Шкарпетки Коханого Керманича. Сатира на "ДНР"

Від редакції: Журналіст Юрій Луканов раніше друкував "УП. Життя" оповідання у жанрі альтернативної реальності. Нині публікуємо його новий художній твір про життя так званої "донецької республіки" в жанрі сатири. За сорок років свого існування маленька, але горда "республіка" повоювала з... Росією і навіть перемогла її. Але не зуміла її приєднати до себе. Читайте першу частину твору.

Кожний ранок для Коханого Керманича Душиліна перетворювався на болючий головняк. Замість видати якусь доленосну для незалежної держави маляву, тобто, як кажуть політики, указ, який би сприяв поліпшенню життя громадян, він мусив сушити голову дрібненькими справусями. Вони аж ніяк не відповідали непересічності його особистості і ваговитості його фігури.

Це все одно, що Джордж Вашингтон під час боротьби за незалежність США власноруч прав би собі кальсони. Або Наполеон, міркуючи над Цивільним кодексом, сам особисто пришивав ґудзики на свій камзол, чистив би картоплю для сніданку і мив посуд після нього.

Коханий Керманич продирав моргали після сну і зразу зирив перед собою на велику карту донецької народної республіки, яка висіла у спальні його резиденції. На ній у днр входили і Київ, і Львів, і Харків, і Чернівці. Звісно, Донецьк був столицею. Територія України була однією суцільною днр.

Душилін приліпив її на стінку багато років тому, щоб ні на мить не забувати своєї місії – розширювати землі молодої республіки. А ще таємно мріяв поширити ідеї днр і вплив на весь світ, підпорядкувати Донецьку Вашингтон і Лондон, Париж і Пекін, Буенос-Айрес і Токіо.

Про танки днр в Києві він базлав сповненим чавунної відваги голосом, а про ті ж танки в Парижі майже нікому не розповідав. Розумів, що треба притримати базар про це, бо в очі не скажуть, але заздрісники і таємні вороги скрутять в кишені дулю і казатимуть, що Душило зовсім злетів з котушок. Душилом його називали ті сповнені нездорової жовчі недоброзичливці, яких ще не встигли відправити на кічу за вияв неповаги до Коханого Керманича.

Одначе його уява малювала вражаючу картину: черга до його кабінету, в якій, зігнувшись у позах покірних прохачів, вишикувалися президент США із прем’єром Британії, не кажучи вже про президента якоїсь України.

"Я їм, фраєрам, покажу їхнє місце біля параші, – казав він дуже рідко у найближчому оточенні, – вони в мене стирчатимуть у приймальні по три години кожен. Щоб кожен знав". Що саме знав – він не пояснював. Не пояснював також, для чого у його приймальні розміститься параша, біля якої стоятимуть ці лохи-президенти.

Звісно, тримати у приймальні він збирався не через дріб’язковість свого характеру, а через неможливість відволіктися від глобальних справ на таких нікчемних персон.

Роки минали. Він уже забув дату, коли приліпив цю карту до стінки. Вона вже вся пожовкла, обтріпалася і порепалася. А територія днр не розширювалася.

Доходило до того, що йому в макітру проникала зрадлива думка: "Ой, мамо, народи мене назад! Хай би воно все під землю провалилося! За що мені таке покарання?!".

Але він тут же згадував, що під землею звитяжно вколюють шахтарі, які видобувають "чорне золото" для молодої республіки. І якщо все провалиться під землю, то вони розмажуться, як розмазався б смалець між двома шматками хліба.

Він же не фуфел якийсь, а гуманний чувак з добрим серцем. Його природний гуманізм повставав проти такого варварського способу вирішення проблем. Йому спадало на думку, що на людях треба випромінювати оптимізм і впевненість у завтрашньому дні. Й зрадливі міркування миттю вивітрювалися з його довбешки.

А підстави для оптимізму таки були – перемога над Росією. Так, так. Він би сам у це ніколи не повірив. Якби після приходу до влади йому хтось сказав би, що днр оголосить війну Росії, то він навіть не шваркнув би тому в торець. Негайно викликав би бригаду з червоними хрестами і наказав везти пришелепуватого до божевільні.

Це був би той випадок, коли для встановлення діагнозу не було б потреби в лепилах у білих халатах. Все було б ясно кожному нікчемному баклану, не кажучи вже про досвідчених політиків.

Якби таке сталося, то незабаром він мусив би визнати, що лажанувся, і випустити з божевільні нещасного. Бо той фраєрок виявився б правий. Адже Росія таки стала на коліна.

Фото: nuvolanevicata/Depositphotos

Згадуючи все це, Коханий Керманич тяжко зітхав, спускав ноги з ліжка, засовував їх у драні капці і важко підводився. Одягав засмальцьований халат і починав робити щось вимушено нікчемне з усвідомленням величності власної місії.

Сьогоднішній день вимагав від нього особливої зосередженості. Адже саме завтра держава відзначає День перемоги над Росією. До речі, яку ж це річницю? Чи то тридцяту? Чи то сорокову? Він, вставляючи до рота щелепу, напружив мозок, намагаючись пригадати.

Зрештою, скільки б років не минуло, але до такої величної дати необхідно було якнайретельніше підготуватися. Зранку до ночі всі створені ним і його попередником ЗМІ нагадували його підданим, що ціла кодла світових грандів збиралася нагнути маленьку "донецьку народну республіку", наче якесь нікчемне створіння.

Однак, клацали, клацали вони своїми жадібними іклами, поки не зламали їх об донецький характер. Донбас порожняк не жене – це тепер відомо усьому світові. Молода республіка вистояла і показала їм усім середнього пальця. Мало того, вона ще й самого путіна на місце поставила – на нього у днр всі молилися, а він виявився нікчемним халамидником.

І ось завтра треба продемонструвати народу, що днр все така ж молода, бадьора і жвава, як і в перші роки свого існування. І, як і тоді, готова до процвітання і розвитку – щасливого майбутнього для всіх її громадян. А в разі потреби, попри свою миролюбність, вона наваляє кому завгодно. Тому з нею краще не зв’язуватися.

Тим часом, Коханий Керманич мусив відволікатися на зашивання шкарпеток. Бо інакше вони зовсім розлізуться. А замінити їх нема чим. Не буде ж він, провідник держави, яка дорогою ціною утверджувала себе не світовій арені, світити голими ногами з-під штанів.

Зрештою, його ж іноземні гості відвідують. Недавно була делегація парламентарів з луганської народної республіки. Вони добряче вмазали. Кинули по банці "Луганської спеціальної" і захавали питво ковбасою "Соєвою особливою" донецького виробництва.

Виголошували тости про дружбу на віки між двома братніми народами – луганським і донецьким. Накирялися так, що троє парламентарів закимарили при столі, уткнувшись фейсами в недоїдки "Соєвої особливої". Балділи по-чорному.

Що гості могли б подумати, якби побачили його голі ноги? А якби ще й розбазарили про це, то їхні кляузи точно дійшли не тільки до Києва, а ще й до Брюсселя і Вашингтона. А ті б уже вигадали якусь чергову подляну, аби насолити провіднику молодої республіки: чи то нову сучу санкцію запровадити, чи то карикатуру в газеті намалювати. Їм фантазії не забракне – тільки дай привід.

Коханий Керманич висмикнув із поїденої міллю подушечки іржаву голку, взяв металеву коробочку з-під цукерок "Каракум", де в нього зберігалися нитки, і почав шукати нитку чорного кольору. Не знайшов. Чорні закінчилися.

Він зітхнув скрушно, бо зрозумів: чорні шкарпетки доведеться зашивати зеленою ниткою. Відірвав нитку від котушки і почав тицяти її в отвір голки. Спершу не міг влучити. А коли ніби влучив, нитка вперто не хотіла лізти у вушко.

– Ля, та це не нитка, а канат якийсь!!!, – кинув він спересердя своїй помічниці товаришці Євгенії, яка прийшла зі щоранковою доповіддю про стан державних справ.

– Ой, мій керманичку, і не кажіть. Я пам’ятаю, що років тридцять тому ви одним махом вставляла ниточку в дірочку, – пригадала товаришка Євгенія, – а тепер ось, може, голка поважчала або нитка зносилася, чи іще що. Пручаються, як живі.

– Стрибають перед очима, наче укропи перед прицілом, – сказав Душилін і розсміявся. Придумане ним порівняння здалося йому дуже дотепним.

– Ану дайте я спробую, – запропонувала товаришка Євгенія.

Вона взяла у нього з рук швацькі причиндали і спритно завела нитку у вушко голки. При цьому скривилася від болю, який стрільнув їй у попереку. Бідна жінка років двадцять страждала від ревматизму.

– Бачте! Талант навіть манікюром не замажеш. Треноване око не підвело, – сказала вона гордовито після того, як біль пройшов.

– Яким, нах*р, манікюром? – запитав Коханий Керманич, – Що це таке?

– Пам’ятаєте такий лак, який колись наносився на жіночі нігті для більшої їхньої привабливості.

– Нігті на руках чи на ногах?

– На руках. Бо на ногах то вже педикюр називається.

– Манікюр – педикюр, пердимонокль. Це ж треба скільки дурні понапридумували, щоб тільки мужиків приваблювати, – пробурмотів Душилін, намагаючись згадати. – І де ж тепер той лак?

– А нема. Лаковий завод перепрофілювали на виробництво фарби для танків. Але танків зовсім мало лишилося. Тому завод змалів до майстерні. Ні жінкам радості, ні танкістам користі.

– Що це за такі занепадницькі нотки в голосі? Ану додати бадьорості, – якомога переконливішим тоном скомандував Коханий Керманич.

– Додала!!! – вигукнула товаришка Євгенія якнайбадьоріше.

– Оце зовсім інший фасон! – схвально промовив він.

Душилін взяв її на роботу зразу після того, як вивели на чисту воду його першого помічника. Він зливав інформацію ЦРУ. Та ще й готувався замочити Душиліна. Планував зажмурити його "Новичком", отрутою російського виробництва, щоб потім звалити вину на Кремль, мовляв, Москва зливає своїх посіпак. Хотіли збрехати, що Москва сама організувала нові республіки і почала війну з Україною.

Та в них нічого не вийшло. Бо башляли йому не доларами, а для більшої правдоподібності рублями, чим відбивали в нього охоту сумлінно виконувати свої обов’язки.

Однак пильний комітет державної безпеки, кгб днр, вивів змія на чисту воду. Гвалт не піднімав. Діяв інакше. Той помічник сам став жмуриком – втопився у ванні з шампанським. Тоді шампанське ще можна було купити в магазинах. У ванну його заманила агентка спецслужб днр. Лох повівся, і йому настав гаплик.

Нова помічниця товаришка Євгенія була молода, красива. І його дружина влаштувала гучний кіпіш і в ультимативній формі заявила:

– Двом бубликам на одному гвіздку не висіти! Або я, або вона!

– Ти дурна чи що?! – Душилін тоді так обурився, наче вона схиляла його випити воду "Моршинську" замість "Донецькосвятогірської", або спонукала до капітуляції перед Києвом, – Що ти за бодягу плетеш? Я державний діяч на світовому глобусі...

Дружина не дослухала. З криком "Я розумна!" вдарила об його макітру глобусом. На щастя, він був картонний, тому розлетівся на друзки він, а не макітра. Після цього вона злиняла з резиденції, грюкнувши дверима так, що підконтрольні Києву ЗМІ написали про вибух у помешканні Душиліна і припустили, що на нього скоєно замах.

Він тут же вийшов на пресконференцію усміхнений і бадьорий, заявив саркастично: "Не діждуться!". Пообіцяв, що танки днр скоро стоятимуть в Києві.

Правда, обіцянку так і не виконав. Він намагався завжди відповідати за базар, і спогад про невиконану обіцянку спричиняв у гикавку і поколювання у печінці. Чому була така реакція – не міг пояснити жоден лікар.

А його дружина виявилася корупціонеркою. Слідчі органи розкопали, що вона брала на лапу і видавала дозвільні ксиви на ввезення до народної республіки кондитерських виробів київської фірми "Roshen". Експерти простежили зв’язок між цим фактом і збільшенням дистрофії у громадян днр, які споживали цей продукт.

Колишній дружині Душиліна дали 20 років на кічі за корупцію, державну зраду і роботу на ворога з конфіскацією усього майна на користь держави. Потім їй продовжили цей термін за погану поведінку у тюрязі. Душилін через доброту свого серця досі час від часу посилав їй передачі, супроводжуючи їх малявами, в яких запевняв, що вона була єдиним коханням і найголовнішою феміною усього його життя.

Газети тоді написали, що коханий керманич (на той час його посада офіційно так ще не назвалася) продемонстрував залізну волю до реформ: посадив не трьох друзів, а власну дружину. А це важить значно більше. Отже, лишається ще дві.

Душилпін так і не одружився більше. Всі чуви, навколо яких упадав перший жених днр, спершу ніби були не проти, а потім чомусь зникали в невідомому напрямку. Спецслужба доповідала, що вони линяли на підконтрольну київській хунті територію. "І чого вони забзділи?" – від здивування він розводив руки в сторони і широко роззявляв рота.

Навіть його вірна помічниця товаришка Євгенія вийшла заміж не за нього. Вони з нею так і лишилися у попередніх дуже теплих, навіть гарячих стосунках. Лише їй дозволялося називати його ласкаво – "мій керманичку" або "керманчику". А в особливих випадках мій кохасику. Але тільки тоді, коли вони лишалися вдвох.

Публічно вона кликала його офіційно – мій керманичу. Правда, іноді забувалася і на людях звучало її ласкаве звернення. Тоді починали ходити плітки про те, що у них шури-мури. Але вони швидко затихали, коли один-два пліткарі зникали безслідно.

Коханий Керманич взяв голку з рук товаришки Євгенії, подякував їй і почав зашивати шкарпетку. Він уколов пальця і хотів вжити непристойне слово. Однак воно чомусь вилетіло у нього з голови.

"Знову мучить... як ця хвороба називається, коли все забуваєш?", – подумав. Відповіді не знайшов. Але запитувати вголос не став. Роздратовано промовив зовсім інше:

– Ціла шкарпеткова фабрика в нас є, а шкарпетки випустити не можуть.

– Так, мій керманичку, – погодилася товаришка Євгенія. – Ми повернули її у всенародну власність, вирвавши із загребущих рук олігархів. Ви тоді заявили про початок економічної реформи. Вона триває досі. Відтоді шкарпеткова фабрика не випускає шкарпетки. Вже п’ятьох директорів приговорили до розстрілу. А все одно не помагає.

– Так завалити ж по-людськи не вміють, – промовив зневажливо Коханий Керманич. – Нема характеру в людей, а головне – насолоди від виконання службових обов’язків. Роблять абияк. Десь на підвалі шмальнуть, коли ніхто не бачить. Ні, щоб на площі, привселюдно, урочисто, з барабанним дробом, зі співанням гімну, щоб весь народ споглядав. Щоб іншим падлам урок був. Тоді новому директору буде западло байдики бити, він не те, що шкарпетки, а космічні ракети на тій фабриці зафігачить.

– Я на нашій ракеті у космос не полетіла б, – вирвалося у товаришки Євгенії.

– Ти хто? – він подивився на неї так, наче не знався з нею довгі роки.

– Ви, пустунчик такий, вирішили пограти у незнайомця і незнайомку, які зустрічаються на вулиці? – вона зробила губами пристрасну гримасу, – Я – Євгенія. А вас як звуть?

– А-а-а, загадав, – ворухнув він губами, – А чому ти, Євгеніє, не виявляєш бажання користатися нашою продукцією? Хіба вона гірша від американської? – Душилін з підозрою зиркнув на помічницю: "Працюють тут усякі, – подумав, – а потім виявляється, що їх завербувати іноземні спецслужби. Якщо не американські і українські, то бодай луганські". Так, так, попри братній характер стосунків молодих держав, спецслужби обох країн інтенсивно шниряли на території одна одної.

Товаришка Євгенія зрозуміла, що бовкнула зайве:

– Наша продукція краща від американської. Американські ракети ні в яке порівняння не ідуть з нашими соєвими ковбасами – це сумніву не підлягає. А якби ми ті ракети випускали, то америкоси до нас у чергу шикувалися б, щоб ми дали їм політати. А я не полетіла б навіть на нашій найкращій в світі ракеті, бо я хочу жити і померти на Батьківщині! Я її не проміняю ні на який космос. Нехай там американці живуть вкупі з київською хунтою!

– Я знав, що ти справжня патріотка, – він витер краєм халата сентиментальну сльозу і вся його підозра розвіялася, – Як тебе звуть?

– Євгенія.

– Таке красиве ім’я – Євгенія.

Йому стало соромно за прояв недовіри до бойової товаришки, яка з ним ось уже... скільки ж це років? Забув!

– У мене, мій керманичку, в попереку стріляє, а у вас провали в пам’яті трапляються. Нам би полікуватися. Але ж ви колись наказали всіх лікарів розстріляти.

– У тебе стріляє бойовими чи холостими?

– Мій керманчику, у мене гранатами вибухає.

– А провали це ніякі не провали, – продовжив він, – а окопи. Бо коли шмаляють хоч у попереку, хоч навколо, то найкраще окопи допомагають зберегти життя. Ти там ховайся, коли що і буде все в ажурі. Второпала?

– Так, так, мій керманчику.

– А лікарі інфекційний теракт у 2019 році замантулити хотіли. Про якийсь ковід базар вели, прагнули все населення днр заразити і знелюднити республіку. Нашій всезнаючій прокуратурі не западло було порушити кримінальну справу лікарів. У мене боліло моє добре серце, коли я слухав вирок суду. Мусив звернутися до кардіолога. Його тоді на пів годинки випустили з-за колючого дроту. А потім розстріляли разом з усіма за вироком нашого найгуманнішого суду. Бачиш, я добре все пам’ятаю. Хоча ти кажеш, що у мене... як ця хвороба називається, коли все забуваєш?

– Склероз, мій керманичку.

– Як? – перепитав Душилін.

– Склероз, – повторила товаришка Євгенія.

– Склероз? А що це таке?

– Про те, як найкраще розстріляти, я вже готую ваш указ, мій керманичку, – перевела розмову на менш слизьку тему товаришка Євгенія, – він називатиметься "Про порядок виконання смертних вироків у донецькій народній республіці".

– Не просто вироків, а гуманних і справедливих вироків – таке неодмінно треба вставити в мій указ. – Щоб кожен фраєр знав: наша з ним держава найсправедливіша і найгуманніша в світі. А ти просто на льоту мою ідею перехопила, молодець, – він відірвався від шиття і лагідно плеснув її по сідниці, – розумниця.

– Ой, як давно ви цього не робили? – товаришка Євгенія спробувала кокетливо повести стегнами, але їй знову стрельнуло у попереку і на обличчі з’явилася хвороблива гримаса. На її щастя, Душилін не помітив цього, а то знову подумав би, що у неї в голові завелися хибні думки, – Останній раз робили, коли ваш завербований британцями водій розігнав машину з вами і спрямував її у стінку, а сам вистрибнув. Ви тоді миттєво перехопили кермо і загальмували. Знаменитий автогонщик Шумахер після цього цього прислав вам телеграму з вираженням захоплення.

– Хто, хто? – не дочув Душилін.

– Шумахер.

– А-а-а. А мені х*р здалося.

– Ви ще й недочувати стали, мій керманчику. Може, запросимо лікаря з луганської народної республіки?

– Щоб він мене знову на той світ намагався відправити, давши замість аспірину проносне. Не треба!

– А водію-зраднику втекти не вдалося, – продовжила товаришка Євгенія спогад. – Його зловили вдячні вам громадяни і розірвали на шматки. Тоді ви прийшли в офіс піднесені і радісно погладили мою дупцю. А ще випустили указ, в якому зазначили, що цей випадок продемонстрував всю любов до вас народу, який власноруч покарав негідника, тому відтепер ваша офіційна посада називатиметься Коханий Керманич.

– Пам’ятаю, пам’ятаю, – кивнув головою Душилін, – А що завтра за свято? – раптом запитав він.

– Сорок років перемоги над Росію. Ви забули, мій кохасику?

– Я?! Забув?! – обурився Душилін, – Це я твою пам’ять перевіряю. А ти пам’ятаєш як ми блискавично ту Москву здолали?

– Хто ж таке забуде?! – урочисто виголосила товаришка Євгенія риторичне запитання, – Ми так хотіли в її лоно, як діти хочуть до рідної матері. А вона нас туди не пускала, поводилася, як клята мачуха з нелюбими дітьми.

– Твоя правда, – схвально кивнув головою Душилін, – Вона була така велика, а ми такі маленькі. І ми ж не шобла якась, а народ. І донбаський народ прагнув, щоб вона притулила його до своїх великих і добрих буферів... Тобто до грудей.. Ми намагалася дотягнутися до них. Вони мене покликали і я приїхав до Кремля. Думав: ну ось зараз Росія-матінка нарешті обніме своїми люблячими обіймами. Я просидів у приймальні дві години. І тут виходить він. Як його?

– Хто?

– Ну, їхній. Як його звали?

–путін?

– Точно! – згадав Душилін, – путін! Саме путін!! Він у них був як це називається?

– Президент.

– Точно – президент! Як і я. Підходить до мене і каже: "Ти від Медведчука?". Я кажу: "Якого ще Медведчука? Я вірний син Росії, з днр приїхав, щоб припасти до материнських...".

Тут він мене перебиває: "Так хто ти?". "Я президент днр". Він махнув рукою, розвернувся і пішов до себе в кабінет Мене навіть на став слухати, наче я шваль якась, наче я не брататися, а шакалити до них припхався. Він ліпив горбатого, що ми рускіє люді, що Росія нас захистить і притулить до себе. А ми ж його фуфлу вірили, як ніхто. Навіть кримчани так не вірили, як ми. А він, як справжній шнеєрзон, киданув мене і наш народ. І так мені прикро стало, так боляче, що я махнув рукою і поїхав назад. Тоді я і второпав, що материнські груди можемо тільки бачити, але ніколи не дотягнемося до них губами.

– Ви, мій кохасику, такий злий повернулися тоді, що навіть мене забули приголубити. Мені теж стало прикро і я вже подумувала перейти на службу до братнього народу лнр.

– Ну і дарма, – озвався Коханий Керманич. – Там башляють менше і дупця твоя нікому не потрібна – там своїх не бракує.

– Це була хвилинна слабкість, мій керманичику. Я не можу зрадити Батьківщину, я до неї прив’язана як душею, так і тілом.

[BANNER5]

Голос Коханого Керманича знову став сентиментально-обуреним і він продовжив спогади. Він тоді так образився на Росію, що вирішив не прощати їй її кривд. Але що він міг зробити проти такого монстра? "Як не з’їм, то хоч понадкушую" – виголосив він улюблену укропську приказку.

Щодня після того він, або його міністри чморили Москву, пафосно запитуючи: "Чому Крим увійшов до Росії, а така віддана молода республіка ні?". Вимагали надати Донецьку план дій щодо членства у оборонному блоці країн СНД. Душилін дуже тішився, коли Кремль так само щодня мусив вигадувати якусь нову відмазку Там навіть спеціальний відділ створили, який випускав відповіді на заяви днр.

А громадяни днр раптом полюбили спів і щодня то у Горлівці, то в Макіївці, то в Шахтарську вони виходили на вулиці і співали "Путін *уйло" на слова і музику харківських любителів футболу. Пояснювали, що пісня звучить через те, що герой цієї пісні не хоче прийняти їхню молоду республіку до складу Росії. .

Душилін тоді виявляв дива дипломатичної вертлявості. Суди днр не травили баланду, а відправляли зловмисних співаків на виправні роботи до шахти "Комсомольська". Коханий Керманич демонстрував, що він сам тут ні до чого, а обурений чи не більше від самого путіна. Але наступного дня хтось знову співав цю пісню.

І тоді сталося те, що дозволило маленькій днр перемогти велику Росію. Зеки шахти "Комсомольська" мусили поглиблювати її все більше і більше, щоб утворити місце для нових зеків, які щодня надходили туди з піснями.

І ось одного разу кайло особливо співучого зека на прізвище Стаханов, який ішов на новий трудовий рекорд на честь річниці днр, ударилося у щось незвичне. Спершу він подумав, що хтось там заховав пляшку з самогоном, який в’язні варили з перепрілих георгієвських стрічок.

Та коли продовжив копати далі, то виявив традиційну для бандерівської хунти велетенську криївку. У ній зберігалися у незайманому вигляді балістичні ракети з ядерними боєголовками.

Журналісти державного телеканалу миттєво провели розслідування і виявили, що це хитрозаді укропи після підписання Будапештського меморандуму про відмову від ядерної зброї вирішили надурити підписантів в особі США, Британії і Росії, і сховали запас ракет у шахті "Комсомольській", яка на той час ще підпорядковувалася Києву. Вони тоді лише мріяли стати хунтою.

Коли ж цей арсенал знайшли у днр, то молода республіка наступного дня оголосила Москві ультиматум: якщо її негайно не приймуть, до складу Росії, то пісня "Путін *уйло" стане офіційним гімном молодої республіки і вона під цю мелодію застосує ядерну зброю. Ця операція називалася "Схиляння до любові". Кремль так пересрав, що забув про власну ядерну зброю і тут же погодився з вимогами Донецька.

Але днр не встигла увійти до складу Росії, адже зразу після цього почали утворюватися Рязанська, Воркутинська, Казанська, Тульська та інші народні республіки.

Саме фабрика з виробництва туалетного паперу були переорієнтовані на випуск георгіївських стрічок – для них на території колишньої Росії відкрився колосальний ринок. Відтоді бариги днр продавали в колишню Росію герорігєвські стрічки, але туалетного паперу в днр відтоді ніхто не бачив.

Навіть Коханий Керманич мучився, коли ішов присісти на унітаз. Для підтирання гузна він, згнітивши серце, мусив використовувати газети з власним зображенням.

Волів би застосувати шматки, де його не було. Але його обличчя в газетах світилося на кожній сторінці, а то й по два рази на одній. За всього бажання він не міг би уникнути використання свого зображення за іншим призначенням. Його охоплювали біль і прикрість від цього. Але діватися було нікуди.

Однак, це були справжні дрібниці у порівнянні з тим, що опускання Росією стала запорукою того, що днр залишиться у віках. Хіба що Україна могла накаламутити щось капосне. Але Київ, мабуть, теж злякався ядерної зброї і припинив спроби повернути молоду республіку до свого складу.

Великому переможцю Коханому Керманичу Душиліну лишалося тільки підтримувати і розвивати велич днр. Чим він невтомно і займався весь час, якщо не рахувати відволікання на нікчемні справи на зразок зашивання шкарпеток.

Далі буде.

Юрій Луканов, журналіст, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Читайте також: Новою гранню стали хованки від мобілізації. Записки з ОРЛО

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.