбещуюся. Адже самих обійняшок мені вже не вистачає. Мені здається, що любити дитину – це насакмперед з нею гратися. Тепер я можу це робити і з мамою, і з татом, і навіть з бабусею та дідусем. А ще я взяла із собою в дорогу свою плюшеву конячку Рудю. Це моя найкраща подружка і подушка.

Мені подобається, що ми тепер живемо разом, хоча дідусь каже, що відчуває себе наче у книгосховищі, бо в їхній кімнаті, окрім старенького дивана і тисячі книжок, більше нічого нема. Але ми всі любимо читати, тож стараємося і в цьому знайти перевагу. Адже іншим біженцям, які живуть у спортивному центрі на гандбольному майданчику, значно гірше.

Анастасія Работньова, 14 років, Київ

Бабуся розповідала, як вони три дні їли одну паляницю в Харкові, бо через обстріли крамниці не працювали. А коли від вибуху бомби повилітали вікна в їхньому під’їзді, таки наважилися втікати зі спорожнілого міста.

Того дня було кілька спеціальних потягів на Західну Україну. Вони зібрали найнеобхідніші речі і пішли на поїзд, не знаючи, чи вдасться виїхати.

Поліція тримала пасажирів всередині вокзалу аж до приходу локомотива, до якого було причеплено величезну кількість вагонів. А далі групами запускала всіх на перон, де їх розсаджували, заповнюючи по черзі один вагон за іншим. І ніхто не мав квитків.

Оскільки більшість харків’ян виїхали раніше, то дідусь із бабцею отримали навіть лежачі місця. Поїзд зробив лише кілька зупинок по дорозі: в Полтаві, Києві та Львові. І весь час їхав при вимкненому світлі, аби його не помітили ворожі літаки.

Бабця розповідала, що коли прокинулася вночі, то побачила крізь вікно лише чорне небо і білий сніг, повз який мчав абсолютно темний ешелон.

Дідусь із бабцею сумують за Харковом і ладні туди одразу повернутися, коли там перестануть стріляти. Їм соромно сидіти без діла.

Дідусь малювати не може, то спробував фотографувати, бо має нагороди з фотовиставок та різних конкурсів. Але його ледь не затримали, запідозривши, що він – ворожий диверсант.

Мама каже, що про повернення додому ще дуже рано говорити. Вона, як завжди, найбільший невірко серед нас. Так твердить тато, який допомагає волонтерам.

А мама відказує, що коли його заберуть в армію, ми одразу поїдемо за кордон, де вона зможе працювати. Хоча тато – геть не військовий і навіть муху не вб’є. Краще її прожене крізь відчинене вікно.

Чесно зізнаюся, що вже заскучила за своєю кімнатою, колекцією маленьких іграшок із кіндер-сюрпризів та зачитаними "Улюбленими віршами" в трьох томах, які вже знаю на пам’ять. А найбільше сумую за білим піаніно, яке купила мені мама після Нового року.

Її знайома виїжджала за кордон і дешево розпродувала зайві речі. Проте я лише місяць пограла на фортепіано, про яке давно мріяла. Навіть встигла вивчити кілька мелодій. А далі на нас напав клятий дід Путінг…

Сьогодні ми прочитали, що українські війська звільнили Гостомель. Мама каже, що всі квартири в нашому будинку стоять відчинені. Так їй переказав сусід. Мабуть, там переховувалися ворожі солдати.

Але я вірю, що моє піаніно нас дочекається. Адже я пообіцяла бабці показати, як граю "Щедрика". І навіть загадала собі бажання, аби це сталося на моє день народження у серпні. Тоді за святковим столом ми разом заспіваємо переможні пісні, які тепер постійно слухаємо в інтернеті…

Олександр Гаврош, спеціально для УП. Життя

Олександр Гаврош народився в Ужгороді 26 березня 1971 року. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету. Журналіст, письменник, драматург, сценарист. Автор кількох десятків книжок. Зокрема, дитячої прози, романів, документалістики. Понад десять п’єс Олександра поставлені у професійних театрах України.

За повістю "Неймовірні пригоди Івана Сили" знято художній фільм "Іван Сила". Лауреат "Коронації слова", Всеукраїнського рейтингу "Книжка року", "КорнійЧуковської премії", короткого списку Бі-Бі-Сі та багатьох інших літературних і журналістських премій.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

Ні війні! Діти малюють війну

Як 9-річний Максим з Чернігова подолав 1000 км з чужими людьми, щоб зустрітися з мамою

Дитина хоче смерті Путіна: чи це нормально?

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.

Реклама:

Головне сьогодні